В кінці Петінки — є така вулиця в робітничому кварталі міста — нам перегородили дорогу кінні поліцаї. Почалась бійка. Робітники розібрали брук і закидали поліцаїв камінням, а за те дістали кулі. Почалась перестрілка. У багатьох робітників були револьвери. З'явились поранені. Поліція відступила, щоб загородити нам дорогу на Московській вулиці. В сутичці я розбив голову поліцаєві, а сам був поранений. У такому стані забрали мене в тюрму. Решту демонстрантів розігнали козаки, викликані губернатором. Почались масові арешти в місті. Величезна, багатркорпусна і багатоповерхова, обнесена високим муром тюрма на Холодній горі була наповнена демонстрантами. Потім суд, після якого багато наших товаришів потрапило в Сибір на каторгу; я відсидів рік.
— А як же по селах? — допитувався Микола.
— По селах також почались заворушення. Селяни палили маєтки своїх поміщиків, палили садиби, скирти збіжжя на полях, руйнували машини, інвентар, ділили поміщицьку землю.
— Значить, це правда?
— Що саме?
— Що ділили землю?
— Ділили, та не доділили. Прийшли і на села загони солдатів та козаків, викликані поміщиками, побили селян, проводирів вивезли в Сибір, частину відправили в тюрми і таким способом встановили "порядок".
Лебеденко замовк; мовчав і Микола.
— Скажіть, чи може бути, щоб тепер землю ділили?
— Не розумію, що ти кажеш,—промовив солдат.— Коли мають ділити: сьогодні, завтра?
— При вашій, російській владі. Наші поміщики повтікали до Австрії, їхня земля тепер нічия.
— Так ти зрозумів! Ні, такого зараз не буде. Треба нової революції, щоб це зробити. Якщо ділити, то в усій Росії, не тільки в Галичині. А до цього царський уряд не допустить, бо він складається з поміщиків і сам цар поміщик. Розумієш тепер?
— Розумію,— сказав Микола. Лебеденко глянув на хлопця і усміхнувся.
— Погано, що ти так мало розбираєшся в політиці,— сказав він.
— Сам знаю, що погано,— почав майже крізь сльози Микола.— Соромно перед вами, але що можна було зробити? У школі нас того не вчили, газети не писали, книжок таких не було.
— Да! — з жалем сказав Лебеденко.— І про Леніна не чув? — спитав він.
— Чув,— збрехав Микола.— Чув, але мало. Ви розкажіть.
— Про Леніна двома словами не скажеш. Ленін — вождь більшовицької партії і революції. Його гасло таке: "Перетворити війну імперіалістичну в війну громадянську"...
Перед Миколою ставали нові проблеми, нові питання, не чувані раніше і без допомоги не розв'язані. Лебеденко вже не був той безжурний веселун і співак, яким він здавався спершу хлопцеві. Микола почував себе перед ним маленьким неуком, і йому було соромно за своє незнання, за всю наївність, соромно перед цим таким простим на вигляд і скромним солдатом.
"Від цієї людини можна багато навчитись",—думав Микола.
Проте багато навчитись не довелось. Ще кілька разів вони розмовляли в лісі під час лісоповалів. Лебеденко розробив навіть певну систему семінарів для Миколи, але раптом усе обірвалося. Солдати закінчили рубку і через два тижні по тій першій пам'ятній розмові в лісі, по дорозі до міста,— відійшли. їх проводжала вся сім'я як рідних.
Прощаючись з Миколою, Лебеденко сказав:
— Розмову нашу в лісі не забувай. Книжечки діставай, читай, придадуться.
Того дня Микола вперше по-справжньому відчув, що він уже дорослий, а водночас зрозумів, кого втрачає у цій людині в солдатській шинелі. Ця людина розширила його обрії і показала світ, як буйний вітер, що, розігнавши хмари, відкриває очам синє небо і сонце.
Закінчивши гімназію, Микола думав, що вже може себе зважати освіченою людиною, а зіткнувшись з життям, побачив, що ще далеко до цього. В чому ж справа, хто винен, чи сам, чи домашнє виховання, чи школа? — запитував себе юнак. Він поринув у думи, перед очима, мов у фільмі, проминуло все його свідоме життя, починаючи від раннього дитинства.
16
Дев'ятилітній хлопчак Микола прокинувся в той час, як няня Маринка прийшла запалити в кімнаті, де він спав зі своїм молодшим братиком Євгеном, і кинула на підлогу оберемок дров. Цього разу дівчина так сильно грюкнула дровами, що він відразу сів на ліжку. В кімнаті було темно і холодно. Крізь дірку в шторі продиралось світло сірого зимового ранку.
— Як надворі? — спитав Микола, протираючи кулаками очі.
— Ой, там снігу навалило такого! Падав усю ніч і зараз іде! І гарно надворі — біло-біло! Вставай швидше!
Микола почав швидко одягатись. Маринка за цей час розпалила в грубці, підняла штору, і хлопець побачив частину даху Шкоропадового хліва, вкритого товстим шаром снігу, і ворону на паркані, що, розпускаючи хвіст і хитаючись, жалібно крякала. Микола знав уже з досвіду, що ворона кряче на сніг, отже, все заповідалось непогано. Мрії хлопця зводились до того, щоб на зимові канікули, які припадали на різдво і мали розпочатись через кілька днів, був сніг. І ось він ішов цілу ніч, а судячи з воронячого крякання, йтиме ще.
Микола розбудив брата, який не дуже охоче розплющив очі, і вийшов у кухню. У кухні було тепло. Тут уже давно палилось, на плиті грілось молоко, у високому кофейнику стояла готова кава, але біля плити не було нікого. Умившись, він пішов до кімнати батьків, щоб сказати їм добридень. Батько й мати, як видно, давно встали, бо мати, одягнена, стелила ліжка, а батько кінчав голитись, що він робив акуратно щодня. В окремому маленькому ліжечку сиділа шестилітня Зі-на і, дуже незадоволена чимось, терла очі. Це була особа маленька, хвороблива і деспотична. В її коротенькому житті трапилась пригода, яка викликала сміх в усій родині і в колі близьких знайомих. Дівчинка вночі впала з ліжечка, а прокинулась аж через деякий час від холоду на підлозі. Прокинувшись, почала рачкувати і, натикаючись на різні предмети, шумом розбудила батьків. Перелякана мати засвітила свічку і, побачивши доню в такому вигляді, спитала, що вона там робить.
— Десь нема моїх подусків,— відповіла Зіна.
Брати називали її Бідою, бо так якось, пестячи, назвала її мати. Дівчинка спершу протестувала, потім звикла, і це прізвисько стало її другим іменем.
— Бідко, вставай, сніг надворі,— шепнув таємниче Микола, кивнувши головою в бік вікна.
Зіна вдала зразу, що не чує, але, як тільки батьки вийшли до кухні,— мати доварювати сніданок, а батько вмитись,— злізла швидко з ліжка і боса, в одній сорочині, видряпалась на батьків письмовий стіл, що стояв біля вікна. На столі сидів уже Миколка. Цей стіл був улюбленим спостережним пунктом усіх дітей. З цього місця вони щодня стежили за рухом на вулиці, що тягнулась попри школу в кінець села, і бачили не раз багато цікавих речей. Зараз вулиця була чудесна: на дахах хат, на дорозі, на деревах, на плотах, усюди, де оком глянь, лежав шар білого холодного пуху. Вулицею йшли гуртками і поодинці до школи діти. Йшли в різноманітній одежі: у власних кожушках, у материних кофтах і батьківських куцинах, у чобітках, черевиках ї великих чоботях з когось дорослого; усі з полотняними білцми торбинами через плечі і з каламарями на шнурочках у руках. Хлопчаки бавились по дорозі, кидались сніжками, кричали, сміялись, дратували собак, що з лютим гавкотом вибігали з придорожніх дворів, дівчатка йшли звичайно парами, про щось своє зосереджено розмовляючи. Серед школярів ішов Іван Дума, задушевний приятель Миколки. Порівнявшись зі школою і побачивши Миколу у вікні, він показував руками і головою, що пора до школи.
Микола заздрив тим дітям. Насамперед, що вони мешкали далеко від школи і могли йти до неї засніженими вулицями, могли бавитись по дорозі, а йому треба було тільки перейти через кімнату і коридор, щоб бути в класі, а тому ніколи він не бачив по дорозі ні снігу, ні інших радостей, що криє в собі широка сільська вулиця. Микола заздрив селянським дітям ще й тому, що їм усе дозволялось: і йти розхристаними, в незастебнутих кожушках, і без рукавиць, і скидати шапки на вулиці, коли жарко, і валятись у снігу, ковзатись на підборах у замерзлому рові, і бавитись коло криниці, де намерзає взимку ціла гора льоду,— а йому, синові вчителя, до того ж і директора школи, нічого цього не дозволялось. Микола вважав себе завжди покривдженим, а часом просто нещасним.
З Іваном Думою Микола здружився від того часу, як почав готуватись з ним разом до гімназії. Гаєвський намовив старого Тимка Думу віддати свого одинака Івана до гімназії. Іван був одним з найздібніших учнів у класі, і шкода було, щоб хлопець змарнувався. Старий Тим ко опирався, не хотів, але директор наполягав, і Тимко погодився. Минув уже другий рік з того часу, як хлопці разом вчаться. Загальні предмети вони вивчають разом з усіма дітьми, під час шкільних занять, а три рази на тиждень залишаються у класі, як учні розійдуться додому, і годину вчать німецьку мову, необов'язкову в звичайних сільських школах, і арифметику — за програмою для вступу до гімназії. Миколі наука нелегко дається, він лінивий, уроків не вчить. Думі ж наука йде добре. Він пильний і здібний, вчиться акуратно. Одне у нього смішне, що шепелявить. Німецькі слова, та й українські, виходять у нього іноді курйозно. Зате пише добре, а в Миколи і ця справа стоїть гірше.
Побачивши крізь вікно приятеля, та ще й після того, як той поманив його пальцем, Микола побіг просити маму, щоб та швидше давала їсти, але мати якраз несла сніданок в кімнату, і він зіткнувся з нею на дорозі.
— Чого ти поспішаєш? — здивувалась мати.— Маєш ще час, підеш разом з татком.
— Ні, мамусю, я хочу зараз. Дозвольте мені піти через дорогу.
Іти "через дорогу" називалось: вийти чорним ходом на подвір'я, обійти школу і увійти до неї з парадного, як усі діти. Різниця була велика. Через кімнату в коридор не треба було тепло одягатись, але й нічого не побачиш, а "через дорогу" треба було обов'язково брати на себе тепле пальто, шалик і шапку, на ноги калоші або снігівці, на руки рукавиці. Без цього вихід з хати взимку був заборонений, але тоді можна було подихати свіжим зимовим повітрям, побігати і покидатись сніжками.
Мати не хотіла дозволити, резонно доказуючи, що не варто на дві-три хвилини натягати на себе стільки одежі, коли можна пробігти через кімнату без усіх цих приготувань. Але син так жалібно просив, що вона нарешті погодилась.
Поснідавши п'яте через десяте, Микола миттю одягнувся, вхопив ранець з книжками і вибіг з хати.