Мова мовилась про пацюків, що зарані відчувають загибель корабля і тікають із нього. "Пацюки ніколи не помиляються,— дзвеніла прикінцева фраза товаришева,— вони прекрасні пророки для власної шкурки".
Чаленко усміхнувся сам собі в пітьмі, і перед його очима заскакали огидні голохвості тварини.
— Я вже не говорю,— казав далі поручник,— про Ку-ліша і Франка, що їх ціле життя цькували рідненькі тупорилі патріоти. Є сотні й тисячі дрібніших Кулішів і Франків, що, зневірившись, тікають до чужих культур, бо справжній патріотичний малорос ніколи не визнає їхню роботу за корисну, і ціле життя ті люди будуть жалкувати, що працювали в українській культурі... Ви тільки погляньте на нашу історію останнього століття, і ви переконаєтесь у цьому. Ви думаєте, що українське панство, Ш° свого часу продало Україну за своє шолудиве дворянство, не має нащадків у сучасному житті! Ще б пак! На кожному кроці ви бачите льокая, що ніколи не позбудеться своєї льокайської психології... Досить згадати політику наших "рідненьких" кадетів, досить поглянути на половинчасту політику Центральної ради... Тьху!..
Поручникові, видимо, щось боліло. Він плюнув злісно й замовчав, важко дихаючи. Мовчанку, що ставала вЖ^ важкою, перервав Чаленко.
— Мені здається, ви перебільшуєте... негативні риси української нації. Не забуваймо, що українці століттями були в неволі, коли не в польській, так у московській, коли не в мадярській, так в угорській. Українські землі в своїй історії ще не знали справжнього державного життя... Україна тільки намірялася стати державою й була прибита імперіалістичними заходами сусідніх держав. Нічого тому дивного немає, що психіка наших панівних верств не могла не складатися під цими впливами. Кожна-бо нація-гнобителька насамперед хоче асимілювати гноблену націю, то для цього користається купівлею верхів нації. Українська старшина за історичної гетьманщини, а пізніше українська інтелігенція пішли в льокаї, а щоб гостро не відчувати того льокайства, почали підтримувати асиміляційну лінію гнобителів, виправдувати її... Звичайно, що за таких умовин немає чого говорити про властивості всієї нації...
Чаленко, сказавши це, спохватився, але було пізно... "Я виказую себе, як дурень! — подумав він.— Та врешті й учителі бувають різні, особливо тепер, коли сила-силенна інтелігенції кинулася на село, спасаючись од голодування",— втішав сам себе згодом Чаленко.
— А чому інші нації виявляють таку міць, таку волю до існування? Ні, справа не в гнобленні, а в особливостях національної психіки...
— Я, звичайно, може, здамся вам відсталим, бо й справді таки відстав од культурного життя,— почав Чаленко, рятуючи зарані себе, коли б дуже вже розговоривсь і виявив би не "учительську" ерудицію в питаннях політики.— Я колись був соціал-демократом і ще й досі поділяю Деякі засади марксизму. Отож мені здається, що вся й справа в економічній нерівності з іншими націями. Українці на самбму цікавому місці програли в державній грі, 1 Цей програш відчувається й нині...
Через якийсь час поручник глибоко зітхнув і несподівано спитав:
~— А як ви думаєте, хто вийде переможцем із цієї боротьби на Україні: ми, чи Денікін, чи більшовики? Одвер-То кажучи, мене це найбільше в цей момент цікавить...
Переможемо, без сумніву, ми; як би тяжко та перелога нам не далася...— відказав Чаленко і подумав, що по-РУчник поставив підступне запитання. "Якого йому чорта ^Реба? До чого ці балачки? Хто він такий, цей поручник? кого тону додержувати?" — непокоїли сумніви Чаленка. То ви або нічого не знаєте, або прикидаєтесь наївною людиною... Як можна вірити в нашу перемогу,— в голосі його чулося роздратовання,— коли ми, крім анархічно настроєного, національно малосвідомого селянства, нічого не маємо за плечима? Та й то, до якого часу воно буде нас підтримувати? Доки ми не доберемося до його комор, а добратись до його комор ми мусимо... А чиїми руками ми ті комори розвантажуватимемо? Не діставши відповіді, поручник зітхнув.
— Це, пробачте, цинізм, але політика ніколи не орудувала святими заходами, за тими всіма святими й величними гаслами і словами про рівність, братерство й волю криються найганебніші речі, які старанно доводиться маскувати в невинність... Це, пробачте, щось подібне до позолоченого олива: зовні — шляхетний блиск, а насподі — глевкий і сирий метал...
— Але ж це крайній нігілізм! Це ж скепсис, доведений до заперечення навіть самого себе! Що ж, по-вашому, такі почуття, як патріотизм, класові симпатії або, краще, інстинкти, любов,— то все брехня, покришка для шахраїв?
Запитання Чаленкові вдарилися в темну тишу й нечутно бриніли в кімнаті. Поручник не відповідав, а Чаленкові здавалося, що ця незнайома людина провокує його на одвертість для якихось своїх ганебних цілей. Хто він такий? Чого він хоче од нього, звичайного скромного подорожнього? І разом з цими запитаннями в нього виникла думка, що військовий може непокоїтись такими само запитаннями... Стало смішно й моторошно. Дві людини розмовляють, сплять одна з одною і не знають навіть справжнього ім'я співбесідника... А надворі вітер, мряка й дощ, і ніч зазирає у кімнату тьмяними очима вікон, і стукотять у чорні більма шибок сльози предковічного хаосу...
"Скепсис? Просто інтелігент, з'їдений самоаналізом,-^ думав Чаленко про свого сусіда,— інтелігент безвольний і разом з тим анархічний: він у думках руйнує світи, а насправді працює за непомітного діловода в установі..."
За вікном щось ухнуло й загуло. Вітер засвистів десь на горищі, і ці звуки ніби розбуркали поручника.
— Я багато думав і дійшов такого висновку, що в житті немає нічого справжнього і саме життя схоже до тих позолочених речей, що спритні шахраї продають наївним людям за золоті. Купить простодушна людина, приміроМ> золотого годинника і втішається, аж поки їй хто не скаже" що її обдурено...
Поручник щось, видимо, поправив у головах і, вмостившись зручніше, викладав далі свої важкі думки:
От візьмімо релігію, на яку всі ми, освічені люди, дивимось скептично... і правильно дивимося. А колись же люди, перші, наприклад, християни, вважали Христове вчення за щось справжнє. Ми тепер віру в бога не вважало за щось справжнє,— ми збагатилися досвідом і наукою, нам тепер ясно, що в християнстві ми мали позолоченого годинника...
Він на мить замовк, прислухаючись до монотонного гуду надворі, і казав далі так само монотонно:
— Я на власному житті пересвідчився на цьому. Хіба не була віра в національну незалежність, од якої нібито випливають усі вигоди для нації й культури? Була, і не тільки для мене; а виявилося, що та державність не що інше, як шахрайство... А хіба ми всі не горіли бажанням бачити революцію? А хіба ми не прагли повалити самодержавство? Ще б пак! Ми ж розуміли, що то олив'яна річ, яку нам видають за золото, позолочене оливо, а не щось більше... Ми шукали щирого золота і прагли революції... Ну, і що ж? Знайшли ми золото? Спочатку думали, що знайшли: Україна — незалежна держава! Ми гордовито, як людина, що придбала позолоченого годинника, замість щирозолотого,— вважали себе за багатіїв, і раптом хтось перед нашими очима поскріб по тому золоту ножиком скепсису — і виявилося, що він з щирісінької міді.
Поручник глухо, ніби собі всередину, засміявся:
— От зараз і більшовики тішаться своєю пролетарською державою. А хтось та поскребе те оливо ножиком — і виявить його справжню незолоту природу...
Чаленко }мовчки слухав і щодалі більше переконувався, що має справу з людиною, яка у своєму нігілізмі дійшла краю. В голові йому промайнула парадоксальна думка, що з таких от саме поручників виходять прекрасні шахраї, політики й поети...
— Знаєте, Спенсер в одному місці сказав: немає такої Політичної алхімії, що б могла оливо людської натури обернути на золото... Я добре пам'ятав ці слова, але довго 1* не розумів. Тепер я тільки збагнув їхню мудрість...
Поручник замовк.
— Немає нічого дивного в тому, що людство, йдучи уперед, бачить свої помилки,— сказав по довгій мовчанці Чаленко.— Це природний стан речей. Ви кажете, що все *иття наше не що інше, як позолочене оливо, ви вбачаєте оливо в найкращих проявах людини, але одкиньмо абсолютні оцінки,— бо це ще лише абстракція,— і почнемо вимірю, вати поглядну вартість речей... Так, поглядну вартість, бо лише така вартість є, а ваші оцінки — міраж, фікція, вигад, ка мрійника, ізольованого від життя...
Чаленко махнув рукою на конспірацію. Село спало оточене промоклими осінніми полями, у нього в руках наган, і плювати йому на поручника, хто б він не був.
— Християнство, яке ви взяли за приклад, було не що інше, як позолочене оливо,— зараз ми це знаємо, але скажіть, будь ласка, хіба християнство так-таки й не відіграло поступової ролі в житті людства? А справа в тому, що ви підходите до питання, як найчистіший ідеаліст, шукаючи в речах абсолютного, ну, скажімо, золота, чи що. Звичайно, абсолютного в природі нічого немає, а тому грунт для скепсису, схожого з вашим,— добрий... Для мене справа не в тому, з чого річ зроблена, а яку вона роль може відіграти в житті... Ви викриваєте олив'яну природу держави національної, і для вас боротьба за неї є нуль. Коли мислити абсолютами, до іншого й не дійдеш. Ви забуваєте про поглядну вартість, а коли б ви про неї не забували, то вам було б ясно, що навіть невдала спроба будувати державу є плюс у балансі ідеї національної держави. Коли б ви про це пам'ятали, то й позолочений годинник мав би якусь ціну, бо він все-таки годинник — і може стати в пригоді людині... Ви кажете, що не тільки ми, а й більшовики замість золота мають позолочене оливо, але подумали ви про те, що в стремліннях робітничого класу навіть більшовицьке оливо є плюс у балансі... Нехай Паризьку комуну знищено, але, скажіть, ця справа хіба не записана, як якийсь там плюс в історії певних ідей? Безперечно, це так; і коли б більшовиків скинули і владу перебрав би хтось інший,— то нікому не сила Жовтневого перевороту викреслити з балансу комунізму... Як бачите, ми з вами маємо протилежні погляди. Ви шукаєте абсолюту, а я на той абсолют чхати хотів,— не він мені важить, а поглядна вага речей.
— Діалектика, значить?
— Так, коли хочете, діалектика.
— Діалектика в моєму розумінні то є найпохабніша система обкручування людей.