Ну, як би тобі сказати? В тебе, приміром, хтось украв чоботи... А ти взяв та й собі украв у когось чоботи... Хіба це правильно?
Черненко напружено думав. Завжди цей Марко ставить такі запитання, що не знати, як на них і відповісти. Васько мотнув головою і круто повернув розмову:
— Кинь ти свою філософію, Марку, а просто скажи, будем бити Довгополюка чи ні?
— Ні, ти мені перше скажи, ти б теж пішов красти чоботи, якби в тебе хто вкрав? Га?
— Пішов би і вкрав би: що ж ти думаєш, босяком би х°* длв, чи що? — роздратовано відказав Васько й одійшов 0д Балана.
Маркові було боляче, що його не зрозуміли, і він, похнюпившись, самотній, як ніколи, пішов до лугу. Півтори години пообіднього спочинку він любив походжати лугом або сидіти на кладці, спустивши ноги в прозору холодну воду струмка.
Так, він не має права бити Довгополюка, як той б'є його,— міркував Марко,— адже ж тоді він доведе, що він не проти бійки, а тільки щоб його не били. Але хай краще його одного б'ють не один, а десять Довгополюків, аби загалом бійку припинили...
Марко мріяв про таке унормування життя, щоб у ньому не лишилося місця гнобительству та знущанню сильніших над слабішими. На його думку, для цього людям слід би тільки умовитись не робити прикростів один одному — і життя обернеться на раювання.
На лузі Балан зустрів старшого учня Фоку, що викопував якусь рослину для гербаріума. Той підвів голову і привітно промовив:
— А, Марко! Що ти тут робиш?
— Та от гуляю... А що це за рослина?
— Та вона не має нашої назви... Правда, красива? Марко погодився. Йому хотілося поговорити з Фокою
про сьогоднішню розмову з Черненком, та він не знав, з чого почати.
Фока був учень випускного класу, але до "малків" ставився лагідно, боронячи їх по змозі від своїх однокласників. Це створило йому неабияку популярність в молодших класах, і до нього ходили вилити свої жалі всі ображені та попрохати поради в різних справах.
Помітивши, що Марко мнеться, Фока зрозумів, що той хоче щось сказати, але вагається. Він допоміг йому:
■— Ну, кажи вже, кажи... Що там?
— Та Бізон намовляє мене Довгополюка побити... І Черненко теж. Та я думаю, що неправильно це робити...
— Неправильно, кажеш? А він тебе б'є? — прискаливши °Ко і ледве помітно усміхаючись, спитав Фока.
Він стояв перед Марком босий, у синіх штанях і в чорній **еркалевій сорочці, розхристаній на грудях. Ботанізирку Він то кидав угору, підхоплюючи її, то кружляв нею, як Малиновим крилом.
Неправильно, кажу, бо яке я маю право тоді говорити проти бійки, коли й сам беру участь у бійці? А що мене Довгополюк б'є, так то ж несправедливо...
Обличчя Фочине стало раптом серйозне, і він, узявши Марка за стан, пішов з ним лугом.
Марко виклав свої погляди на справу, а Фока уважно слухав, підбираючи способів безболісно зруйнувати мрійницьку Маркову побудову.
Нарешті Марко виговорився, і черга була за Фокою.
— Хороший ти хлопець, Марку, тому ти й про людей так хороше думаєш. Але невже ти ніколи не згадав про те, що й до тебе були люди, які так само думали? От і тепер — Толстой навчає підставляти ліву щоку, коли тебе хто ударив у праву, і до Толстого було немало таких, що хотіли цим способом розв'язати заплутані людські взаємини... Та, шкода, нічого з того не вийшло. Є один поки що спосіб полагодити життьові взаємини: цей спосіб — боротьба... Боротьба проти насильства...
— Так то теж буде насильство?
— Насильство проти насильства; ставши на захист покривдженого, ти мусиш і сам чинити таке насильство...
— Та чи можна ж людям довести, що так робити не можна?
— Пробували, брат, доводити, та нічого з того не виходить...
— Ну, а от коли б у мене хто чоботи вкрав, то й я мушу красти?
— Піди одніми чоботи у того, хто в тебе їх украв, а укравши у другого, ти зробиш такий само злочин, як і той, що в тебе вкрав.
Вони довго ходили, обнявшись, по вогких лугових стежках, аж поки надвірний дзвінок з дворища не сповістив, що пообідній відпочинок кінчився.
— Треба йти,— сказав Марко і швидко попростував до школи.
Ця розмова з Фокою перевернула шкереберть всі дотеперішні уявлення Маркові про людські взаємини. Де # норми, з яких виходячи можна оцінювати людські діла? Де ж тоді вимріяна справедливість?
Коли раніш Марко підходив до людей із своїми абсолютними мірками правди і справедливості, то зараз те все розвіялося, як порох, і мрійливий хлопчик став переД прірвою.
Одгортаючи полову коло молотарки, він думав і думав, машинально рухаючи граблями.
За думками незчувся, як і день кінчився, і, проковтнувши останнього снопа, молотарка заторохтіла барабаном.
— Ні, так не може бути,— сказав сам собі Балан і після вечері пішов знову до Фоки.
У вечірніх присмерках довго ходили вони по дорозі за шкільною садибою і тихо розмовляли. Босі ноги приємно пірнали у холодний порох дороги, а вітер з лісу м'яко обвівав вогкою прохолодою гарячу од думок Маркову голову.
фока тепер почав здалека, і що далі він говорив, то більше переконувався Марко в правді його слів.
Коли вже,— бо було таки пізно,— старший товариш нагадав, що й спати пора, Марко згадав знову про Довгополюка.
— Як по-вашому, слід його побити? Фока відповів не одразу.
— Бачиш, це треба розв'язувати, поміркувавши... Коли інших способів вплинути на цю скотину немає, то, я так думаю,— пом'яти слід...
— А як він після того ще більше буде битись?
— Ну, не думаю... Хіба йому охота стусанів од вас мати, чи що?
Коли вони повернулися до спочивальні, думки Маркові прийшли до якоїсь системи, але він все ж довго не міг заснути.
З Митьком Бізоном він так і не встиг поговорити за вечерею, але той, видимо, дізнався од Черненка про те, що Марко відмовився, і поглядав на нього скоса. У Бізона слово ніколи не розходилося з ділом, і перейнакшувати планів він не любив, та ще й таких хороших планів, як побити ненавидного Довгополюка.
Дзвінок Онучин розбудив Марка. Він прокинувся з очима, немов засипаними піском.
Коли вже виходили до їдальні, до нього підійшов Бізон і стиха спитав:
— Так не хочеш?
— Що не хочеш? — не зрозумів Марко.
— Та побити ту гадюку!..
Марко завагався, але, переламавши себе, твердо сказав:
— Сьогодні після вечері, як умовились... Гаразд? Бізон радісний шукав очима Черненка, щоб сказати
Йому про Маркову згоду.
КАНДЬОР І АГІТАЦІЯ
Онуча старанно, немов справляючи релігійний ритуал, дзвонив на вечерю. Сьогодні він поводився статечно, не гукав на учнів, чоботи його були старанно наваксовані, а голова помащена оливою. Все це свідчило про те, що хтось із високого начальства прибув до школи.
Він, звичайно, дзвонив завжди неуважно, двічі-тричі дзе-ленькне, та й годі. Сьогодні ж пройшов по всьому нижньому коридору й так само коридором другого поверху, держачи дзвоник у руці.
— О-ну-ча! Не ста-рай-ся! — вигукнув хтось із дверей зміненим голосом, і, коли обурений і ображений Онуча кинувся туди, звідки чувся голос, із протилежного кінця хтось інший проверещав:
— О-ну-ча!..
Онуча вилаявся гидкою лайкою й подався до нижнього поверху. Він був украй розлютований.
В їдальні учні, стукаючи "ряжками" та ложками, сідали за столи і висилали до віконця свого чергового "получателя". Через вузьке віконце з кухні дихало тоскними запахами перевареного кандьору, од чого ще непривітніша ставала їдальня і в роті відчувався неприємний присмак.
Раптом на порозі виріс бородатий Малахов, учитель садівництва, що сьогодні справляв обов'язок "чергового вихователя". Він озирнув залу допитливим оком, помацав свою пухнату бороду, немов шукаючи в ній слів для початку своєї промови, і, нарешті знайшовши, почав велебно, як піп казань:
— Встаньте на молитву! Помолимось! Коржов, читай молитву!
Коржов скочив з місця і, ставши попереду та швидко ковтаючи слова, почав вичитувати "Очинаша". Він закінчив останню молитву, зовсім проковтнувши слова, так що з слів "во віки віків амінь" у нього вийшло якесь "ківінь". Весь час, читаючи, він обсмикував сорочку і хрестився перебільшено старанно, ніби робив важку гімнастичну вправу.
Малахов, коли закінчили молитви, мотнув головою * бік учнів, мовляв, "тепер їжте" — і почав вимірювати їдальню з кутка в куток статечними кроками людини, що знав собі ціну. Він не мав права викладати в школі, бо був без жодної спеціальної освіти, і тільки протекція якоїсь високої особи та бажання Рінальдове мати недорогого і невибагливого вчителя дало йому змогу служити в Балківській школі.
Серед чавкання та приглушеного шуму, що розбивався розміреними кроками Малахова, раптом почулася чиясь хода, і всі озирнулися на двері. То Онуча підтюпцем прибіг до їдальні і пошепки щось сказав Малахову. Сказане справило вражіння на бородатого вчителя, бо він похапливо застебнув свого піджака і розгладив бороду, як швейцар, наміряючись одчинити двері вельможній персоні.
— Зараз тут буде наш шановний Адольф Іванович Рі-нальдо! — промовив він велебно і суворо оглянув учнів. Потім він урочисто почав походжати по їдальні, готовий щомить привітати високого патрона.
Він зупинився коло найбільш одчайдушних учнів і навчав їх, як поводитись із високим начальством, попереджаючи можливі непорозуміння, коли б Рінальдо заговорив з ними.
Швабра, як його прозвали учні за велику пухнату бороду, нервово смикав себе за вуса і говорив повагом, розставляючи слова, немов капаючи коштовні ліки в скляночки учнівських душ.
— От ти, Зорченко,— звернувся він до Бізона,— як будеш відповідати Адольфові Івановичу, коли він поспитає, чи подобається тобі в школі?
Бізон мовчав, не знаючи, що відповісти на таке запитання. В його голові промайнуло кілька відповідей, але він дивився на Швабру, моргав очима і мовчав.
— Кажи "подобається"...— підказує йому Черненко. Бізон витиснув із себе:
— Я скажу, що подобається...
— А коли пан Рінальдо спитає, чому подобається, що ти йому відповіси?
Бізон розгублено поглядав на товаришів. Він закліпав очима, а на лобі виступив крапельками піт. Нарешті хтось, чи то шуткуючи, чи то серйозно, підказує: "Подобається, бо кандьор смачний..."
Бізон був у такому замішанні, що поспішив тільки переказати підказане:
■— Я скажу подобається, бо кандьор смачний,— випалив і з полегкістю зітхнув.
Хлопці чмихнули собі в ложки, а Швабра з обуренням оглянув усіх і, повернувшись до Бізона, сердито наказав:
—■ Сідай, дурню, от Балан нам скаже, як треба стояти **еред начальником школи...
Балан щось довго розповідав Швабрі, а тим часом усі потай позирали на Бізона, що за Швабриною спиною щось таємниче робив.
— Найголовніше для молодої людини — вміти поводитись із старшими,— проказував Малахов науку доброї поведінки, а Бізон не гаяв часу даремно.