Вже домовились сини,
як дорожче збути хату,
де продати ордени.
Вже не буде, спи, солдате,
ні полону, ні штрафбату,
і тупа державна сила
не підніме із могили
і не гнатиме тебе
з пункту А до пункту Б
від родини, праці, поля,
щоб списати після бою...
Спи. Нарешті над тобою
лиш одна Господня воля.
* * *
Різкіший секунди стук
і непоправніші втрати.
Встигаємо тільки звук
того,
що випало
з рук,
вухом тугим спіймати.
Чекали часу-медбрата,
гадали, що прийде Спас,
а час прийшов
без халата –
у чорнім костюмі
час.
* * *
У тумані, шумом наполохана,
сіра, як світанок цей, епоха,
щоб своїх героїв роздивиться,
вкотре проявляє наші лиця.
мов кишені, вивернуті святом.
Збуджені, знервовані украй,
лаємось, виплескуєм обиди.
Кожен виглядає свій трамвай,
а трамвай один,
і той не їде.
Ввімкнеш телик – знов теледурепи,
перемкнеш – і там усе те ж саме:
ті ж самозакохані нардепи
з тим же Євангелієм від Хама,
що припав незримим до керма,
і – пітьма. Єгипетська пітьма.
Чай завариш, вип’єш нашвидку,
мацаєш неголену щоку,
в дзеркало зиркнеш:
– О Боже мій,
та невже насправді я такий?
Донька ввійде, платтячком війне,
звично привітається рукою
і заповнить дзеркало собою,
витіснивши меблі і мене.
* * *
Ходіння пустелею
Манівцями навмання
ми йдемо пустелею,
рік і два, і двадцять два...
ідемо пустелею.
Перед нами – міражі,
міражі – за нами.
Ми з потьомкінських сіл
ідемо пісками.
– А куди ж ви, куди
крізь піски й негоди?
– Нас Мойсеї ведуть
на Потьомкінські сходи.
– А скажіть, на фіга
вам Потьомкінські сходи?
– Там зручніше чекати
з моря погоди.
* * *
Сніг від зорі палахкотить,
і сад чорніє... Скоро смеркне.
Душа болить.. Нехай болить –
її не жаль – вона безсмертна.
Неначе кроки за двором, –
і, в нетерпінні привітати,
відчиниш двері – колобком
тепло із хати, холод – в хату.
Садок чорніє у вікні –
відзеленів, відкровоточив...
І, певне, солодко вві сні...
Та довга ніч... І страшно ночі.
* * *
Груднево порожньо у кроні
і крона рада і вороні,
що їй накаркати летить
невідворотну чорну мить.
Зігрітий спогадом про себе,
собі позаздриш, юнаку,
Вузенька доля, світ широкий,
у далині стихають кроки, –
і дивишся крізь вічко голки
на світ утрачений, на свято
у тому часі, в тих літах,
коли було кому писати,
було про що писать в листах.
Спливають, танучи, обличчя,
і біга тінь – з кутка в куток,
немов шукаючи моток,
що закотивсь у потойбіччя,
де небом вистелене дно.
І не рятує пам’ять серця –
де зав’язалось, там і рветься,
і настіж двері і вікно.
* * *
Ще глиці запах зберігає час,
та новорічну винесли ялинку.
І де стояло з персиком дівча,
із яблуком стоїть в чеканні жінка,
за жінкою із яблуком на таці
бабуся біля заводі на лавці,
куняючи, у спогади гребе,
пригадуючи з персиком себе.
А їй минуле дихає у спину,
і, як тоді, в бабусиному сні
ясмин цвіте на чорнім піаніно
і світиться із люстра на стіні.
А за вікном весна синьо-імлиста,
і дівчинка, не знаючи, куди,
біжить, біжить і, перегнавши
Ліста,
шепоче, задихаючись: "Туди!"
Ясмин цвіте. А ніч так швидко тане.
І, причинивши хвіртку за коханим,
вже через хвіртку
спрагло-палахку
для поцілунку підставля щоку...
Вологе листя світиться в садку
І знову, наростаючи,
звучить все той же Ліст. І краплі по воді
біжать, біжать... І дівчинка
біжить,
Біжить у сад, в ясминову цвітінь
і завмирає, Ліста перегнавши,
і тане у тумані сновидінь,
з яких і ми, й життя маленьке наше.
* * *
Мерехтять сніги і зорі,
вічком блимає дупло,
де зіщулилось тепло
у сорочім осокорі.
Мов побілені до свята,
мерехтять і сад, і хата.
Спить кохана. І вві сні
крізь роки, роки і втому,
молоденька молодому
усміхається мені.
Крізь засніжену розлуку
простягає сонну руку,
що тремтить в руці моїй,
як тоді… О, Боже мій!..
А під вікнами сліпими
від сліпучої пітьми
місяць падає в обійми
білогрудої зими.
І такий струмиться дим
в небо вічне, вічний дим –
і солодкий, і пахучий,
що й за обрієм земним
обігріє неминуче
душу згадкою про дім,
про Дніпро і кручі…
Скрипка і скрипаль
Хоча у нього всі ключі,
що визначають спільну долю,
вона щоразу на плечі
ридає чорною вдовою.
Щось незбагненне, сокровенне,
як вічний третій, поміж них –
і бритвою смичок по венах
і по її, і по своїх.
* * *
Одна. Одна роки й роки,
одна, самотніша за біль.
В очах ночують чумаки
і подушки хрустять, як сіль.
Кигиче чайка на плечі
і груди марять неозоре
відчути під собою море,
обійми вітру уночі.
Щоб хвилями ходило тіло,
злітали в небо чобітки
і розлітались подушки,
а доля гнулась і скрипіла.
* * *
Наш час очей не роззуває, –
Якщо не перший – значить, зайвий.
Але не бійся бути третім
без позолоти і без лаку –
услід за ними йде безсмертя,
а в нього нюх, як у собаки.
* * *
Листи, що осінь їй писала,
Зима за пазуху сховала.
Перечитає вже весною.
Над ними танучи сльозою,
Яку весна байдуже витре
і викине листи на вітер.
* * *
Дерево серед плину
Ти самотньо стоїш серед плину,
що уже дістає до гілок,
і стискають твою серцевину
нашаровані кола думок.
Серцевина, як голка у небо,
колам обрії стали тісні,
райські птиці сідають на тебе
і співають про пекло пісні.
* * *
Як по болоту кожен крок,
усе непевне під ногами,
і страх біжить очеретами
і пахне порохом думок.
Якщо не вб’ють, то покалічать,
до строку витіснять у вічність,
де й ми на груповім портреті
в розстрілянім іще тоді безсмерті.
* * *
Все нижче нас схиляє осінь,
короткий день, короткий час,
і навіть сонце тільки скоса
з-під хмари дивиться на нас.
Зате світлішають зірки,
і ніби з пам’яті роки,
і з неба падають частіше
в глибоку тишу ніщоти,
де ти ніщо, де ти – не ти…
* * *
Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.
Коли ж підійде аж до краю,
то скаже вам біля хреста:
– Не хочу жити на устах,
де правди й совісті немає.
* * *
З кінця в кінець хиткого світу
мене заносить, хилита,
а за плечима слід мій вітер
моєю тінню заміта.
В паркан трухлявий, як літа,
упрусь – і падаю з парканом,
крилатим стаючи на мить,
і мерехтить в очах екраном,
піском пустелі мерехтить.
І я лечу лицем в багнюку,
і нікому подати руку,
і не звалить на крила ворону
оте знання, що пив по-чорному.
і став сліпим, сліпим, як день,
як пес, що, виючи, заплаче,
бо знає, що язик собачий
Його до місяця не доведе.
* * *
Було, було, чи, може, снилось?
Чи так було, як не було,
і тільки – Слава! – прокотилось
і, як тоді, до ніг лягло?..
Вчорашній день, і ми вчорашні,
вчорашнє море в черепашці
порожній порожньо шумить,
неначе зупинилась мить
така прекрасна і легка
в своїм польоті і падінні
і, ніби мумія листка,
тремтить на сивій павутині,
і їй ні заходу, ні сходу…
І знову з моря ждать погоди,
ту ж саму зв’язувати нить,
в’язать те ж саме Пенелопі
і довго дмухати на попіл,
допоки птиця не злетить.
* * *
Уночі зібрався я в дорогу
і почув у тиші голос з неба:
– Ти куди так рано і до кого?
– Я до тебе, Отче мій, до тебе…
– Зірку я твою не погасив,
і до мене інша є дорога…
– Отче мій, підкошуються ноги,
Отче мій, живу з останніх сил,
що не крок – провалююсь в біду
і боюсь, до Тебе не дійду…
– Не чекай поради і підмоги,
Йди! І дійдеш, –
Це твоя дорога…
* * *
Промерехтіли дні роями,
і ліс, як пам’ять, порідів,
і берег з тінню на воді
чорніє кинутим роялем.
Заплакав шиби листопад,
давно позаду літо бабине,
яке зігріло і побавило
і до весни приспало сад.
Поет із Музою говорить,
але без слів, уже без слів,
уже на мові осокора,
з яким учора говорив.
Про те, що холодно ночами,
що повертає на сльоту,
а після золота мовчання
впадаєш в чорну німоту.
* * *
Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.
Я піду на світанні тихесенько тихо,
як у тапочках білих, як лист восени…
Я втомився вже так, як втомилась безвихідь,
стільки років чекаючи на вихідний.
Я вітчизні в любові у віршах не клявся
і не тягся з обіймами, як баобаб,
я на все це дививсь і дивлюсь, як на блядство
без баб…
Я дивлюсь на героя підсудної лави,
що грошвою у храмі свічки начина
і виходить у лаврах із нашої Лаври,
як дитина безгрішним і чистим сповна,
Як дивлюся сьогодні на шопінги, холдінги
і на світський бомонд із бандюг і повій…
Ох, як холодно, Господи, холодно, холодно,
Ти накрий мене снігом, морозом зігрій.
Вам спасибі за все. Відійду на світанні,
як і мають відходити з неба зірки.
Я в тумані світивсь і згорів у тумані
у туманні, як ми, і підленькі роки.
І, повірте мені, за душею у мене
лиш болячка душі, що боліла щодня…
Час прийшов над собою останні знамена,
Останні, зелені піднять.
* * *
Поет не там, де бенкетують,
не за столом, не при столі –
йому стілець запропонують
лише підвівши до петлі,
і скажуть – Стань-но на весь зріст! –
і не дозволять гонорове,
сказати вже останнє слово,
яке виношував сто літ.
Така вже доля у поетів, –
Живуть у лепеті і трепеті,
немов з повісткою на суд,
як вічно крайні, вічно треті,
ще й на душі, як на трепеті,
у кожного по сто Іуд.
Бубнять забуті, з-під завалу
в надії, може, в юнака
заллється соромом щока,
в яку держава цілувала.
* * *
Крона яблуні струмиться,
вся ранкова, світла вся,
і роса збігає з листя,
ніби молодість з лиця.
Світ розкритий, як обійми,
і нікого… Тишина.
Вже старенький рукомийник
облупився, як сосна,
як і дзеркало без рами,
до якого я приник,
ніби там і зараз мама
простяга мені рушник…
Притулю до хати спину
і відчую в ту хвилину,
як, важкою од вини,
до землі сповзає спина,
витираючи повільно
крейду отчої стіни.
* * *
Я видихнув душу у слово,
на волю її відпустив.
– Ось тобі рима – підкова
і вільному воля, прости.
А потім зустрів випадково
уже в столітті новім.
– Ну, як тобі, душе, у слові?
– Самотньо… як в тілі твоїм.
* * *
Клялись і каялись колись
і знов, покаявшись, клялись,
бо найсвятіші ідеали
усе життя своє шукали.
І, певне, їхнього величчя
не стисне дзеркала обруч,
в якім вдоволене обличчя
поголені нашвидкоруч.
Лист до запитання
Як я писав, ніхто не зможе,
я вам писав всю ніч вночі, –
і догоріли три свічі,
і догоріла іскра Божа.
Я вам писав аж до світання
в глухі часи,
в голодний піст.
Чому ж мій лист до запитання
лежить на пошті триста літ?
Уже і я німим поетом
своє відлежав і воскрес,
і марка стала раритетом
і вартістю, як мерседес,
а лист лежить на тій же пошті,
і ви не кличете у гості.
Ну, зачекайте, прийде день
і я таку посію паніку,
коли з’явлюсь гранітним пам’ятником
і прогуду до вас гранітом:
– А квіти де?..
Не бачу квітів…
* * *
Рикошет
Вони стріляли в олігарха,
мені не жаль такого птаха,
мені аж радісно стає,
коли такого хтось уб’є.
І я сказав би: врешті-решт.
Є справедливість в цьому світі,
коли б, коли б не рикошет –
і прямо в серце друга Віті.
І що поробиш? Куля-дура
та ще й невчасна, як жона,
коли за чаркою вина
сидиш розслабившись у друга.
Їх поховали майже рядом,
хоч і по різному розряду,
що все одно тепер для праху,
та я для друга, для Вітька
приніс з могили олігарха
найкращі квіти і вінка.
А потім в розпачі й безсиллі
аж до ранкової пори
лежав і плакав на могилі,
з найкращим другом говорив
І слухав я, підбитий горем,
хоча і п’яний, та не в дим,
як ангели співали хором
над олігархом і над ним.
Лилася з неба світла туга
і всепрощення неземне,
коли відспівували друга,
а рикошетом і мене.
* * *
Ти звалився, як з пупа Європи
і побачив: вітчизні труба.
А Європі усе це до жопи,
У Європи не дура губа.
І прив’ялу морквину підняти
не підніметься в неї рука.
М’яко стелить вона демократу,
а тримає за роги бика.
Їй твої болячки не болять,
і тебе, щоб на більше не каркав,
обіймає сорочка, як глядь,
з Європейської гуманітарки.
Що сорочку, найближчу до тіла,
за вітчизну дали і за труд,
і за те, що без тебе поділять
тридцять срібників зграя Іуд.
* * *
Короновані нашою ціною,
піднялися, як вільні, над вільною
і над нами, совками доби.
Їхній поїзд давно у комуні,
а майдан, розпускаючи нюні,
все скандує, що ми – не раби.
Нам би вийти нарешті з запою
і – на поїзд, що йде напролом,
та зійшов з постаменту наш поїзд
за дві пляшки на металолом.
* * *
Нічого, майже, крім золи,
в моїх поезіях немає.
Мені б в науку до бджоли,
яка над квіткою співає
і топче лапками вогонь,
а потім крильцями його
аж до нестями роздуває,
і кланяється, і за мить
сама іскринкою летить…
Мені б на пасіку в науку,
до вулика нагнути вухо,
піднявши раму, як віконце,
крізь мед поглянути на сонце,
а потім і бджолі у вічі
без сітки страху на обличчі…
* * *
Кому повім? Кому? До кого?
Ніде нікого, окрім Бога.
Ніде нікого, всі глухі.
А, може все це за гріхи?
Бо снилось недарма ж піїту,
що він, неначе крадькома,
стоїть у черзі до корита
і чайну ложечку трима.
Стоїть в задумі про своє
і поміча у здивуванні,
як черга довшою стає,
а він, як був, стоїть останнім.
Як все життя, в самотині
і в однині на цьому світі,
Ну, хоч пиши у заповіті:
– Поставте пам’ятник мені,
Щоб мав я з ким поговорити.
* * *
Куди, й самому невідомо,
ідеш, як по льоду слизькому,
що, прогинаючись тріщить.
А під тобою чорнота,
в якій на мить промиготить
під льодом рибка золота.
Повернеш вбік, чи підеш прямо,
та все одно – на ту ж рекламу,
на ті ж спокуси золоті
ідеш, розхитуючи совість, —
і радість, ніби випадковість,
і ніби в іншому житті.
Шукає свято твою хату,
якої в тебе теж нема,
і сподіватися не варто,
що буде теплою зима.
Зовуть у храм святкові дзвони,
але і там в різдвяний час
які печальні всі ікони,
як сумно дивляться на нас…
* * *
Учора клен палахкотів,
стояв, як півень на параді,
а нині крила безпорадні,
як під сокиру опустив.
І все не так, і все не в лад,
замерехтіло невпопад,
на спаді місяць листопад
і все на спад, на спад, на спад…
А про запас печаль і піст,
І час на пам’ять наступа,
Неначе ящірці на хвіст…
Туман погорбивсь і приліг,
і витісняють хмари день,
і дощ, як з поминок іде,
і сивіє… і переходить в сніг.
* * *
Щоб розпочати все спочатку,
не буде п’ятої пори,
але, де треба ставить крапку,
ти, провагавшись, ставиш три.
Ти оглядаєшся назад,
назад, у місяць листопад,
який роняє тиху мідь,
який шерхоче – не шуміть!
Чого шуміти і кричати –
уже помічені курчата.
Стоять дуби, як рядові,
неначе з них зірвали гонор,
мов позолочені погони,
що дотлівають … у траві.
Холодний вітер, як Хома,
обмацує криваве листя,
якому вже не ізцілиться,
а на порозі вже зима.
Ти оглядаєшся назад,
Назад, у пізній листопад,
де крони інеєм побілені,
і леденіє водоспад,
як мамонт, опустивши бивні.
І сняться дивні кольори,
Якоїсь п’ятої пори,
де все життя твоє спочатку…
Налий чистішу від сльози
і за майбутнє випий чарки,
і… ліктем загризи.
* * *
Гукнеш, як в лісі: – Озовися! –
над тишиною тишина,
лише відлунює луна:
– По-вий на мі-сяць…
Куди лице не поверни –
як до Китайської стіни.
Та й за стіною одиноко,
і за тобою слід прочах.
Пора закутуватися в кокон,
шовковий змотуючи шлях.
А потім – палець на вуста,
і – німота…
Нехай натхненна простота,
для неї слово тільки хобі,
глаголить ИЧБІ, а чи ОЧБІ,
а ти ні пари… з тебе доста, –
Щось обірвалось, як терпець,
замри в пеналі, олівець,
і не висовуй звідти носа…
Та Муза гляне заперечливо –
і припадаєш до колін її
і знов прошепочеш: – Це вже вечір, це вже вечір…
якраз пора для солов’їної.
* * *
І вирвалось із уст Гусейнова:
– Нарешті ми друкуєм генія!
І за моє творіння дивне
Прислав Гусейнов триста гривень.
І як сказав поет колись,
в поета гроші завелись, –
і розвелося їх, як грязі, –
і поліз із грязі в князі.
На заздрість пишучій босоті
купив "версаче" за півсотні,
купив дві пляшки нерозбавленої,
і йду, як лорд до лорда Байрона.
Іду, мугикаючи басом,
як і належить, я ж піїт
уже відомий на весь світ,
що прочитав "Кур’єр Кривбасу".
У мене задумів огром
і є надія, друзі любі,
що скоро видам перший том
й поставлю на полицю зуби.
* * *
Прощайте друзі на пероні,
я першим лицарем без страху
поїду в першому вагоні,
хоч і не першим у Глеваху.
– Тримайся Музи і не бійся! –
кричать наступники мені, –
бо врешті-решт, яка різниця,
чи в гамівній, чи у лайні,
яке на гроші тільки сниться…
Жона печально-яснолиця
Мені махає, як на здачу,
Що їй не додали із гривні,
бо я в щасливому прозрінні
в Глеваху їду, як на дачу.
Пройшов я Києвом по вулицях,
Кричав на всю свою біду:
– Е-гей, озвіться, хто не скурився,
і я вам в ноги упаду.
Та до таких не дійдеш пішки…
Мене ж почули нагорі
і, гади, виселили з діжки,
де я сидів при ліхтарі.
Гей, семафор! Давай дорогу
і підкажи товаришам,
що ця розлука ненадовго,
ми всі зустрінемося там
і всі, як лицарі без страху,
назвем вітчизною Глеваху.
* * *
Золоте колесо
Лежиш беззахисна, оголена,
а над тобою сон легкий,
і я підклав тобі під голову
всі п’ять подушечок руки.
Навпроти класиків полиця,
де пил у променях іскриться,
як золотий живий пилок
тих почуттів і тих думок,
яким у книгах травень сниться.
Струмиться вічність, як вода.
З полиці, мружачись від сонця,
Шекспір на тебе погляда
Ревнивим поглядом веронця.
А за вікном весна сплива,
берези крони ожива
і промені, як спиці колються,
якими білка вишива
себе у золотому колесі.
По тобі і по мені
Настіж ворота твої Золоті,
а де вартові при мечі, при щиті?
– Не той тепер час
і хозари не ті.
– Де стіна огорожі, що висока була?
– За тріскучим морозом
по дрова пішла.
– Де той щит золотий, ну, хоча б для народу?
– На воротях Цар-граду,
на воротях Цар-граду!
– А булатні мечі, ну, бодай хоч один?
– Не кричи… помовчи…
бо розбудиш полин…
– А чому це наш Київ натужно тремтить,
ніби хоче злетіти
й ніяк не злетить,
а навколо бедлам?
– А тому, що висить
на липучці реклам.
Що ж увінчує тих, чия слава вмира?
– Тільки Лиса гора,
тільки Лиса гора.
А по кому цей подзвін спада в тишині?
– По тобі і мені,
по тобі і мені.
* * *
Колодязь
У тім колодязі щось вічне,
що не пізнаю, не збагну,
в його небесну глибину
погляне – і погасне свічка.
І навіть сонце не підозрює,
яка вода у тім колодязі,
такім глибокім, як біда –
лиш доторкнись – і серце терпне, –
туди лиш зірка загляда
колюча, як до неї терни.
* * *
Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і над собою ледве зримим
стою, як пам’ятник із диму.
Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і самотію над земним,
тримаю зірку, як свічу,
і сам себе уже не чую,
і сам собі телефоную,
собі у відповідь мовчу.
Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
що разом з іменем моїм,
з моєю долею земною
розтане хмаркою легкою.
* * *
Щоб не було нестерпно-гірко,
візьму і, схожу на зорю,
я із колгоспниці-горілки
криваву Мері сотворю.
Перехилю останню сотку
я за поезію високу,
яка б дійшла і до жирафи,
і за поетів молодих,
за вірну Музу біля них,
допоки шляк її не трафив.
Підійдуть друзі із привітом,
Питво оцінять вогняне,
як з новим роком,
з новим світом
поздоровлятимуть мене.
І доки знімуть з мене мірку
і виставлять таким, як є,
на тому світі в чорнім списку
ім’я засвітиться моє.
І проведуть мене в дорогу,
де поламає дідько ногу,
і, певне, я зламати б міг,
але земля втекла з-під ніг.
* * *
Через ворота Золоті,
які в Парижі снились Анні,
пройшли пророки і святі
і розчинилися в тумані.
Хтось оглядався в безнадії
і сам до себе промовляв:
– Який прекрасний, Боже, Київ,
якщо дивитися здаля,
якщо не бачити, не знати
отих рабів, тієї знаті
з тупими рисами облич,
не чути чужинецьку річ,
не помічати чорну тінь,
де заохочений юрбою
стоїть на задніх тільки кінь
без вершника із булавою.
* * *
Поети вижити могли б,
якби були з родини чайок.
Який гіркий в поета хліб,
Та ще й його не вистачає.
Не вистачає ще й зело,
хоч не міняє стрій кирилиця,
рука тримаючи стило
для подаяння не розкриється.
Живу сльозою на щоці.
Все перекрили, заступили…
Та пропустіть хоч до могили,
залиште хоч перо в руці.
Невже дописувать мені
На дошці нігтем у труні?!
* * *
Усе спливло водою, димом,
і молодість, неначе мимо,
як за водою, за очима,
і, як зоря, уже не зійде.
Стоять порожні двійко відер,
висить коромисло горбате,
садок вишневий коло хати
хрущами спогадів гуде…
А де?..