Але годин я не лічу тоді, як маю свою власну повноту.
— Заздрю вам. Мені завжди треба мати в руках годинника. От уже, здається, й зараз він псує мені приємність посидіти в цім неозначенім просторі між часом та місцем. Але що це таке? Як зустрінешся з вами, то щось зостається ще на потім, щось не встигаєш договорити…
Левко уже встав. Ага, добре, що пригадав, а то й це залишилось би на потім.
— Зустрічаю часто Галину. Вона нарікає, що ви про неї зовсім забули. Питала, може я знаю, де вас побачити. Що їй переказати?
— Що я теж хочу подивитися, яка вона в міській обстанові. От візьміть та й прийдіть коли з нею. Запишіть мою адресу.
— Добре! Колись приволочу до вас "товаришку представничку", — вже з туману відповів Левко.
Туман робив нереальним усе. Далеке ставало от-от близьким, майже намацальним. Близьке губило свої контури й ставало здогадно уявним. Звична перспектива була зрушена й це створювало атмосферу казковости, розкольорованої тонко дібраними барвами київської осени.
Вже давно пішов Левко, а Мар’яна Здивованими очима новонародженої дитини дивиться на цей незвичний світ, світ нереальних реальностей. Може це те найкраще, для чого треба жити? Може саме для того прийшла у цей світ Мар’яна, щоб пережити цю хвилину, в саду під Золотою Брамою, повитою туманами, устелену листям різних кольорів?..
Серед поля й невідомости, — бо де ж те місто, де будинки, вежі, шпилі, вулиця? — виринув із небуття звучистий в унісон Левко і знову впірнув у небуття.
Хвилино, спинися! Хай Мар’яна спочине від каторги звичайности і буднів!
IX
Мар’янин човник плив і плив. Часом застоїться десь на мілині, а потім знову попливе серед інших кораблів та караванів… поки не приб’є його до якого згромадища. Не було вже другого такого човника, а інші всі не такі. Хоч і наблизяться коли, — та й знов не такі.
В цій дорозі по водах — кожному своє плавання. Кому треба плиткої, а кому глибокої води. Кому великі бурі не страшні, а кого відразу захлисне. Мар’яниного бурі підносять на гребінь хвиль, а що утлий він, то й не опиняється в безодні, а раптом на тихих водах.
Якось воно так було, що там, де соціялістичне будівництво провадиться швидким ударним, темпом, вона круть-верть — та й убік. А от припливла й опинилася серед досить таки різношерстого зборища, мало чим між собою поєднаного. Якісь невизначені червонощокі юнаки, робітники-висуванці з Донбасу, діти колишніх буржуїв, бухгальтер, а може піп, поет-початківець із претенсіями, музика… Інші й зовсім без професії, або навпаки з десятком професій, або так просто чиясь жінка. Все це припливло сюди й хоче стати сценаристами, добути заманливого фаху, або ж просто побачити в кіноекспедиціях трохи світу.
Мар’яна, мабуть, належить до останніх. Не знає, як витягає цю науку, взагалі не знає, за що буде скоро жити. Але ще не міняла своїх студентських звичок. Презирливо дивиться на вітрини з чудовими убраннями, бо вважає свою свободу ціннішою за фантя.
За це вона платить. Світить своєю білою козою, найдешевшим коміром, що можна було знайти в крамницях, як ще працювала на фабриці. І ніколи не покидає її свідомість погордженої від тих, гарно вбраних. Тим самим вона й їм відповідає. Така суміш неповноцінности й гордині. Вони не мають того, чим багата Мар’яна.
Це одне з захованих Мар’яниних щасть, невидних нікому. Бродити близько людей — і вони не підозрюють, що ти так близько у мікроскоп їх бачиш. Бачиш так, як рони самі себе не бачать. Оце Мар’янине внутрішнє дає їй більше, ніж усі зовнішні вигоди вкупі. І ще багато в неї є такого, що дає їй снагу жити в цім холоднім, ворожім світі.
Вона дещо подібна до німого. Світ її мовчазний і відмінний… Особливо це відчуває, як от у гурті. Як у купальську ніч дерева й трави говорять, так усе крутом Мар’яни своїми голосами обзивається. Трамвайна інтимність публіки, що ніхто її не помічає, Мар’яну вражає. Калюжки на тротуарах блищать і хлюпають під ногами по-свойому. Є мова каменю будинків, є своєрідний гомін у їдальні… І хто тоді може вгадати по ній, яка щаслива вона? В своєму невихлюпнутому внутрішньому багатстві Мар’яна похмура, неприступна. Не чіпайте! Слава тоді каже, що Мар’яна неприємна, їй більше подобається, коли на виду в Мар’яни грає штучна посмішка.
Мар’яна розмовляє тоді сама з собою. Коли б не було цих сеансів розмов із собою, то й вона теж була б такий порожнячок, як усі ці навколо неї. Нe було б тоді чим дихати. Нема з ким так, як хоче, то бодай із собою. І в такі дні вона почувається дужою, ні від кого незалежною у внутрішньому ладі.
В такі дні й приплив її човник до випадкового зборища майбутніх сценаристів. Всі вони цікавили її не більше, як вуличні перехожі. З очей усіх їх світилася сірість. Того, що так полонило, що цінила, вона не знайшла, тільки кинула оком. Світ на очах у Мар’яни дрібніє, маліє, — чи то може Мар’яна старішає?
X
Стукає хтось у двері. До Мар’яни. Мар’яна й не збирається відчиняти. Це напевно той нахабний хлопчисько з рум’янцями шістнадцятилітньої дівчини і смішним найменням. Він Мар’яні дихати вже не дає.
Видко з вулиці світло? Хай! Хай знає, що його ніхто не хоче тут бачити. Щодня проводить, став беззмінним джурою, а тепер ще й додому занадився, не дає їй самій побути. І прізвище ж добрав собі — Нарцис Сорокопуд. Отак люди хочуть доп’ясти собі ориґінальности, до свого дитинячого обличчя причепити бороду.
Цей юнак із курсів, якого вона ще й раніш бачила в бібліотеці на бокових стільцях, завжди заводить із Мар’яною якусь премудру розмову й доводить її аж додому. Чекав, що вона запросить його до хати. Вона цього не робила. Тоді він чіплявся до якоїсь дрібнички й знову виводив з того філософські побудови.
Невже він не відчуває різниці літ? Ні, він, очевидно, її не відчуває, оцей зарозумілий, начитаний юнак, що говорить про клясичну й всесвітню літературу з таким апльомбом, про сучасну з таким презирством; що замовчує там, де йдеться про щоденне життя, і то так, що не догадаєшся, чи він заперечує дійсність, чи просто її не знає.
Найтяжче ж, коли цей молокосос подає на прощання руку. Вона завжди холодна й мокра, слизька.
Стук повторився.
"Чого він від мене хоче?" — дратується Мар’яна, Прийде — і дозволяє собі різні образи. Перший раз зайшов без запрошення і звисока: "Я ніколи не думав, що ви — художниця". — Чому? — "Ви здаєтеся дуже примітивною". — "Я така і є. І чого це ви, такий всебічний та складний, ущасливили мене візитою?" — Але нахабі нічого не дошкуляє. Скажеш йому, що він дуже довго сидить, а він от прилазить другого дня. Тут нічого не допоможе, тільки отак не пустити до хати.
Але стук настирливіший, він ще більше дратує, ніж сама візита. Люта Мар’яна відчинила з гострим словом на язиці, — а то Януш.
— Ти, напевно, спала? Я вже хотів іти геть…
І це Мар’яна не побачила б Януша? Він же завжди найпобажаніший гість, цей уже домальований, і все ж дорогий їй образ. Він нічого особливого не каже, ніяких змін не приносить, але обом їм здається, що щось знайшли згублене, довго розшукуване. Мар’яна знає, за що Януш її не приймає, таку нежиттьову, але через це може їй так сяйно та святково бачити в себе цього гостя. Його краса перетворює маленьку кімнатку у всесвіт, а Мар’яну у всевладну царицю над цим всесвітом. Хай неприйняте, але божество.
І це свято розбила їм поява того ж таки Нарциса Сорокопуда. Хай дякує Янушеві, що сидів, що через нього Мар’яна не вчинила екзекуцію невпускання.
Янушеві він теж не сподобався.
— Якийсь слизький цей юнак… Я, між іншим, десь уже його бачив… Здається, в читальні…
— Так, у нього якась там історія. Викинули з інституту, з першого курсу чи що, — щось таке пригадує Мар’яна.
— Чого він від тебе хоче?
Мар’яна скаржиться.
— Він би й до дванадцятої сидів, і не можна його викурити…
— Ти стережись його!
— Нема про що говорити! — презирливо скривилася Мар’яна. — Це ж я й тобі не відчиняла тому, що хочу його відучити від цих найясніших відвідин.
Та все ж настрій вечора зіпсований.
XI
Перед самою лекцією до авдиторії зайшов із скрипковим футлярем статурний, з гордо відкиненою назад головою молодий чоловік і здивовано розглянувся, немов когось шукаючи. За п’ять хвилин він зайшов знову, скинув капелюха, і поправив зачісане назад смоляне гладеньке волосся, злегка розкинув поли свого чорного лиснючого шкіряного пальта й сів на лаві біля Мар’яни.
Всі думали, що це якийсь лектор, а це — новий слухач. Скільки пихи, щонайменше — фільмовий артист світової слави.
Таке було перше враження від Мирона.
Друге враження, не минуло й дня, було ще яскравіше. Мирон зо всіма відразу перезнайомився, з деякими відразу на "ти". Всі вже знали, що він приїхав із провінції, працював юристконсультом. Після лекції він сів за рояль і ошелешив усіх, — крім того, він ще й музика, піяніст. І скрипаль? Мабуть. Незнайомих досі він об’єднав у товариство, сиділи тут і Мар’яна із Славою у яскравому капелюшку. Носій багатьох професій (кравець, фотограф, інженер, маляр і поет) Путькало, Нарцис Сорокопуд, п’яничка Южний, донбасівські висуванці також були скорені товариським генієм Мирона.
І третє враження: що це за темний тип, цей Мирон? Він конче хоче, щоб Мар’яна прочитала посвідчення про його юристконсультство. Еге, він навіть був слідчим. Чому Мар’яні треба про це знати? Чому він так неестетично почмихує, що то за волосинка завжди йому лізе із ніздрі? Як придивишся, — зникає чар його гордого, трохи артистичного, трохи видовженого самовпевненістю профіля, що в першу хвилину змусив Мар’янине серце спинитися. Здається, це фанфарон.
Можливо. Можливо… — Мар’яну завжди притягає зло. Оце якесь особливе почуття величезного потягу до людей типу Мирона. Ясно, кричущо лізуть тобі увічі непорядність і неприятність, просто огидність, але що більше бачиш цих ознак, що більше протестуєш, то більше справджується той перший спалах усієї істоти, гаряча кров, гостра заінтересованість, така охляла й холодна від добропорядних чеснот.
Пустий хвалько, провінційний лев. Як він жахливо подриґує плечима, коли грає на роялі! Він конче мусить ходити або із скрипковим футлярем (а може там скрипки й нема?), або з фотоапаратом, або з мисливським псом. Він ще, крім того, спортсмен. На сценарних курсах раптом об’явилася ціла група спортсменів: волейбол, лижви, ковзанки… гм! Навіть пінґ-понґ.