Може, він помилився адресою? Синюха витяг папірця і порівняв адресу записану там, з адресою на ворітному ліхтарі. Помилки не було.
Коли б ще можна було сховатись од дощу, а не стояти й мокнути надворі невідомо до якого часу.
Синюха витяг годинника і підніс до ліхтаря. Здивовано дивився на циферблат, а потім притулив годинника до вуха — він стояв.
Думка про те, що все навколо замкнулося у вороже змовницьке коло, заворушилась у стомленому мізку Синюхи і розповзлася по тілі холодними павучками містичного жаху.
А дощ хлюпостів ще з більшою силою. Вулиця захрясла у багні й темряві і тільки, кліпаючи ворітними ліхтарями, нагадувала про своє існування.
Тоскне почуття безнадійної самотності й безпорадності охопило Синюху. Втрата зв'язку в часі особливо болюче відбилася на ньому, так немовби блукав він досі у двох вимірах, і раптом блукання перенеслося в три виміри, що безмежно множать напрямки...
Ще раз посмикав Синюха дзвінка коло мертвого будинку, вже без надії когось докликатися. Будинок стояв німий, як чорний камінь, і навіть ліхтар на воротях чомусь погас. Синюха відчув, що його замуровано в чорному склепі, і полохливий намір тікати звідси виріс стовпом каламутного диму і заполонив його свідомість. Синюха, схопивши свого саквояжа, не пішов, а побіг у той бік, звідки привіз його візник, з таємною надією дістатися до вокзалу.
Ноги його давно промокли, і на спині клякли струмки води.
Синюха не знав, скільки часу він блукає по темних завулках без надії вийти з цих багнистих слизьких лабіринтів. Раптом зовсім близько розітнувся бадьорий дзвінок трамвая, і серце Синюхи сповнилось радістю, як у моряка, що довго плив без корми і натрапив урешті на берег. Дзвінок деренькнув ще кілька разів, і Синюха, завернувши за ріг вулиці, побачив вагон, що стояв освітлений і, видимо, мав рушити. У вагоні сиділо кілька чоловіка, похмурих і мовчазних, і коли Синюха й собі зайшов туди і сів коло дверей, вони не звернули на нього ніякої уваги.
ВІДЧУТТЯ самотност* почало розвіюватися, хоч люди й не розмовляли, а Синюха не зважувався заговорити перший.
Раптом двері з переднього ґанку відсунулися і сонний голос запитав: Всі?
_ Всі...— нехотя відповів один із похмурих.
Двері знову з стуком засунулися, і невидима сила зірвала вагон із місця і помчала неймовірно швидко.
Мокра пітьма вищала навколо вагона, і Синюха відчував себе всередині блискучого метеора, що прорізав чорні міжпланетні простори...
І що далі летів трамвай темними вулицями міста через мряку й дощ, то страх, що допіру розвіявся, знову почав настирливо шкрябати своїми шкарубкими лапами під серцем Синюхи.
Люди у вагоні сиділи мовчки, повісивши голови і загорнувшись у брезентові плащі, немов спали сидячи. Дощ заливав вікна тисячами бризок, а він, цей скажений трамвай, мчав і мчав, немов немає йому впину й немає кінця його коліям, що так жалібно вищать під швидкими колесами і скреготом краять самотнє серце Синюхи.
"Що. це за люди? Куди мчить трамвай? Чому він мчить із такою скаженою швидкістю? І чи довго ще він буде летіти в цій огидно-важкій темряві? — гризли Синюху запитання, і він не знаходив на них відповіді і не насмілювався вдатися з своїми сумнівами до цих мовчазних людей.— Чому от уже скільки часу до нього ніхто не звернеться? Чи треба йому їхати цим трамваєм?"
Синюха метушливо озирнувся, але люди сиділи непорушно, як і раніше, а трамвай мчав і мчав...
Нарешті вагон притишив ходу, під колесами забряжчала стрілка, і в Синюхи родилася надія на кінець цієї скаженої подорожі, коли він візьме свій саквояж і спокійно піде під Дощем у темряві вузькими завулками і радо буде ходити Цілу ніч, щоб тільки не сидіти в цьому непевному божевільному вагоні. Синюха навіть підвівся з місця, але в цей час трамвай, немов попереджаючи наміри Синюхи, смикнувся з новою силою і помчав із такою швидкістю, що серце завмерло в грудях, і Синюха мусив триматися за крісельце.
— Ого!..— промовив один із пасажирів, підвівши голову 1 озирнувшись на своїх сусідів, та, побачивши, що ті не звертають уваги, і сам опустив голову.
Синюха вже хотів заговорити до людини, та чомусь слова застрягли в горлі, і він ні слова не вимовив.
Знову почався скажений перебіг без кінця і краю крізь дощ і темряву. Серце Синюхи стислося лихим передчуттям. Йому здавалося, що трамвай от-от зірветься з рейок і полетить у прірву, краєм якої він, напевно, мчить у невідому далечінь. Серце прискорено билося, а вагон сіпало з боку на бік, і він вищав, як смертельно поранений звір.
"А що як ці люди раптом запитають його, Синюху, чого він сидить із ними? Може, це якісь злодії, що скористалися трамваєм, щоб утекти од переслідування? А може, вони, ці в брезентових плащах, справляють важливі державні обов'язки?"
Синюха раптом набрався мужності і зважився на героїчний вчинок. Він підвівся і, держачись за ремінні петлі, почав просуватися до того пасажира, що вимовив "Ого!". Він дійшов зовсім близько, та раптом хвиля вагань і нерішучості опанувала Синюхою, він мовчки сів поруч.
Кілька хвилин Синюха сидів і розглядав своїх супутників. Вони були дуже прозаїчні, і їхня зовнішність не потверджувала романтичних уявлень про таємні нічні дії чи то про важливі державні справи. Пасажири були, як один, одягнені в брезентові плащі, такі самі, як і в робітників на тартаку, і нічим вони не відрізнялися від тих лісопильних робітників, а ось цей бородатий навіть обличчям нагадує старого Кабаченка, що його так не полюбляв за впертість Синюха.
О, якби тут з'явився той осоружний Кабаченко! Синюха відчув ніжність до тієї колись немилої людини, і самотність його під впливом цих порівнянь розвіювалася, і він почав добирати способу заговорити з сонним робітником. Нарешті, зважившись, торкнув за плече бородатого:
— Товаришу, товаришу! Бородатий підвів голову і спитав:
— Що, приїхали вже? — але, видимо, зміркувавши, що трамвай летить так само, як і раніше, додав: — Що, товаришу техніку?
"Чого він мене техніком узиває?" — подумав Синюха і спитав:
— Скажіть, куди це ми їдемо?
Бородатий здивовано оглянув Синюху і знизав плечима.
— Як то куди? Та на дев'ятнадцятий участок! Хіба вам у конторі не сказали?
"Якесь непорозуміння",— тоскно промайнуло в голові Синюхи, і йому здалося, що тільки він розвіє непорозуміння, як ці люди зроблять йому якусь прикрість. Щоб заховати ніяковість, Синюха тоном, яким звертався в себе на розробках до робітників, промовив:
_. Так ви, дядю, скажіть, щоб трамвай дав легший
хід— Мені треба отут встати...
Бородатий знизав здивовано плечима і відсунув двері на передній ґанок. Там він щось сказав провідникові, і трамвай пішов тихше.
Синюха взяв свого саквояжа і вийшов на задній ґанок.
Дощ хлюпостів у пітьмі вулиці, і світло з трамваю розсікало білими ножами і пітьму, і калюжі поблизу, і пасма дощу. Синюха ступив на нижчий щабель сходів, одну лише мить повагався і стрибнув у пітьму під дощ, у якусь калюжу, що з шумом розлетілася бризками. Трамвай, немов скинувши тисячопудову вагу, рвонувся з новою силою і скоро зник за рогом вулиці. Ще якийсь час чувся шум від коліс, а потім звуки завмерли, засипані піском дощового шелесту.
Синюха стояв кілька часу на місці, обляпаний болотом, а потім вийшов на сухіше. Він опинився на якійсь площі, безлюдній і глухій. Попід будинками світилися вогники, але ніякі звуки не порушували однотонного шуму дощу.
Зійшовши на тротуар, Синюха попростував у той бік, де, здавалося йому, мусив бути вокзал. За рогом він побачив одинокого візника, що спав під своєю халабудою.
— Вільний? — спитав Синюха гучно і владно.
Під халабудою заворушилася людина, і незабаром висунулася звідти, і раптом вискочила на брук.
— Атож. Вільний. А вам куди?
Синюха сказав і сів під халабуду. Екіпаж покотився, хлюпаючи в калюжах, і Синюха відчував, що врятований від тисячі бід, що так несподівано нависли були над ним цієї ночі. Все місто здавалося йому тепер божевільним трамваєм, що мчить кудись у темну безвість і, напевно, колись полетить у провалля, в несилі втриматися на рейках.
"Пафос будівництва! Переможна хода революції", — глузував сам із себе Синюха і з задоволенням виліз із візника коло освітленого вокзалу.
Надворі сіріло, і на вокзалі розпочиналася звичайна метушня.
Синюха з полегкістю людини, яку щойно врятовано від загибелі, купив квитка, за чверть години поїзд у здоровому глузді якого не могло бути сумніву, мчав його до рідних Вепрівських розробок.