Оглянешся раптом – впізнаєш ловця,
відчуєш: гонитві не буде кінця,
і – рано чи пізно – впадеш знемагаючи,
тобі не втекти, як Григорію Савичу.
За спиною в тебе вже триста, як скло,
всі триста, як скло,
товариства лягло,
як в землю осінню,
вмерзаючи в пам’ять,
і чорною тінню
у ній не відтануть.
А круки ті ж самі кружляють над мурами,
і хмара багряна
пливе, як з Батурина.
Побачиш, оглянувшись, – до Колими
гонитва біліє людськими кістьми,
загонці кричать, відпускаючи псоту,
а псоту зробили з колючого дроту.
Пронизує вітер і, сіючи страх,
розсіює нас по чужинських світах,
де в хлібі насущнім полин-гіркота,
і мертвою плоттю п’ята зароста...
Триває гонитва ...
Хоч інші часи,
загонці ті ж самі, – і котяться пси,
і нас не врятують осінні ліси
від світу-ловця
у повстанському схроні.
Ліси оголились
і – як на долоні...
* * *
Хліб насущний доїдаю,
мертвою водою запиваю,
щось таке з відразою вдихаю,
що на видих сил не вистачає.
А душа до шиби припадає
і спокійно дивиться згори,
як плотолюбива
Косарівна
нахиляє натовп у дворі.
В чорнім крепі, в квітах, у вінках,
спрямувавши погляди на прах,
аж до блиску видраєні труби
підійма, як виклик небесам,
і її цілують в мідні губи
* * *
Кохана моя, кохана,
ранкова зоря багряна
збудила вогонь на схилах –
і ліс у вогні, і птиці
останні вже таємниці
виносять з вогню на крилах.
Ще солодко спати доні,
ще доля, як місяць вповні,
нічого ще не збулося,
не випало із долоні,
крізь пальці не пролилося.
Лиш вітер плаття дитяче
зірвав і підняв над дачею,
хоч як не тримала чіпко
його у зубах прищіпка.
Ще трішки і всі дрібниці
сховає під снігом грудень.
І вже – ні листка, ні птиці,
а тільки трепет у грудях.
Притихли сади і сквери.
Під крони, що вже без пісні,
приходять пенсіонери
на свої побачення пізні.
Кохана моя, кохана,
на стежці листя багряне,
у вирії наші птиці
і – жодної таємниці.
А ми на узбіччі раю,
і все, що на нас чекає,
і все, що було в минулім,
простіше "ку-ку" зозулі.
І, може, так воно й треба:
щоб ні листка, ні птиці –
лише незбагненний трепет
оголеної таємниці,
лише марнота співуча,
в якій і Дніпро, і кручі.
* * *
Міддю темніють води
і вітер, як дзвін, гуде,
і не поспіша виходити
з Дінця перебулий день.
А ліс потемнів стіною
від низу до верховіть,
і пилкою вогняною
захід над ним стоїть.
Під берегом біла піна,
Заходить моя дружина
у течію стрімку...
Проміння ловлю останнє,
намагаючись уявить,
як захід оцей світанням
над лісом чужим стоїть.
Роса розвішує дзвоники,
а коники так сюрчать,
неначе на свято коники
при дзвониках будуть мчать.
Ще трішки – і зовсім смеркне,
І тихо душа щемить...
Хоч що їй, душі безсмертній,
одна проминальна мить..
* * *
Збіднілі крони шерхотять,
і так зносились їхні тіні,
що не заштопать павутині,
і квіти посіріли в сіні –
не відрізнити, не впізнать.
А вітер шматтями розніс
вітрила плинучого літа,
і, ніби хвилями прибитий,
під берегом чорніє ліс.
І вже не світиться багрець,
як золоті ворожі стріли,
які у сокола летіли
і густо падали в Дінець.
Ніхто не скаче за тобою,
не чути стріл над головою,
але стрілою кожна мить летить
і прагне зупинить тебе своєю гіркотою.
* * *
Пливуть над степом в мареві хрести,
куди не глянь – усюди колір синій,
і синіми здаються навіть тіні
на мармурі могильної плити.
Накрита хлібом чарка гіркоти
і паска на простеленій хустині.
Кущі бузку вже квітнуть де-не-де.
Усміхнене обличчя молоде
на мармурі. І згорблена роками,
уже неначе горбик між горбками,
чорніє постать...
* * *
Ні голосу Бога з неба,
ні погляду звіра з хащі –
нікого навколо тебе
крім тебе, пропащого.
Не страшно уже нічого.
То звідки в душі тривога?
Навколо ніде нікого
ніде нікого,
крім тебе
собі чужого.
* * *
– Так сумно, бісе...
– То чому ж не п’єш? –,
шепоче біс,
підсовуючи зілля, –
– У понеділок
все одно ж – похмілля,
якщо до понеділка
доживеш.
* * *
І жити неможливо,
а живем
і виживаєм навіть під ножем,
і, голову схопивши в руки,
вже й не дивуємося, ні,
що в нас ні правди, ні науки,
лише апостоли одні.
Ох, неоднаково мені.
* * *
Не знаю, чому, все не те і не так,
і хто я сьогодні – не знаю –
і вільний неначе, і майже козак,
хоч ніби козак за Дунаєм...
То, може, ще випити "чарку, не більш",
і не перейматись турботами,
читаючи напис: "Надію облиш..."
над золотими воротами.
* * *
Ми відновили Божий храм
і сяють золотом ікони,
мов прикрашаючи бедлам,
що в наших душах і навколо.
І вже, покаявшись сповна,
смиренно просимо у Бога
дарів, якими Сатана
на грішну зманює дорогу.
* * *
Зазналися, не знаючи нічого.
Ми тільки в яблуко, у таємницю Бога
вповзли колись нахабно черв’яком,
впиваючись молочними зубами
у те, що мало прорости садами,
і поточили в порох, і над нами
із того пороху піднявсь Содом.
* * *
І перший ангел просурмив...
І піднялась пітьма з пітьми,
і наростає дрож у тілі,
і море Київське шумить,
і підійма, і котить хвилі
числом 666.
* * *
Я прахом був, у прах вернуся...
Але чи був?.. А що, як ні?..
І все приснилося мені
у віщім сні, який не збувся,
який тривав коротку мить,
клубився голубим туманом,
у тому сні збирався жить,
шукав якусь обітовану
не день, не два – роки... роки...
запам’яталися піски...
піски... кістки... якась пустеля,
якийсь пророк чи пустомеля...
якесь майбутнє, що гряде,
і знов піски... і рід за родом
туди отарою бреде
і звідти зграєю виходить...
Пора (не треба вже нічого)
оті крихти, що на майбуть,
згребти рукою на підлогу,
звільнити стіл, де покладут
мене, готового в дорогу
у ті ж піски... Де знов... кістки...
Кістки по самий небокрай,
овечі, вовчі і пророка,
що шерхотить крізь вушко голки,
пересипаючись у рай.
* * *
Маруся
Уголь стонет и соль забелелась
И железная воет руда.
То над степью пустой загорелась
Мне Америки новой звезда.
А. Блок
Надриваючись, стогне траса,
удень і вночі шумить.
І в часу немає часу
зупинитися хоч на мить.
На все твоя, Боже, милість.
У пам’яті залишилось
не все, що було, збулось,
за спогадами моїми,
як доля стоїть незримее
і навіть не назване щось.
Не розпустити плетива
далеких подій і днів
і все, що туман засклив,
то відлунює шумом Лети,
то мелодією без слів,
то голосом безіменним
долітає з пітьми до мене,
та що я в пітьмі побачу
в осіннім садку глухому,
де, мов на плечі чужому,
дощ безпритульний плаче?.
То крона густої ночі
платівкою зашерхоче, –
і розмотується пітьма,
і співає мені Маруся:
"В мене чорних брів нема,
та я не журюся"...
Від терикону лише за крок
безоглядно цвіте бузок!
Вже приречений. Ще цвіте,
пелюстками летить у степ.
Гострі відблиски антрациту
І скільки навколо цвіту,
отої краси довкіл,
що, певне, рятує бджіл.
Тліє смердюча сірка.
На копрі п’ятикутна зірка.
А тії, що побачив Блок,
ще не видно серед зірок.
Та виспівують солов’ї
і босотою ручаї
аж вихлюпуються з ярків до Марусиних чобітків, і вдихають її духи
аж до серця всі женихи.
Райським яблуком червоніє
той, хто зайнять не сміє,
який не такий, як усі парубки,
ховає в кишеню трепет руки,
ніби шукаючи цигарки.
Нарешті Марусю до танцю запрошує.
А плаття Марусі в червоний горошок.
Зупиниться погляд на горошині –
і не заснути до третіх півнів.
А в небі така блакить!
І марево степом плине.
Як соняшник, день стоїть
в мареві по коліна.
За хвилями хвилі сині,
хоч кораблик майструй дитині
і човен собі ладнай,
націлившись за Дунай.
Хоч там, у краї чужім,
такі ж, як і тут, міражі,
так само цвіте лопух
і гнізда беззахисні у степу,
так само кури під тинном
гребуться біля дороги,
і жайвір над вічним плином
співа під вікном у Бога.
Шумлять над Дінцем дуби
як за Ігоревої доби,
і хмара пливе багряна.
І, ніби рядком Корана,
над невірними грім гримить.
Темніє. І дощ шумить,
як військо, що за горбами
поспішає напитись з Дону.
І, змилувавшись над нами,
Господь відчиняє рами
і протягами озону
провітрює димний степ,
де вишня гільцем цвіте.
І зібралося на весілля
в їдальні все доокілля.
Сидять, як зуб біля зуба,
молоді прометеї і сонцеруби.
І, ніби на "дошці пошани",
на почесних місцях – ветерани.
В костюмах, в поважній позі,
при медалях і... силікозі.
Парторг молодим вручив
від квартири нової ключі.
І подруги прошепотіли:
– Це ж треба – так пощастило!
І Марусі стало незручно.
А доля все посміхалась
і ніби
на інший
палець
приміряла її обручку...
Як новенька у небі зірка.
Аж до зірки лунає "гірко"!
І скриплять на копрі колеса,
неначе в царство небесне
до пролетарського раю
історія підіймає, –
і безугавно, вперто
за вагонеткою вагонетка,
вискиглюючи покору,
териконом повзе угору,
де звалює грім породи,
що видовбав "цар" природи
і підкорив нарешті
все, що міг підкорить...
Як тиша на очереті,
шахтарське селище спить.
І шерхотять листки,
і кожен – на всі боки,
і кожен з усіх боків
ловить шурхіт листків.
Спалахнули шиби осінні,
заворушилися на траві
і піднялися тіні,
як волосся на голові.
Стежками і навпрошки
до шахти біжать жінки –
не піднялася зміна,
на шахті вночі обвал...
І кожна чиясь дружина
а, може, уже вдова
на розгубленого парторга
дивиться, як на Бога,
і кожна з останніх сил
просить: "Господи, пронеси
наповнену чашу мимо"...
Та не Бог стоїть перед ними.
Байдуже годинник стука.
І зараз...
зараз...
немов з гори
Маруся впаде на руки
молоденької медсестри.
Загиблим – царство небесне.
На могилах – огарки свіч.
Над копром стугонять колеса,
Крутяться день і ніч.
Так з віку у вік щоденно
крутилися веретена
і в безпросвітні ночі
ткали руки жіночі
оту нерозривну нить,
на якій колиска висить,
не обриваючись по сьогодні.
Все у руках Господніх.
І Маруся своє відплакала
до сльози у полин-траву.
І забули всі удову.
А над тире між датами,
що на хресті чорніють,
ніби інше ім’я –
Марія.
Дивлюсь на її лице
і проступа з туману
в дитячій руці гільце,
що, як іній, на гілці тане...
На все твоя, Боже, милість.
У пам’яті залишилось
не все, що було, збулось,
над спогадами моїми
як музика – щось незримее
і навіть не назване щось.
Тьмяніють знайомих лиця,
події переплелися,
і всі голоси злилися
у хорі, в якім не тісно,
хоч кожен своє співає,
і кожному добре в пісні,
як там, де його немає.
І наче на браму раю
оглядаюся я назад –
і наплива сльоза,
напливає та не проллється –
повертається знов до серця
солоною, як була...
Забіліла, як сіль ковила,
надриваючись, стогне траса,
удень і вночі шумить.
І в часу немає часу
зупинитися хоч на мить.
Териконом так само вперто
за вагонеткою вагонетка,
вискиглюючи покору,
тягне породу вгору,
і тліє так само сірка,
і п’ятикутна зірка
на тім же копрі не меркне,
і той же смог і туман.
І ні нової Америки,
ні України іще нема.
Від хмар велетенські тіні
пливуть по траві осінній
і вісниками без вісті
зникають в степу імлистім.
* * *
Іще твій сон біля вікон
і ти, як сон, який нізвідки,
усміхнений, як був вві сні,
тому що сонце у вікні
промінням зігріва повіки,
ледь-ледь торкаючись чола,
і золота кружля бджола,
яку ти бачиш крізь повіки.
І не розплющуєш повік,
аби цей сон, як сон, не зник.
Та і не хочеться у світ,
де, знаєш, не працює ліфт
і знову – через чорний хід
по сходинках, де п’ють дебіли,
де йде у темряві свіча,
бо вже давно перегоріла
лампочка Ілліча,
а кожне, що у двір, вікно
замурувала, теж давно,
і до наступного потопу
міцна робочого рука,
тож і не видно ні Європи,
ні сходинок, ні смітника,
який усюди під ногами,
і ми вітаємось лобами
та так, що іскра Ілліча
засвічує вогонь в очах
і в "ліхтарях" на наших ликах...
Та на розплющених повіках,
що розімліли від тепла,
та ж сама топчеться бджола,
щось намагається знайти
у чашах, повних гіркоти.
Думки літають навмання,
як ще до яблука і до знання,
до хліба нашого гіркого,
що ми ж і сіємо, і жнем,
і "даждь нам.." просимо у Бога,
та з рук диявола берем
ще й кланяємось без кінця,
жахаючись свого лиця,
в яке плює не тільки час.
І туманіє в нашім полі,
де є свобода, та без волі,
і воля є, та не для нас.
Оце лише і вільна мить!
Літай, допоки сонна доля,
допоки ще в дорозі вість
із Дикого твойого поля.
Літай над темінню, над виром,
який затягує на дно,
де всім, хто не міняє шкіри,
її здирають все одно.
Літай, допоки ти не плоть,
не здобич здирників і тліну,
а тільки те, що твій Господь
вдихнув довірливо у глину.
Аби воно, твоє земнее
єство не втратило надій,
що пелюстково спалахне
зернятко макове над і.
* * *
Нарешті в горлівській газеті
сторінка з віршами поетів,
і ми святкуєм в ресторані
від слави збуджені і п’яні.
Мій друг Володя Яловецький,
можливо циган, може грек,
а може, українець грецький –
із дитбудинку, згодом – зек
(працює нині кочегаром)
читає, дихаючи жаром,
і так, що Горлівка ус
за-слу-ха-ла-ся!
А за Володею всі інші
свої нові читають вірші,
і підійма натхнення сила
тугі над Летою вітрила.
Стіна дзеркальна відбива
всі наші жести і слова,
і нашу молодість, і вірші,
і нас неначе вдвічі більше.
І стільки волі для думок!
І, нахилившись, Яловецький
уже, як класик, на салфетці
новий записує рядок,
щоб непрочитаним не зник.
Встає.