і вкотре басом замовляє
по сто і "Пісню про рушник".
Приємно навіть відчувати,
що підслуховують тебе,
якому зараз наплювати
на все радянське КДБ.
Ми ще не відаєм, кого там
перефарбують в чорну масть,
хто душу чортові продасть,
а хто її проп’є із чортом.
В очах у кожного жарина,
що спалахне – і все життя,
можливо, завтра безпуття
згорить... усе... до соломини.
Але таких думок нема.
П’ємо за дружбу зокрема,
то за Сосюру, то за Блока...
і душу музика висока,
як ангел, в небо підійма...
А біля столу, як вітрило,
звисає щось відносно біле
і непрасоване давно,
яким завісили вікно
і ту весну, що за вікном
не помолилась перед сном...
В пітьму розсипалися кроки,
урвалась музика висока,
і пристрасті одвирували –
той скурвився, того зламали...
І залишилось від поетів
лиш кілька віршів у газеті.
А як і скільки б написали,
коли б той час, той сон, той вік
замовить знов, як замовляли
по сто і "Пісню про рушник"?..
* * *
Як з вирію, біліє наша хата,
густий бузок синіє при вікні
і листям, як губами немовлята,
перебирає у солодкім сні.
І розв’язала вузлики бруньок
старенька вишня, і старий садок
мов у далеку юність повернувся.
А до біленьких вузликів спішать
якій запахло пряником бабусі.
А на мотузці підсиха прання
і тінь свою від себе відганя,
не вперше намагаючись злетіти
над світом, над прищіпками всіма
і ловить рукавом сорочки вітер,
як над конем, холошу підійма.
А вітер скаче садом навпрошки
і струшує на себе пелюстки,
що зірочками в нього на боках
замерехтіли, як у рисака,
що вже промчав – і тільки дзвін у вусі,
і тільки запах пряника бабусі.
* * *
...І скрипнувши дверима, даленіє
іще непевним кроком за дверми...
Невже і ти?., невже і ти, надіє,
ось так... із хати... в переддень зими?
А що лишаєш приспаним лукаво?
синицю в небі, костур у руці
та суєту сіреньких горобців,
та саду чорноту кістляву,
розкидане каміння та руїну,
та вічне павутиння у кутку,
та вишитих на білім рушнику
двох півників, що б’ються за зернину,
та непроглядь державної імли,
де Україна бакенами блима,
щоб навіть не подякувавши, мимо
варяги й греки з певністю пливли.
* * *
У Києві сніг і над Києвом сніг,
під снігом глухе бездоріжжя доріг.
У білій імлі розчинилися крони,
від міста лишилися тільки вогні,
і Київ так легко вмирає вві сні
під мертві Софіївські дзвони.
Клоччя агіток звисають на брамі,
в неонових спалахах сліпнуть сніги,
вітрина вітрині
моргають з нудьги.
Місяць з-за хмари розгублено визирне,
і переливчата снігу блакить
над бездоріжжям доріг мерехтить,
неначе запівніч екран телевізора,
де вісті останні і наше кіно
уже прокрутили давним-давно,
і все відбулось... А від "виру подій"
одні лише дати, одні лише дати,
як низка ключів од порожньої хати,
в якій ти прожив на землі не своїй.
Клоччя афіші звисають на брамі,
і падає сніг, і така тишина,
немов перед дійством у київській драмі,
а, може, трагедії – хто його зна...
І, може, сьогодні, а, може, у середу...
Чекання, як мати, стоїть у вікні.
І все ще попереду, все ще попереду,
як в ніч новорічну...
І падає сніг...
На Банковій тиша. Біліють будівлі.
Намети в снігу. І Хрещатик завмер,
немов дослухаючись музики сфер,
яка передує і хору, і дії...
* * *
Який порив! Якої сили!
Мітингували, говорили
до сліз, до самозабуття
і повертались, як на крилах
із того мітингу в життя
у сподіванні – щось та буде...
Й за те, що буде, налили,
адже не випить не могли,
бо лікувались від простуди...
А вранці глянув чоловік –
а за вікном той самий вік,
немитий посуд, крихти хліба,
і день заплаканий і шиба,
і по душі шкребе двірник,
який – хоч важко на похмілля –
про наше дбаючи життя,
слизький полій присипав сіллю,
підмів накидане сміття
і нахиливсь – його канудить.
Два пальці в рот –
і легше буде.
* * *
Було... і вже за видноколом,
і тільки золото стерні
та синє марево над полем,
та постать жінки вдалині.
Все пересохло, аж димить.
І синя бабка – тільки очі –
вже безтілесно мерехтить
і невідомо, чим шерхоче.
На вітрі туга журавлинна,
і в серці голка натяка,
що вже і ниточка тонка
і нетривка, як павутина.
Та нелиняючу блакить
перелива над полем спека,
і там, за маревом, далеко
жіноча постать ще стоїть,
як за сльозою... Так далеко,
що і не видно, хто стоїть.
* * *
Все глибшає осінь,
все глибшає тиша,
якої не відав
ні ранок мудріший,
ні літо, якому
над вухом бджола
своє відбриніла,
своє відгула.
Все глибшає тиша.
Садок порідів,
і листя спливло,
наче хліб по воді.
Волого чорніє
знайома дорога,
яку не пройти,
не спіткнувшись об спогад.
То ясен старий,
то гніздо між гілок,
то друга вікно
уповільнюють крок,
то знов перехожий
мене оклика,
в якому свого
впізнаю двійника,
з ним поруч сміється
русяве дівча, –
і сонячні бісики
стрибом в очах,
і плаття легке,
невагоме для вітру,
що разом зі мною
поторсував хвіртку
і сипав горошком
таким солов’їним
у травні далекім
вечором синім...
Все глибшає осінь.
Все глибшає тиша,
а думка снується
про ранок мудріший,
про час, у якому
сади молоді
в чеканні того,
що спливло по воді.
* * *
Тихо-тихо ллється музика,
і не терпиться душі,
та розв’язувати вузлика
сива пам’ять не спішить.
Чи не знає, що у ньому,
чи злякалася й сама, –
може, в вузлику старому
нічогісінько нема.
Може, сховане у вузлику
і не варто ворушить?
Тихо-тихо ллється музика,
і не терпиться душі.
* * *
Дінець, туманіючи,
пісню несе,
яка ні про що,
ні про що
і про все.
А звідки та пісня,
як плач Ярославни,
з якого Путивля пливе крізь тумани?
У відповідь хвиля губою плямкне
та рінь перекотить із ямки в ямку,
та клен зашерхоче так само, як рінь,
та ще на листок порідішає тінь.
Дінець, туманіючи,
пісню несе,
яка ні про що,
ні про що
і про все:
про долю жіночу,
про листя на плині,
де побачили очі,
що вони вже не сині...
* * *
Під кроною
навкіс
пробірка проміння,
де праху земного святкове роїння,
як бал безтілесності,
світла і тіні, –
це все, що від літа лишилося нині,
це все, що невдовзі лишиться від нас...
Та як до дітей,
усміхається час,
і сонячним зайчиком
сонячна мить
по стежці з окрайчиком щастя біжить.
* * *
Здається, ні гонитви,
ні облави, і вже на ситій пенсії стрільці,
але в очах то хлопчики криваві,
то листя спалахне, як прапорці.
І що не день прозорішає крона,
і скоро вже під наглядом сорок
за вміння говорити красномовно
мовчання відбуватиме садок.
І краще вже не буде, ніж тепер,
хіба що після чарки з гіркотою
та, може, після дощика в четвер,
що прошумить і пройде стороною.
* * *
Дощ пройшов...
Сьогодні вже четвер.
Все, що залишилось –
це тепер.
Пробігає мимо електричка,
хтось на тебе дивиться з вікна, –
і протяжна туга залізнична
тягнеться, мов колія стальна.
Червоніє листя у воді,
наче під водою стало тихо.
І читаєш розклад поїздів,
знаючи, що твій давно поїхав.
Можна ще пройтися по вокзалу,
де вітри афішу розірвали,
де найголовніше не сказали,
хоч суфлером шепотів листок.
Що ж тепер?
Пора на посошок...
Потім на коня...
І – поминай як звали.
* * *
Адріатика
Джуро Відмаровичу
Я про тебе запитував Джуро
Відмаровича*,
переклав я про тебе десятки рядків,
ти в уяві моїй голубіла, як марево,
ти біліла вітрилами кораблів.
І Дубровник білів, ніби день Великодній,
як білів за Марулича**,
як біліє сьогодні
десь далеко, на іншім краєчку землі,
де не знайдуть причалу мої кораблі.
Ще тягнуся до тебе вечірньою тінню,
хоч уже листопад і в очах мерехтить,
і над садом летить павутина осіння,
із клубка Аріадни обірвана нить.
Прощавай, Адріатико. Ти – тільки мрія,
що змарніла з роками і зникла. Амінь.
Та звернусь, як Марулич, до діви Марії,
і в очах її бачу твою голубінь.
* – Джуро Відмарович – хорватський поет, перекладач на хорватську мову багатьох творів українських поетів і прозаїків.
** – Марулич Марко(1450-1524) – один з найвидатніших хорватських поетів епохи Відродження, автор популярного вірша-молитви "Діві Марії".
* * *
На перекаті така молода
біжить,
оголивши коліна,
вода,
збіга, сміючись,
і збиваючи піну,
і струнко поодаль
стоїть очерет,
і стежить
крізь марлю віконця намет,
як ти урочисто
виходиш із плину.
Повільно, повільно
ростеш над Дінцем.
І зараз,
торкнувшись до суші стопами,
волосся вологе
розсунеш руками
і явиш
усміхнене в краплях лице.
* * *
Пора приготуватися до ночі.
Притихло на вербі гніздо сороче
таке незграбне, ніби неохоче,
між балачками зліплене з гілок
і наспіх, як не тільки у сорок.
Кипить вода, дочищена густірка.
А до багаття підступа пітьма
і погляд мій у небо підійма,
де ніби із роси вечірня зірка.
А поруч місяченько хвалькуватий
сріблиться нетерпінням проявить
характер свій, що ніби в козеняти,
прорізуючись ріжками, свербить.
І вже на запах юшки в казані
мій побратим навстоячки в човні,
шукаючи очима наш намет,
одним веслом гребе крізь очерет.
І мов тоді... у незабутнім колі...
вечеряєм, пригадуєм поволі,
як сазанів ловили золотих,
і як згинали вудлища соми...
і чарку підіймаємо за тих,
які уже не вигребуть з пітьми.
Собі під ніс бубнить забутий чайник,
і пес Дружок викочує гарчання
на кажана, що низько проліта,
на метушню сусіда біля кленів,
де, слабнучи, обшукує ліхтар
хапку і ненаситну темінь.
* * *
На тім суді... На тім суді,
ні прокурора, ні судді,
лише у пам’яті твоє
життя прожите постає.
Сльоза збігає по щоці...
І кожна мить такого суду
важка, як камінь у руці,
що міг би кинути в Іуду.
* * *
Не тільки по губі,
між пальцями – текло,
збігало і зникало крадькома,
воно в тобі,
і ти, мов джерело,
де материнська береже пітьма
все, що було,
наповнило ущерть
тебе, що жив господарем і гостем, –
і прийде час,
і списом гострим
тебе, як джерело,
відчинить смерть.
* * *
Був я вільним,.
став іще вільнішим,
можу розважатись вільним віршем,
можу будь-кого від Аз до Ять
на усі три літери послать.
Муза теж сп’яніла від свободи,
хоч живе неначе крадькома,
їй, куди не глянь, немає входу,
а мені і виходу нема.
Був я вільним,
став іще вільнішим,
та про що писати вільним віршем?...
Все те саме...
Тільки панства більше.
Може, краще погасити свічку
і не сподіватись на дива?
Час такий, що навіть у Павличка
пафосу позбавлені слова.
Став я вільним,
та година вовча,
тільки скрегіт чути серед ночі,
тільки виє пес сторожовий,
що собі і світові чужий.
* * *
Як пророчив мені
побратим по перу –
народивсь я в сорочці,
без сорочки помру.
Все до того іде...
В цьому світі жорсткому
я останній поет,
непотрібний нікому.
Прийде вік золотий...
Лихоліття мине,
та копитом Пегас
не розбудить мене.
Пройде Муза сумна
мимо нашого дому,
як останній поет,
непотрібна нікому.
Непотрібна, як совість,
непотрібна, як біль,
непомічено зникне,
як Діденко Василь.
Прийде вік золотий...
Прийдуть інші піїти,
та поетом ніхто
не насмілиться жити
в цьому світі жорсткім,
де за вірність перу,
народившись в сорочці,
без сорочки помру.
* * *
І Муза мовчить, і горілка не гріє.
І вічна мелодія плине без слів,
що їх написати я також хотів,
плекаючи марні надії.
Вже осінь своєю мітлою у тиші
шерхоче: та інші, та інші, та інші.
Ворони крикливо віщують негоду
і тіні вечірні лягли на поріг,
і скоро зима, ніби з чорного ходу,
і сніг...