Ніхто не їде і не йде.
Подаленів пташиний клекіт, –
і стало все таким далеким,
неначе пісня, піднялося,
майнуло тінню по воді, —
і, як вдова, чорніє осінь
із порожнечею в гнізді.
І, не встигаючи за часом,
гримить і стогне чорна траса,
де на асфальтовому плині
на перевернутій машині
димлять і крутяться колеса,
і хтось волає, як Телесик:
– Візьміть мене…
– Куди? До кого?
– У небо, гусоньки,
до Бога…
І скрипка вивільно, повільно,
як направля її смичок,
на сиві-сивій павутині
витягує у небо синє
вогнем охоплений листок.
* * *
Ще одне замкнулось коло,
потемнішало навколо,
і, поглянувши на світ,
ворон каркнув перед сном
і на все махнув крилом
з висоти прожитих літ.
Гривня випала остання,
закотилась в небуло.
Загадав би я бажання,
тільки ж небо затягло.
Совість мокне за дверима,
чи впускати, а чи ні? –
я не знаю, як мені
пережити з нею зиму.
Може, краще спати, спати,
не згинаючи колін?..
Хай присплять мене лопати
співом з чотирьох сторін.
* * *
Живеш горбатим, як закон,
живеш, підбріхуючи в тон,
і брешеш навіть без потреби
останню правду, як патрон,
приберігаючи для себе,
і думаєш: – Коли і де?
А раптом – зрикошетить правда, –
на перший сніг з тобою рядом?..
І вже немає в пляшці зілля,
що рятувало на похмілля.
Останню, ніби перед Богом,
краплину вичавиш з нічого…
А завтра що?
А завтра з чого?
* * *
Не замінить небесний припис
тієї зірки уві млі,
яка поставила свій підпис
кривим падінням до землі.
І ти прожив, щасливим майже,
ішов, як тінь,
де сонце скаже.
Від припису не відступив,
і шлях торуючи не бідкався,
і пил клубився з-під стопи
в базарні очі дідька.
Чекав весни, чекав відлиги,
кінця задовгої зими,
коли річками крига, крига
пливе листами з Колими,
пливе і тане в водах талих,
як в чорній безвісті пропалих.
Ти сподівався: прийде день,
замиготять бджолині траси
з прожитого тобою часу –
і вірш, як вулик, загуде…
У тебе ні скарбів, ні скрині.
Ти слово, дивлячись углиб,
шукаєш, як останню гривню.
Яка на хліб, лише на хліб.
Ти жив, як жив,
ти жив, як міг,
здається, навіть переміг.
І доки свято ще з тобою,
у чашу Пірра прегіркої
налий, відчувши перевтому,
і випий дідькові на зло
за непотрібне вже нікому
своє бджолине ремесло.
* * *
Восьма нота
Ще перший ворон не прокаркав,
не стукнув дятел у сосну,
а ранок взяв мене за барки
і в побут пикою тикнув.
І я нічого ще не тямлю,
а Муза – ніби в очі дим –
і з посмішкою у дві ямки
мене закопує живим.
– Ну й розійшовся ти вночі,
кричав, що навіть я – ніщота,
якісь нові шукав ключі
і, ніби, слухав восьму ноту…
А їх, ти знаєш тільки сім
і щоб вони злетіли в небо,
обранцям Муз передусім
ще сім потів пролити треба…
Допив би пляшку, спав би моцно.
Ах, Моцарт… Моцарт…
І додала: – Ти прагнеш дива,
в яке не віриш навіть сам… –
очима втупившись ревниво
в рядки, що я вночі писав.
* * *
Квітневий пейзаж
Біля Тараса всі гілки
обсіли збуджені граки
і, як один, клянуться пір’ям,
що в них немає гнізд у вирії.
А стяги, трепетні колись,
прив’яли в небі голубому,
бо вище стягів піднялись
навколо Києва хороми.
Клекоче натовп, як вода,
біжать, зливаючись дороги
і всі туди, до перемоги,
де знову закипів майдан,
Немов Славутич на порогах,
який сьогодні з усіма
горою хвилю підійма,
хоч і не відає, на кого.
* * *
Мирославові Лазаруку
Удосвіта дощ ущух.
Хтось ходить після дощу
під кронами недалечко.
Хтось ходить і ніби водить
коника за вуздечку.
Ми юшку п'ємо із кружки,
і пахне потрійна юшка
так, що вуж перед нами
облизався двома язиками.
Підсох очерету шерех
і знову жирує жерех:
ударить — і до Трипілля
махає крилом луна,
і поспішає хвиля
нянькою до човна.
Парує важкий пісок.
Завмер Вінграновський збоку,
обережно на поплавок
поклавши косинку ока.
1 слухає, як недалечко,
за спиною в нього ходить
хтось, ходить і ніби водить
коника за вуздечку.
* * * * * * * * * * * * *
НЕВРАХОВАНИЙ ЧАС
* * *
Над степом шуліка вистежує здобич,
клекоче в яру буркотун рівчакович,
і трепет не стримать, я весь – здивування,
по обрій струмиться моє існування,
по обрій дитячий неторканий рай
і марево синє, і синій курай.
Біжу і землі не торкаюсь п’ятою,
і рій золотий мерехтить наді мною,
тремтить-мерехтить і співає в польоті,
як вільна душа ще не в коконі плоті.
* * *
Зійшлися сосни, як сім’я,
а з того боку вся плакуча
в плакучих вербах тиха круча,
яку відбила течія.
Кори лахміття золоте,
і тіснота, в якій не тісно,
і височінь, в яку росте
душа, як сосни, прямовисно.
А поруч хата лісника,
і під вікном високі мальви,
і срібно світиться луска
тарані свіжої крізь марлю.
І срібно світиться полин...
І вся обвішана шаблями,
квасоля вперто перед нами
штурмує непохитний тин.
Ширяють оси і джмелі;
і гарбузів густе гудиння,
де надривається гудіння,
щоб відірватись від землі.
Повіки сонях розтуля,
ще не цілований бджолою,
і краєм ока за тобою
ревниво стежить віддаля.
Та підвелась зеленим муром
і заховала нас трава,
де коник згадує Сосюру,
а я – Сосюрині слова.
* * *
Кінця зимі немає.
Сиджу біля вікна.
А мама все співає,
що літечко минає
і молодість минає
й не вернеться вона.
Синіє снігом вечір.
У хаті холоднеча.
Різдво сьогодні, свято.
І я пишу до тата,
що мрію про санчата,
що зачекались ми.
– Коли ж приїдеш, тату,
з тієї Колими?
В нас козенятко біле,
таке, як я хотів,
і мама наварила
цукерок з буряків.
Хвалитися не стану,
бо це сьогодні гріх,
та вчуся непогано,
і вірш про Ярославну
я вивчив краще всіх.
Пишу про все, що знаю,
а мама підглядає на мене з-під руки.
У грубці дотлівають
останні кізяки.
В кінці обов’язково
допише мама слово:
"Ждемо твого привіта,
як соловейко літа".
Допише і заплаче,
але щоб я не бачив
в сльозах її лиця,
задує каганця.
* * *
Хвилі здіймає, струмить блакить,
над степом спекотним плине.
Як соняшник, день стоїть
в мареві по коліна.
Пахне солома (ідуть жнива),
золотою пливе дорога
і жайвір співа,
як душа співа
аж під вікном у Бога.
І я з пастухом Ясоном
маревом після обіду
пливу до синього Дону,
а з Дону – уже в Колхіду...
А вечером бідно в полі.
вертаються вівці з паші,
в кавалках синьої солі
вилизують круглі чаші.
Звисає клоччями руно,
і трішки від того сумно,
і пахне мені кулішем,
що в таганку над вогнем.
А, спершу такий полум’яний,
вогонь знемагає, в’яне
і на похилі плечі
приміряє одяг чернечий.
Сорока про всіх стрекоче
і пес безугавно гавка
на високе гніздо сороче,
що як Мономахова шапка.
Та вже на тім осокорі
догоря на верхів’ї день.
По тиху воду і перші зорі
мама з відрами йде.
І пахнуть бузки зірчасті,
що ночують і днюють в хаті
і геть не звертають увагу
на радість твою чи горе.
І як до турецького стягу
півмісяць прилип до штори.
І тхне керосином трішки
від каганця в кутку.
І лебідь на килимку
над нашим з мамою ліжком,
де, отримавши під боки,
понадувались подушки,
на які накидає вишивку,
заглядаючи в шиби, вишенька.
І я, що плавав з Ясоном,
натомлений, зовсім сонний,
в рідній уже стороні
з князем Ігорем – на коні.
Ми скачемо, скачемо, скачемо...
І вже не збагнуть мені,
чия то тінь на стіні
і хто біля мене плаче.
* * *
Частує медом медуниця,
мов уві сні дитинство сниться,
і підганя петрів батіг
ту стежку, що забути встиг.
Помітить око материнку –
і за плечима чую "синку..."
То гляне так ромашка біла,
немов колись тебе любила,
то гостро пахне лепеха,
то знову – очі незабудок
такі, що радість притиха
і слуха, як співає смуток
про інший час і луг квітчастий,
і кущ калини, під яким,
лише нагнись, – і знайдеш щастя,
що не загублене ніким,
як ця при березі кульбабка,
що підвелась на довгих лапках
і посміхнулась золотим
до тебе зубиком своїм.
* * *
Лист
Я стою в залатаній тільняшці,
на високу воду задививсь,
що несе листа мого у пляшці
аж до моря Чорного кудись.
Ще без листя білі осокори
і сороча сварка у гнізді.
Мабуть, з осокора видно море,
тільки ж він по крону у воді.
Сонце, пробиваючись крізь хмари,
камінці лоскоче в ручаї,
"вісімкою" зблискує під яром
чорнота кривої течії.
Берег підмиває, шаленіє,
всмоктуючи небо, чорторий,
та не проковтнути чорторию
ні моєї пляшки, ні надій!
І невдовзі пляшка виринає,
світиться, виблискуючи, скло.
Хтось її помітить і спіймає,
хтось за морем лист мій прочитає
і мені напише у село...
Вже давно зносилася тільняшка,
вже і я далеко від села,
звідки закоркованою пляшка
із листом за обрій попливла.
Підросли у небо осокори,
обмілів глибокий чорторий,
та широким виявилось море
і далеким берег золотий.
Хоч, можливо, у далекім краї
хтось уже листа мого читає,
навіть пише відповідь в село,
де мене ніхто уже не знає,
де мене ніхто не пам’ятає,
де мене неначе й не було.
* * *
Василю Лопаті
Ще палахкоче ранній схід,
ще сонце дивиться у небо
і на траві дитячий слід,
який веде тебе до тебе.
І ти ідеш, ідеш по ньому,
неначе з далека додому,
намаявшись на чужині.
Ідеш в надії і тривозі
туди, де мати у вікні
і постать батька на порозі...
Торкнешся хвіртки – і заплаче
в тобі дитяче, щось, дитяче,
яке, хоч як його товкмачив,
а залишається собою,
як за горою, за сльозою...
* * *
Щасливі – аж світивсь за нами слід,
ми через чорний хід
виходили у світ,
що нас будив гудками спозаранку, –
його облаштували, як могли,
вождями обліпили, обжили
і, засмітивши, нам передали
не з перших рук,
не на параднім ґанку.
Не місто... не село –
околиця міська,
куди постійно бруд із міста витіка.
Рембаза. Склад. Тупик на тупику,
за шахтою відстійники в ярку,
і шлак людський і промисловий шлак,
гуртожиток, що схожий на барак,
де п’яний спить в обісцянім кутку...
Але немає страху і ниття,
лише сталеві скреготи трамваю.
І кращого, здається, не буває,
ніж світ, де нас застукало життя,
яке, можливо, урка під сараєм
на кін поставить
і в "очко" програє...
Ніхто не знає, що там на кону...
І музика з вікна
гримить на всю весну.
Сади цвітуть. І помахом легким
ти на зупинці ловиш пелюстки.
І ми щасливі, хоч і безборонні,
і цій весні – ні краю, ні кінця,
і диво біле ніби з рук Творця
із перших рук
у тебе на долоні.
* * *
Як новачку були не раді
мені в стаханівській бригаді:
не те підніс, не так подав,
і кожен в’їдливо повчав
і підганяв: – Давай, давай!
Быстрее, ёханый бабай!
Да говори на человеческом!
А я селюк, я ще не вмію.
Ніяковію і німію,
і піонером червонію,
що завинив перед отєчєством.
І співчував лише Кузьмич:
Ти не боись, всему обучим...
І натякав, щоб я з получки
не поскупивсь на могорич.
І все було, як і повинно...
І всі, звичайно ж, напились.
А потім в пісні обнялись,
як заспівали "Черемшину",
яка і в нас біля бараку
вже цвіт ронила на поріг,
та я підспівувать не міг,
мені хотілося заплакати
і від горілки, і від того,
що визнали мене своїм,
і від черемхи над порогом
бараку, що нам став за дім,
а ще від того, що нічого
не зміниться в житті моїм.
* * *
О.