Вода відсвічує латунню.
Кричу, як в юності "е-гей!"
і довго слухаю відлуння.
І хтось мені відповіда.
І піднімається вода
така навальна і широка,
як світ для втікача з урока,
який горбами навпростець
біжить побачити Дінець.
Вода щомиті прибува
і все пливе, і все сплива.
Кущі, дерева, очерет
біжать навстріч і мимо, мимо,
та не зникають за плечима,
а забігають наперед
і в тебе знов перед очима:
кущі, дерева, очерет
і все так само, як було,
як перед веслярем весло...
І обпіка цигарка губи,
і ніби доля, як тоді,
тебе так само любить, любить,
про що і пише на воді
осіннім вітром... День спада,
і князя-місяця вода,
темнішаючи, вигляда.
А князь, ховаючись у хмарах,
В ганебній ролі втікача
Додому скаче, як примара,
Без слави, срібла і меча...
* * *
Світлішим стає вночі
все, що за день намовчиш
над поплавком, над плином.
І все ж таки неспокійно,
незатишно і волого,
і викрадений у Бога
не гріє тебе вогонь,
лише обпалює крила
мітлиці, що налетіла,
сприйнявши за світло його.
Щось муляє і не спиться.
Тріщить, спалахнувши, глиця, –
І поруч пітьма тремтяча
нечутно плечима плаче.
При березі темні тіні
уже не лежать на плині –
уже в глибину ростуть
І як потойбічна крига
хмари пливуть.
* * *
Рідіють багряні тіні
на тихому плині вод.
Це вже летить осіннє
листя
і в мій город.
Все ближче сурмить зима.
Чорніє садок гілками
під вітром, що обійма
порожніми рукавами.
Пригадує сміх дитячий
змеженіла моя ріка
і вже не тече, неначе,
а ніби вже витіка,
спливає з моєю тінню.
О водо моя осіння...
Погасли лілеї білі
нахиливсь рогіз...
Сонце уже на схилі,
і вищає темний ліс.
І сходяться небокраї.
І важче стає гребти.
Розступляться очерети,
пропустять, куди – не знаю,
і світ за човном зачинять.
О водо моя вечірня...
Ще є про запас хвилина,
коли припаде хмарина
рожевою, як в дитини,
щокою до течії –
і – засвітяться враз твої
вже темні, як ніч, глибини.
О водо моя нестримна...
* * *
І тих... і тих... уже немає,
І чуженіють небокраї,
стоїть облогою зима.
Печаль німа. Німують віти,
І м’яко стелить, мов навіки,
М’яким вкриваючи, туман.
А над туманом перекатом
із лісу котиться "е–гей!",
немов запрошуючи в хату,
в якій ні вікон, ні дверей.
І холод душу дістає.
Але надвечір, слава Богу,
ще є у мене світлий спогад
і, щоб зігрітись, чарка є.
Зберу усіх... І буде свято,
як це було вряди-годи…
А потім, ніби проводжати,
я разом з ними вийду з хати
і вимкну світло назавжди.
* * *
Отак би йти і йти за плугом,
іти, зникаючи за пругом,
іти, не думаючи гірко,
що вже позаду світлий день,
і не помітити, як зірка
в глибоку борозну впаде.
* * *
Осіннє марева тремтіння
і Вінграновський, як видіння,
над бур'янами виника
і перед себе на руках
несе врочисто жовті дині,
весь в реп'яхах, в росі, в гудінні
сліпучих ос, які над ним
рояться німбом золотим.
Владика степу! Навпростець
простує зібраним баштаном
і, наближаючись, росте
плечима, усмішкою, станом
і розсіває навкруги
очей петрові батоги...
А вже на плині жовті тіні,
і наші поплавки спокійні,
і підглядає з казанка
більмасте око судака,
як розсідаємось на сіні
над килимком, як за столом,
де скиба кавуна — ребром
і так гостинно пахнуть дині,
що гріх не випити вина
під вічну пісню цвіркуна
за світ оцей, що, як на плині,
спливає маревом осіннім,
за риболовлю і за дині,
потрійну юшку золоту,
і за співучу марноту,
що зимуватиме у сіні.
Листок вербовий над наметом
тремтить, відчувши переліт,
але таким спокійним світ
стоїть за спиною поета,
хоч рання осінь крадькома
уже підкралась і до нього,
Владики степу, у якого
не тільки скіпетра нема,
а навіть — пальця вказівного.
* * *
Мирославові Лазаруку
Удосвіта дощ ущух.
Хтось ходить після дощу
під кронами недалечко.
Хтось ходить і ніби водить
коника за вуздечку.
Ми юшку п'ємо із кружки,
і пахне потрійна юшка
так, що вуж перед нами
облизався двома язиками.
Підсох очерету шерех
і знову жирує жерех:
ударить — і до Трипілля
махає крилом луна,
і поспішає хвиля
нянькою до човна.
Парує важкий пісок.
Завмер Вінграновський збоку,
обережно на поплавок
поклавши косинку ока.
1 слухає, як недалечко,
за спиною в нього ходить
хтось, ходить і ніби водить
коника за вуздечку.