Спочатку йому здалося, що Ніна важить на якогось стороннього слухача, але швидко він переконався, що в суміжних кімнатах не було нікого. Ніяковий вигляд Ніни в час зустрічі стурбував його.
За чаєм Вольнер спитав:
— Чого це ти не така, як завше? — і погладив їй руку. Ніна висмикнула руку, якось нервово, ніби гидуючи, на віях заблищали сльози, і вона заридала, схилившись на стіл.
Вольнер підсунувся ближче і обняв її за стан. Ніна одкинула його руку.
— Я нічого не розумію!..— приглушено промовив Вольнер і, запаливши цигарку, сів у крісло, чекаючи на відповідь.
Насувались вечірні присмерки. Вольнер запізнився виїхати з маєтку, але виїхати треба було. Товариші сьогодні очікуватимуть його в балці, і він мусить сьогодні ж передати їм відомості, добуті у жандаревої доньки.
Настрій у Старостині останнім часом був напружений, бо багатьом поденним заплатили на гривеник менше, ніж були загадали. Це піднесло войовничий настрій селянської молоді, й можна було сподіватися вибуху. А коли б що сталося, в першу чергу жандарі накрили б підозрілий елемент із заводу.
"А вже мені не викрутитись!" — казав Яровий.
Тепер, сидячи на квартирі жандарського полковника, Вольнер глянув на годинника й побачив, що вже початок десятої, а з одинадцятої його чекатимуть у балці товариші.
— Я, нарешті, вимагаю відповіді! — промовив Вольнер після короткої мовчанки.
Ніна витерла сльози й підійшла до столу.
— Ви, пане, вели нечесну гру... Ви дурили мене і всіх навколо себе... Але знайте, я довідалась, що ви самозванець... Папа все знає про вас, і сьогодні ви будете заарештовані!..
Вольнер спочатку сторопів, але, змобілізувавши всю рівновагу, з недбалим виглядом слухав Ніну.
— Так ваш папа поїхав мене заарештовувати? — запитав він, коли замовкла Ніна. Він і сам од служниць довідався, що полковник кудись поїхав.
— Так, але... ви будете заарештовані тут... я не подарую вам...
Вольнер зміркував, що заарештувати його дійсно можуть тут. Адже ж при квартирі полковника завжди вартує два озброєних жандарі. Очевидно, що, "заливаючи" про кохання, справі не допоможеш. Треба братись до рішучих заходів.
Вольнер намацав у кишені браунінга і, нахилившись до Ніни, пошепки промовив:
— Відповідайте на всі мої запитання. Коли покличете кого, я уб'ю вас на місці й утечу через веранду.— Вольнер поклав руку з браунінгом на стіл.
В темряві літнього вечора не можна було бачити обличчя. Ніна підскочила на кріслі й стала в увесь зріст.
— Сідайте й мовчіть! — Вольнер направив браунінга на неї.
Ніна, мацаючи руками за крісло, сіла.
— Куди поїхав папа?
Ніна, вириваючи звуки з глибини грудей і здригаючись Усім тілом, промовила:
— До Старостина...
— Заїздити буде кудись? —— У Вільшану...
"Значить, на ніч думає наскочити на Старостин",— по-ДУмав Вольнер.
— Кого ще має заарештувати?
— Не знаю...
— Що він казав тобі?
Ніна раптом розридалась. Вона була подолана й знищена. Плечі їй тряслися, вона безгучно плакала.
Вольнер не знав, що далі робити. Піти сісти на свого коня й їхати, але Ніна може здійняти тривогу і його піймають. Вихід один — примусити Ніну провести його за околицю, щоб виграти час.
— Ніно Василівно^ ви зараз проведете мене до околиць.. Коли будемо виходити, нікого не кличте і не розмовляйте... Браунінг напоготові...
Як манекен, ішла Ніна поруч Вольнера. Вольнер одв'язав коня, що закульбачений стояв коло ґанку, й, ведучи його на поводі, вільною рукою підтримував під лікоть Ніну.
Скрипіли дощані повітові тротуари, пахло матіолами й свіжим гноєм. Повітове містечко вже спало.
Коли вийшли на околицю, Вольнер сказав:
— До щасливого побачення! — і сів на коня.
Ніна стояла мовчки. Тоді Вольнер сіпнув коня й зник у сірій темряві.
Вольнер мчав, не жаліючи коня. Цілу дорогу не відставала думка про Ярового та Суленка. Чи застануть їх жандарі дома, чи вони щасливо уникнуть арешту?
Була вже дванадцята година, коли Вольнер зупинився в яру, верстов за три не доїжджаючи Старостина. Пройшов верству до умовного місця, але ні Ярового, ні Суленка там не було. Тоді він сів і почав чекати.
Місяць ще не сходив. Трава була мокра од роси: яром насувався кошлатий туман. Через чверть години знизу пройшла якась постать і зупинилась.
Вольнер інстинктивно схопився за револьвер й застиг.
Постать наближалась, і Вольнер пізнав Суленка.
— Я тут,— промовив Вольнер напівшепотом. Суленко підійшов ближче й нахилився...
— Це ти, Августе?
— Я, а де Яровий?
Суленко зам'явся, а потім, не відповідаючи, знову запитав:
— Що ти взнав у Домашові?
— Сьогодні мають нас усіх заарештувати...
— І тебе?
— І мене...
Суленко сів близенько до Вольнера і слухав, як той розповідав про свою пригоду.
Коли Вольнер докінчив, він сказав:
__Яровий отут недалечко, в канаві... Жандарі вже в
маєтку... Ми ледве втекли...
"Бояться мене! — подумав Вольнер, але це його не образило.— Обережні хлопці".
Вдруге довелося розповідати про Домашів.
— Що робити будемо? — запитав Суленко, коли все з'ясувалося.
— Скоро світатиме, далеко не втечеш... Краще десь пересидіти...— Яровий замислився, а потім додав: — Найліпше в скиртах сіна... до того й ліс недалеко...
Іншого виходу не було. Треба обміркувати становище, а на це потрібен час.
Товариші рушили до сіножаті буряковим росяним полем.
Високі панські ожереди сіна винесено з вогкої низини на рівне високе місце, до якого не сягає весняна повідь. Ожереди високі й довгі, як зелені хати без вікон і дверей, стали в ряд, утворили квартали, вулиці. Як зелене село!
На один ожеред злізли Вольнер, Суленко й Яровий. З нього видно було у ранковому синьому тумані маєток, цукроварню, а за ними — село Старостин, закинуте в провалля.
Удосвіта з села маленькі постаті людей рушили до маєтку, проскакали об'їзники з нічного об'їзду, гонячи до кошар зайняту на панському полі селянську скотину. Пізніше, як сонце зійшло, закуріли молотарки в різних кінцях і промайнув кабріолет економа.
Життя в маєтку прокинулося, тисячами рук замахало в повітрі й загаласувало тисячами людських, машинових і тваринних голосів.
Когось стороннього в маєтку не було помітно, і Вольнера взяв сумнів.
— Чи не дарма ми паніку зчинили?
— Чорт його маму знає! Може, й дарма...— відповів Яровий, не одриваючи очей од маєтку,— але ж жандарі приїхали — на власні очі бачив...
Помовчали.
— їсти хочеться,— промовив Суленко, ні до кого не звертаючись.
Не більш як через півгодини сумніви розвіялися. Од Цукроварні через греблю до маєтку промчало з два десятки верхівців, а через якийсь час проїхав екіпаж з двома верхівцями позаду.
Тепер усі троє вдивлялися в маєток.
— Жандарі... екіпаж полковників...— напівшепотом переказував Вольнер.
— Цукроварню, видимо, обшукали, от чи найшли вони наш гектограф? —зацікавився Яровий.
— А ти де його сховав?
— Під ґанком графської альтанки в парку...
— Ну, то не знайдуть!..
Жандарі в'їхали в двір маєтку, й за будинками не можна було їх бачити.
— А у вас, хлопці, нічого немає?..— спитав Яровий.
— Я парабелума свого дома лишив — заберуть барбоси, а більш нічого... хіба з десяток книжок...
— Ех ти, каламар! Револьвера забути,—попрікнув Яровий Суленка.— Я в хаті нічого не тримав... Все у надійній схованці.
У Вольнера переховувалась уся література, бо він був поза підозрою, як думали товариші.
По обіді з маєтку виїхав екіпаж, а позаду рядками верхівці.
Труса скінчили. Чи знайшли що? Яровий не одривав очей од жандарської ватаги, аж доки та не сховалася за дубиною.
— Тепер, товариші, давайте спати — до ночі не варт вилазити.
Пропозицію Суленка прийнято. Безсонна ніч стомила, і втікачі заснули на пахучому сіні.
Розділ одинадцятий
Фелікс Феліксович Рамп лагодився спати, коли почув кінський тупіт і голоси знадвору.
Була одинадцята година вечора-. З годину як стихли парубоцькі висвисти та співи за економією, і найнята спеціально для робітників шарманка одскиглила свої вбогі пісні.
Рамп відчинив вікно.
— Семене! Семене! Сторож Семен обізвався.
— Хто там приїхав?
— Полковник з салдатами!..
Фелікс Феліксович похапцем надів чоботи та чесучевий піджак і пішов на двір.
За квітником на стежці його зустрів жандарський полковник.
— Феліксе Феліксовичу, ви вибачте, я мушу зробити труса у Вольнера!..
— Що за чепуха? З якої нагоди? — здивувався Рамп.
— Є причини,— сухо відповів Вознесенський і в супроводі озброєних жандарів рушив до квартири.
Рамп знизав плечима й пішов слідом.
Кімната Вольнерова була напіводчинена, і коли запалили світло й з поготовленими револьверами заходили до неї, Рампові зробилося смішно.
— Та там нікого немає!..
— Як немає? А Вольнер де? — суворо подивився Вознесенський на Рампа.
— Вольнер ще по обіді поїхав до Домашова й не повертався.
— В якій справі?
— А я відки знаю? — Рамп змінив насмішкуватий тон на задиркуватий.
Полковник одвернувся і кинув жандарям:
— Обшукати!..
У кімнаті почався трус. Висунули шухляди стола, перевернули ліжко. В ліжку нічого не знайшли, в столі забрали паку листів.
Книжкову шафу особливо старанно переглядали. Книжки були німецькі та англійські, їх, як цілком безпечні, відклали. Нарешті одному жандареві пощастило.
— Політичиська книжка, ваше високоблагородіє! Вознесенський узяв грубого тома й прочитав:
— "Политическая экономия. Учебник для высших учебных заведений. Одобрено Министерством народного образования для высших учебных заведений Российской Империи".
— Дурню! Поклади книжку на місце!
Цей прецедент розвіяв важку атмосферу між жандарсь-ким полковником та головним управителем.
— Чи не такий само Вольнер злочинний, як і та книжка? — усміхаючись, запитав Рамп.
— Дещо за ним числиться,— невиразно висловив думку жандар і наказав кинути труса. Потім підійшов до якогось панка в цивільному одягові, що ввесь час метушився по кімнаті, і передав йому згорнутого папера.
— На цукроварню, до тих... При потребі стріляйте! Жандар із шпиком вийшли, а полковник під руку з Рам-
пом пішов до його кабінету.
Коли вони сіли один проти одного в кріслах, полковник почав:
—• Справа серйозна. Між нами кажучи, Вольнер небезпечний революціонер. Про маєтки він брехав. Я маю точні відомості. Він син емігранта-анархіста Вольнова і змінив своє прізвище на чужоземне.
— Не може того бути!
— Це так. Він хтів викрасти через мою доньку документи, але моя Ніна не так вихована...