А вічна мелодія плине так само
над полем, над садом, так само без слів,
над кожним, хто їх написати хотів...
І Муза мовчить і розводить руками.
* * *
В. Б.
Оце б ліричному піїту
по кільцевій навколо світу
у голубенькому трамваї...
Але ж кондуктор відповість,
що навіть і стоячих місць
у тім трамваї вже немає.
Якщо ж іти – то ліпше з другом
і, певне, з пляшкою вина,
яке розчинить нашу тугу
своєю істиною дна.
Йдемо неспішно і в нікуди
повз бари, шопи, мимо тих,
крутих, що виїхали в люди
на мерседесах дорогих.
– То як життя? – перепитаю.
– Та все минає... – відповість
і гляне вбік того трамваю,
в якім немає вільних місць.
– А як глагол?
– Полум’яніє.
і пропіка до сліз, до слів
"Прощай, свободная стихия",
пора до інших берегів...
Не розчинилась наша туга.
Дорогу замели сніги.
А ми все ходимо із другом
за колом коло,
круг за кругом,
і все не вийдем на круги
своя...
* * *
Світло так, що не бува світліше,
тільки це вже світло без тепла.
Осінь оголилася до тиші,
пісня до молитви знемогла.
І душа притихла. Відборолась
З вітряками. Кінчились бої.
І спокійний ангел-охоронець
поринає в спогади свої.
І далеку згадує епоху,
як він, опираючись на спис,
пив вино і звався Архілохом.
І рядки мережив: – Все – тщота,
не для мене золоті палати
не для мене і закони Спарти –
я, щоб вижить, викинув щита...
Подививсь на мене, посміхнувсь.
І зітхає, мружачись від сонця:
– Ось відбуду долю охоронця
й дописати вірші попрошусь.
* Необула – кохана Архілоха, грецького поета-лірика середини VII віку до н. е.
* * *
На все лягає сніг. І сходить тиша з неба.
Дорога у снігу, будинки і сади.
Оглянешся назад: – А де ж мої сліди?
А де ж мої сліди? –
хтось вимовить за тебе.
Як у дитинстві сніг. І світ стає казковим.
Ось тільки Дід Мороз
з гостинцем не спішить.
Такий прекрасний світ,
мов стерто випадкове.
Але чому ж тоді незатишно душі?
І ніби із вікна останнього трамваю,
Що смикає вагон і набирає хід,
неначе із вікна, що снігом обмерзає,
дивлюсь, як мерехтить,
дивлюся, як спливає,
маліє вдалині мій випадковий світ,
зупинка з козирком, простелена газета
на лавці, що була напохваті столом,
де Вітьку під хмельком обкутує димком,
звисаючи з губи, вже сонна сигарета.
Надкушений батон, шматочок ковбаси,
і білозуба усмішка героя,
яку спіймав фотограф у забої
для першої до свята полоси...
На все лягає сніг..
Німий біліє простір.
одягнені в сніги
дерева навкруги, як незнайомі гості,
як незнайомі гості
натомість дорогих.
І ніби у вікні останнього трамваю,
що рухається в ніч,
у тьмяному вікні,
в заплаканім вікні,
що снігом обмерзає,
ущільнюється світ до зірки вдалині.
* * *
Батько
Батько в дверях стоїть
в рамі, як на світлині.
Нижня губа тремтить
і під очима тіні.
Стрибає дворняга поряд.
Щоб я не читав думок,
батько одводить погляд
і дивиться на садок.
І я помічаю скрушно,
як вигоріла трава,
де хлопчика підзива
до себе мізинцем груша.
Садок у черві... бур’ян...
– Іди... Озивайся зрідка...
І я зачиняю хвіртку,
дивлюся через паркан,
що тінь мою ділить навпіл.
Запилені, як сліпі
у листі синіють сливи...
Господи, зовсім сивий
батько в дверях стоїть
так, ніби хоче раму
у різні боки руками
розсунути хоч на мить.
Не піддається рама –
і за плечима простір,
в якому сім’я і гості,
і стіл накриває мама,
і він у святковім одязі
уже дістає з колодязя
авоську з пляшками пива.
Цвіте на подвір’ї слива,
розлітається, мерехтить...
Батько в дверях стоїть
і є у запасі мить
повернутися, знов обняти,
сказати втішливо: – Тату…
Торкнутись його сивин,
та це вже не для мужчин…
Хвіртка не прорипить.
Батько в дверях стоїть,
в рамі, як на світлині,
як і тоді... Так само...
Тільки чорніє рама
* * *
Час надійшов мовчати...
Тут мої батько, мати...
Ромашки і деревій –
ними цвітуть могили,
що душу мою відпустили:
– Іди до живих, живий...
Сяду на сірий камінь,
до квітів торкнусь руками,
а серце щемить, щемить...
Якби ви побачили, мамо,
який деревій над вами
в ранковій росі стоїть!
Що вам сказати маю?
Рідні мої, не знаю,
тут біля самого краю,
краю чого? – не знаю...
Що це кінець? Початок?
Час надійшов мовчати.
Час надійшов у камені
побачити риси мамині,
взявши в долоню глину,
почути глиняне: сину.
Боже, як у вікні
світиться хрест мені,
ніби додому вертаю,
як і тоді, давно,
а в хаті дверей немає,
лиш непогасне вікно,
і в ньому батьки безсонні.
І я перед цим хрестом,
неначе у шибу, чолом
уткнусь у свої долоні,
і все, що було давно,
побачу, як у вікно...
Час надійшов мовчати.
Стали ви степом, тату,
стали ви степом, мамо,
і ваше вікно без рами.
І світить мені ночами
ваш непогасний хрест.
* * *
Оце і є осіння воля.
Усе збулось. І навіть Доля
тебе звільнила назавжди.
Ідеш, не знаючи куди,
хоч і втомився від ходи.
Як подарунок – тиха днина,
уся просвітлена, легка,
суха, як зарості ожини,
де від колишнього мотка
звиса обривок павутини.
І ні дороги, ні стежини...
Грибів нема. І кошик зайвий.
І шерхне у ярку струмок,
де багряніючи вмерзає
у власну тінь свою листок.
* * *
Володимиру Базилевському
Це осінь, друже, тиха, як вина,
з печаллю, з гіркотою, із вином,
після якого, ніби з двійником
говориш із собою допізна.
Це осінь, друже, царство тишини,
де воїном забутої війни
дрімає дуб навстоячки при збруї,
і вже не відчуває і не чує,
як випадають з патронташа кулі
і як риплять від старості гілки,
адже вві сні йому кують зозулі,
ще молодому, молоді роки.
Це осінь, друже, це вже осінь
у голосі твоєму, на покосі,
на всьому, що зробити не вдалося.
Вона з туману веслами скрипить,
і вже верба стоїть простоволоса,
як та душа на березі, стоїть.
Палахкотить листок серед гілок,
тримає павутина той листок,
що рветься сам за іншими летіти
від самоти і вже чужого світу.
Це осінь, друже, це останній строк,
коли в руках, де грілася синиця,
лиш яблуко, в якому чорним птицям
уже у теплих гніздах не сидиться,
не терпиться пуститись в переліт
під інше небо у незнаний світ.
І вже ножем торкається рука
до яблука, як сонце золотого,
і чорних птиць на волю випуска,
на волю вітру, як рука, сліпого.
Це осінь, друже, втомлена гонитва
за світом, що з тобою спалахне –
і тільки дим у небо, як молитва,
в якій уже ні слова про земне.
* * *
Течія поплавок підганяє
під обрив, де межа небокраю
палахкоче багрянцем листка,
і за літом, що тихо спливає,
осідлавши мого поплавка,
синя бабка, наїзниця наче,
напівсонною скаче і скаче...
Вже пора риболовлю згортати, –
золотої мені не спіймати,
а срібляста уже у садку.
Але жаль мені бабку зганяти,
що сидить на моїм поплавку,
а її течія підганяє
під обрив до межі небокраю.
* * *
Погожі дні... Та вже осінні...
Тремтить береза при Десні,
себе побачивши на плині
в зім’ятім хвилею вбранні.
А вітер з присвистом від неї
біжить пройдисвітом Енеєм,
і зірваним вогнем листка
палахкотить його щока.
* * *
І сам я старий, як осінь,
і пам’ять моя стара:
у тріщинах, мов кора,
як крона – простоволоса.
Розвіяв незримий вітер,
розмив поосінній дощ
і теплу весну, і літо,
і щось... призабуте щось,
що, мабуть, не пригадати –
забулося назавжди.
Німими чорніють дати,
чорніють німі сади.
І від прожитих весен –
лиш музика чарівна,
що ніби з вікна небесного
з відчиненого вікна, –
і плаче душа розкута,
і крапає березіль,
і назавжди забуте
проявляється у сльозі.
* * *
Далеко до ранкової зорі.
І друг мій спить, і вогнище дрімає,
і тужно тягнуть пісню комарі,
якій, здається, ні кінця, ні краю.
То спалахне іскринка у золі,
то знову зірка – голкою у сіно.
У небі тихо, тихо на землі,
і на душі від тиші неспокійно.
Вербова тінь у плинній глибині
тремтить і сліпо тягнеться в безкрає,
і друг так тяжко стогне уві сні,
якого вранці навіть не згадає.
* * *
У грудях щемить і не знаю, від чого,
від болю свого, чи від болю чужого,
чи, може, тому, що за річкою тонко
хтось пісню виводить, як в юності
коника
виводять у степ на широку дорогу,
де кінний і піший не знайде нічого,
крім болю свого та крім болю чужого.
* * *
Ті ж самі солов’ї і ті ж надії.
Твоїм ім’ям хтось іншу назива
і їй мої повторює слова,
і світ старий минулим молодіє
і в радості минуле забува.
Цвіте бузок під хатою так само,
і пам’ять відчиня віконні рами
зі скрипом заржавілим – і вона,
гілки бузку розсунувши руками,до мене випливає із вікна.
І ніби не змінилося нічого:
і зайчик, що стрибав біля порогу,
на підвіконні спить, як на горбку,
і тільки руку простягни до нього,
як вискочить з годинника старого
стара зозуля із своїм "ку-ку".
* * *
Під лісом, де коса гуляла,
стіжками горбиться галява.
Душа оголена, як віть.
В отаві листя шерхотить,
і заповзає шурхіт в нори
з окрайцем тіні осокора.
Світ порожніє, як долоні.
І день сплива, мов по соломі
спливає... І не тільки день.
І відчуваєш – щось іде
без оповідки "йду на ви",
і на ожину безневинна
уже з чиєїсь голови
упала срібна волосина.
Але не ойкнула луна,
немов не сталося нічого,
і розмиває далина
дорогу тиху, як до Бога.
* * *
Пташині співи у садку безлистім
таким тебе пронизують сирітством,
неначе серед теплої золи
розсілись просто неба погорільці
і, притопивши горе у горілці,
про щось веселе пісню затягли.
І мимоволі прагнеш самоти,
хоч пишеш, усамітнившись, листи
і розумієш: всі твої писання
не варті незрадливого мовчання.
І грієш пізнє яблуко в долоні,
і переводиш погляд на вікно,
де виноград на світлім підвіконні
переграє у бутлі на вино.
* * *
В дубовій кроні стука дятел,
і розкотились жолудята,
лиш кілька їхніх шапочок
звиса з розгублених гілок.
Така ж, як дуб отой, стара
ворона каркає, злітаючи –
і страх підводить вуха заячі
і, ніби заєць, завмира.
А хвиля небо розгойдала, –
і, влаштувавши переблиск,
засперечалися дзеркала
за кожну тінь, за кожен лист,
що кружеля над плином синім...
Як перед Богом ліс осінній
прозорий весь, легенькі тіні,
поміж яких лише єдина,
лише моя важка сьогодні,
немов на терези Господні
упала чорна, як провина.
А часу обмаль, щоб розкаятись
допоки обрії відчинені.
І золотим горить окрайцем
під берегом зоря вечірня.
* * *
Мерехтить у темнім плині
неба зоряний посів.
З того боку на косі,
може, люди, може, тіні.
Світ завмер у безгомінні,
і стоїть, як над могилою,
тиша постаттю похилою.
Ні облич, ні голосів,
ні відлуння – тільки тіні,
тільки зоряний посів
відбивається у плині.
* * *
Уже і Покрова,
і скоро – зима.
Над річкою знову
туман, туман...
Стоїть і не тане,
хоч сонце зійшло.
І чути з туману,
як хлюпа весло.
А голос підтятий
душі із човна
безсила підняти
над плесом луна.
Дощами розмито
стоянок сліди.
Оголені віти
чорніють з води.
І падає листя,
могили вкрива,
де ще розростися
не встигла трава.
Зливаються тіні,
і тиша німа,
над річкою синій
туман, туман...
* * *
У небо – птиця, листя – до землі,
і зникло все в сіріючій імлі.
І тихо-тихо підійшов сніжок,
а за сніжком іще тихішим кроком
нова епоха – у старий садок,
і розчинила готику гілок
у пишноті розкішного бароко.
І світло стало.