Ось ця жінка позбавлена всякої тіні маніжности — тисячу раз прекрасніша за цих дівчиськ з томливими очима, з кокетливими манірними рухами, що й ваблять, і випускають голки перестороги водночас. Що може бути краще за вільний вияв того, що хочу я, що хоче вона?
Вона дарувала мнеі себе і брала від мене все не злодійкуватою рукою, ні! Вона не була тою самозадоволеною вульгарною самицею, яка для вдоволення хвилевої примхи Пантрує за нестійкими молодими людьми, на зразок мене. Вона була прекрасна саме оцим, неприкритим ніякою фальшею потягом до ^Єне. Я був засліплений цією красою.
Гадаю, тобі не треба вияснювати, — го^0рЮ я про наготу не в буквальному розумінні, а саме про цей внутрішній образ, що розкрила мені в ту ніч звичайна, не Дуже молода и не дуже гарна зовні жінка.
О четвертій годині ми розсталися, — свідомо назавжди. Я їй допоміг зійти з потягу, ми попрощалися, навіть не обмінялися адресами. Але вже минув місяць і вона жи^е в мені) — яскрава, правдива, глибока й хвилююча.
Чи хочу я її знов тепер бачити? Ніщо, щ.які нитки не зв'язали нас. Ми зустрілися й розійшлися без жодних зобов'язань одне перед одним. Це ще буває увісні так — ем^щЯ вільна, чиста, не забарвлена жодними іншими присмаками. чи цЄ була любов? Чи й є це любов?
Я й досі не знаю.
Я знаю тільки одне, що ця ніч перевернула всі мої давніші переконання і погляди. Пам'ятаєш, ми нераз і3 тобою сперечалися. Може ти й мав рацію. Ми не більш, як звірі._розумні, удосконалені звірі, з міцною товщею забобонів, упереджень, умовностей. Вони нас скували, скували в нас те, що є найповнішого, найціннішого в людині, те, що дає барвистий тонус усій ііашій роботі, нашому світовідчуванню.
Отак то, Максиме. — Чекаю листів
23.
Платон.
Юлія Отава
В тресті новина. Сергій Михайлович із заступника став директором. Є ознаки, що будуть великі змін% в апараті, — скорочення, пересування.
Не тільки я, — всі дуже раді з цієї новини, бо всі вже встигли спробувати на собі його чуйність ц0 кожного робітника, Увагу до кожного запитання. Ім'я його за цей час обросло вже загальною симпатією й подивом з його н^длюдської працьови-тости. Про делікатність його говорять навиь прибиральниці, які виходять на сцену тоді, коли завмирає діяльність всього апарату.
Я йду вистибюлем і думаю: які затишні та привітні навіть коридори, навіть оці широкі сходи... як мещ туТ хороше! Якщо
24.
Платон Озеровиг Максимові Стеблівському
Твого страшного листа я одержав аж через два тижні після того, як ти його написав. Коли прочитав перші рядки — аж темно в очах стало і далі нічого вже не бачив ... А я ... я в ту хвилину, як Галочка вмирала в тяжких муках, я... Порви мого листа з Одеси і ніколи, ніколи не згадуй про нього. Мені соромно за себе, за людину, соромно перед Галею.
Але яке байдужо-жорстоке життя! Одною пригорщею часу кидає воно і муки, і втіхи, і радощі, і горе!
Я наче одубів за ці два дні, а оцих кілька рядків, які Я спромігся написати, — перший вияв, що я ще не зовсім утратив ознаки життя.
Шукав твого докладнішого листа, але ти, видно, його не на-написав. Всі-всі подробиці хочу знати. Мені здається — буде легше...
правда, що заступником стане начальник мого відділу, то може й мене переведуть туди. Мій же начальник кожну хвилину мене викликає, без стенографістки не звик працювати.
Остання новина та, що одну з двох стенографісток колишнього директора переводять у технічний відділ і навантажують секретарством. Чи не Зою це ? Ні, Зоя спокійна, а хвилюється Ангеліна, — здається, їй до секретарства доведеться взятися. Звісно, не всяка стенографістка захоче за секретарством забувати крилате письмо. Стенографістка ж, як піяніст, — якщо вона не тренується, то й швидкість її випарюється. А в технічному відділі якраз найбільше секретарської роботи, а стенографічної — кіт наплакав. От ускочила Ангеліна!
Добре, що це мене не стосується. Коли б на мене, — я нізащо не погодилася б.
А що, як у цьому пересуванні є якась прихована мета? А що, як Ангеліну посилають у технічний відділ тому, що коли ще й мене в секретаріят переведуть, то буде нас аж три? Ясно, одну треба десь перекинути —
Можливо, випадок, який має розрубати нерозв'язаний вузол, надходить. Можливо, життя само допоможе розв'язати те, чого ми сами, своїми людськими силами, оплутані умовностями, зробити не можемо.
26.
Юлія Отава
І це — вінець моїх екстаз, напруження, мого повноводного, відмінного, від усього, що було в житті, чуття? Як пережити це?
Юлія Отава
Сергію Михайловичу
Я знала все наперед, Сергію Михайловичу! Знала, що колись піду й не бачитиму Вас ніколи. І з жалю стискалося серце. Я тільки хотіла уявити собі, при яких обставинах це станеться, бо знала й те, що сама я — прикована до Вас. Уявити, як це станеться, ніяк Не могла. Вийшло так, що Ви ж мене й прогнали.
Коли я йшла вранці на роботу, сніжок весело кружляв у чистому морозному повітрі і лягав на м'який пухкий білий килим. А в тресті я перечитала вивішений наказ, що мені бути секретар-кою-стенографісткою технічного відділу, — і все уявила, що потім має статися. Я знала, — ні Ви, ні я не поступимося.
Ледве діждалася я кінця дня, вийшла на вулицю, — і все, чим жила, стало непотрібне. Як і ці шматочки ранкового незачеп-леного снігового килима поглинає чорна грязюка, так і моє життя закінчене. Мені нічого не треба.
Захотілося на високу-високу гору та й там і померти.
Я знала. Ви будете діяти так, як вдіяли, а я не зроблю того, чого не зробила б, коли б це наказували мені й не Ви. Ви не воліли прислухатися до мого внутрішнього крику, а я не могла виконати наказу.
І хоч Ви й жорстоко повелися зо мною, — я не вірю, що Ви — жорстокий, що Ви — сухий і черствий чоловік. Ви б мене засудили на смертну кару, бо так би велів Ваш принцип, який не вважає на особисті інтереси, — не повірю в те, що Ви черствий. Я без фактів, без підстав знаю Вас: Ви — добрий, чуйний і ніжний.
Це нічого не значить, що я бачу Вас один раз на місяць-два заклопотаного, замкненого, сухого. Я була ціле літо й осінь в чаду від Вас такого, яким Ви не хочете мені показати себе. Якби знайти в своєму горі такі слова, щоб Ви відчули всю мою подяку за це. Ні, не знайду!
Горе це неминуче мусило прийти і я його неминуче мушу пережити. От воно й прийшло... Щоб легше було, я й пишу до Вас. А легше не стає ...
В той день, як це сталося, я мала ввечері записувати з Зоєю нараду. Але не писала, послала замість себе другу. Треба було йти шукати іншої посади.
Другого дня вранці директор викликав мене для пояснень: чому я не виконую його наказу, не приймаю справ секретаря технічного відділу?
Я йому спокійно й тихо пояснила мою причину. Я прийшла працювати, як стенографістка, — й не думаю ставати секретарем.
Директор лагідно-суховато сказав, що розглядає мій вчинок, як ламання дисципліни. Коли є наказ — треба його виконувати.
Але ж мене не питали, чи хочу я і чи можу бути секретарем. Я не річ якась і не карта, що міняє своє значення від того, як її перекладуть. Якщо посада стенографістки в установі касується, то я можу подати заяву, хай мене звільнять, так, як звільнили Ангеліну Бар. Я зовсім не збираюся забувати стенографію через секретарство...
— Я не бажаю входити в ці дрібниці,—сказав директор. — Можете подавати. Або ж — ідіть, приймайте справи. З вами все!
І почав читати, що там лежало перед ним на столі.
Мені лишилося тільки вийти.
Хіба ж я не так все це уявляла собі, коли прочитала наказа? Начальник не зламає для мене наказу, — а я не відступлюся від слова.
Отже, замість записувати нараду, я пішла по місту шукати роботи. Я жодного дня не можу бути без роботи, бо в такому стані як нині, мені кожна незаповнена нічим година — отрута. Я й так никну з туги, — а що ж буде, коли я не заводитиму свого дня зранку точним механізмом. Ні, несила таке знести!
Ішов дощ, змішаний із снігом, я брела містом і плакала...
В кабінеті, куди я прийшла найматися, треба було почекати. Директор Металотресту приймав відвідувачів, говорячи тільки сам, а йому писали все на записочках.
Він був глухий і на милицях, без одної ноги.
Я сіла на канапі, уявила, що вже працюю тут, — і все здалося мені таким непотрібним, незатишним, страшним, що хотілося закричати. Як я дійшла до такого стану, що при людях плачу?
Я вийшла пошукати води — плакати можна тільки вночі, у глухій самоті, а тепер, — зціпити зуби, хоч би й поламати їх.
За кілька хвилин знов зайшла й зустріла привітну, турботливу усмішку. Чого я втікла? Тут, голубонько, треба нам докладно поговорити. І багато...
В директора дуже складні умови роботи. Директор, як бачить товаришка, — вибачайте, як вас звати? — від нервового захворювання з часів громадянської війни втратив слух і має на думці сам оволодіти крилатим письмом... щоб читати без розшифрування все, записане найближчим помічником, стенографом. Чи розуміє товаришка, чого директор вимагає?
Насамперед абсолютної щирости й відданости роботі, бо без цих якостей він не хоче брати собі робітників. Товаришці буде все довірено, товаришка супроводжуватиме Директора скрізь: на засідання, лекції, — а він читає лекції, — у відрядження до областей, чи до центру. Отже, все це треба обміркувати й усвідомити. В нього працювати справа не легка. Директор показує всі труднощі зразу і хоче, щоб товаришка все зважила. Як товаришка вважає? Директор хоче почути.
— Все, що ви кажете, мене анітрохи. не лякає, навпаки, — написала я на записочці. — Тільки чи не переведете ви мене згодом до відділу на "вхідні й вихідні?" Чи Матиму я стенографічну Іроботу?
— її в вас буде аж занадто.'—зрадів директор. — Мені подобається, що ви так конкретно відповідаєте. Я вже бачу, що ми зійдемося ... Якщо, взичайно, морально вас робота в мене задоволь-
Це він про своє каліцтво. Та хіба б відкрилися мені ці розсипи цікавої й повнокровної роботи, коли б він не був каліка! Мене аж поривало щось, — я вже бачила себе і} вагоні, що мчить через Щойно скошені запашні луги до Уралу, я; бачила себе у цеху, де Поважно подорожують у повітрі велетенські казани, бачила себе
червона ріка Саксагань ... у великій, наритій народом авдиторії, де я записую лекції... у просторій залі з величезними вікнами, де сидить хтось такий...