Кам Кабир

Володимир Гжицький

Сторінка 2 з 3

Вб'єш, здереш шкуру і принесеш мені. Я заворожу її, і тоді звір сам піде тобі в руки.

Юнак підвівся, щоб подякувати камові, але той спинив його рукою.

— Іди зараз туди. До ранку дійдеш додому, а там роби, як я кажу.

Юнак зібрався відходити.

— Як тебе звати? — спитав кам.

— Санал.

— Добре, іди...

Кам старечими кроками пішов у юрту. Тут було темно, у попелищі ледве жевріли вуглики. Він накидав березової кори, і вона взялась вогнем. Докинув трісок, повісив бубон на кілок і скинув з себе одяг. З-під шапки виглянула мокра лисина. Маленька кісочка скарлючилась у гачок.

"Санал! Недарма підказувало серце. Не знав він, що тут його пташечка. Мисливець!.."

Він відвалив бруси від печери, викопаної в юрті, і посвітив горючою тріскою.

— Вилазь! — заревів він.— Я з тобою побалакаю! Вона не рухалась.

— Вилазь! — крикнув він ще раз і витягнув ножа. Тюлькенек вилізла. Він повів її за руку і пхнув на

постіль.

Розкосі очі горіли дико, на лобі виступив піт, у грудях хрипіло, він нахилився над нею, вона закрила очі.

— Тюлькенек! — промовив він. Жінка мовчала.

Кам впився очима в її обличчя. Огні в очах поволі гасли, очі сльозились. Лице викривила страшна гримаса, підборіддя затряслось. Ніж вилетів *з рук. Він припав руками до її грудей.

Жінка голосно застогнала.

— Тюлькенек! Мила моя! За що ти ненавидиш мене? Скажи мені, Тюлькенек! Я віддам тобі все, що маю, я вистелю юрту шкурами соболиними, я куплю тобі золотих прикрас, я куплю тобі найдорожчий одяг, тільки не цурайся мене, Тюлькенек. Подивися на мене. Я — кам Кабир! Мене боїться весь Алтай, шукає моєї ласки, а я тебе прошу: змилуйся наді мною. Мене не слухають боги, я прошу їх, молю, не слухають, прокляли мене... Забудь його. Забудь того проклятого Санала. Я годину проклинав його і послав туди, на Чорний бом. Він згине там, більше його не буде. Забудь його,

Тюлькенек зірвалась на рівні ноги. Кабир тримав її за руку.

— Куди ти? Куди ти? — зашипів Кабир. Він вхопився за ніж.

— Тебе тягне туди, до нього, ти його не забула? А те забула, що ти моя жінка? Ти подряпала мені обличчя! Твоя рука, куплена тварино, піднялась на свого владику, кама Кабира!..

Він схопив своєю холодною кістлявою рукою її за шию, а другою — заніс над нею ніж. Тюлькенек не захищалась.

— Говори! Говори! Бо втоплю в тобі ніж, як у нечистій свині. Говори, не забула?

— Ні, не забула, гидкий, плюгавий, звалашений пес! І не забуду ніколи. А ти можеш бити! Убий! — випалила Тюлькенек одним духом.

Кабир відпустив її шию і вдарив кулаком по обличчю.

Тюлькенек упала на землю.

Кам стояв над нею похнюплений, як дуплава верба над водою. Вона заплющила очі І лежала без руху. Тонкі ніздрі поволі роздувались, рот напіввідкрився. Під тонкою сорочкою рівно підіймались її дівочі груди.

— Тюлькенек! — почав він тихо.— Розплющ свої очі. Подивись на мене ласкаво — і я відріжу собі пальця, віддам кров свою за ласку твою. Тюлькенек, змилуйся наді мною.

Вона заворушилась і розплющила очі. Кам подався назад.

На нього дивились очі смертельно пораненої козулі, що він убив раз біля своєї юрти.

— Заплющ, закрий їх,— крикнув кам,— не треба! По його жовтому, плескатому, як сковорода, обличчю покотилися сльози.

— Санал, Санал,— зашипів він,— Санал!..

Він зірвався з місця, зняв з кілка бубон і знов забігав довкола вогню. Страшна була ця маленька скарлючена постать на тлі закопченої юрти, вогню і ночі. Він бігав доти, доки не впав, як мертвий. Полежавши з півгодини, піднявся на руках, підповз до бочки з аракою 1 і почав її жадібно пити, як воду.

Вийшовши від кама, Санал подався понад потоком угору. Йшов навпомацки, бо в ущелині була така пітьма, що на крок нічого не видно було, Ішов поволі, намацуючи ногами грунт, керуючись шумом потоку, як дороговказом. По добрій годині ходи вийшов на широку галявину і вирішив тут чекати, доки не зійде місяць.

Перед ним лежала важка дорога. Чорний бом — це найстрашніше місце в околиці. Перейти його — питання життя і смерті. Не один мисливець, женучись за звіром, скотився у провалля, і ніхто кісток його не бачив. Чорний бом — зачароване місце. Люди вірили, що по ньому ходять мисливці, заворожені камами в соболів, і приваблюють інших мисливців, щоб їх спустити в провалля. Горе тому, хто вирушив на лови, не вимоливши в богів ласки, горе тому, хто через кама не приніс чи не обіцяв богам жертви. Санал знає ті мисливські звичаї, і він ходив до Кабира, найславні-шого кама на цілий Алтай. Він тепер був певний, що доля йому всміхнеться. Він бідний і не міг купити собі жінки, але тепер вірив, що настріляє звіра і купить Тюлькенек у її скупого багатого батька. Вона любить його, Тюлькенек. Вона благала його, щоб викрадав її швидше, бо її готують за старого багатого діда.

За горами сходив великий круглий місяць. Його біле світло сріблило трави, кедрову чатину, з верхів сповзали тіні і ховались у яруги.

Парубок встав з землі. Було холодно — від потоку тягнуло морозним подихом. Він глянув на ай2, який наче застряв серед небесних снігових піль. Санал важко зітхнув, вклонився місяцеві і подався в гори.

Поки дійшов до бому, надворі вже світало. Уночі був приморозок, бо суха трава біліла від інею. Але по траві, видно, хтось пройшов. На ній ясно видніли

А р а к а — самогон з молока. Ай — місяць.

чиїсь сліди. Мисливець почав пильно приглядатись до них. Вони перейшли на стежку і тут зникли. Санал пішов далі по стежці. За кілька кроків, на болоті, утворенім маленьким джерелом, побачив ясні відтиски ніг ведмедя. Санал зрадів і стиснув рушницю. Кам казав правду. Аю міг сидіти за кожним каменем, за кожним кущиком. Він тихо почав скрадатись по стежці, яка була єдиним переходом на другий бік гори. Стежка тяглась серединою гори, що нависла над чорним бездонним проваллям, до якого ніколи не доходить денне світло. По ньому алтайці колись їхали верхи, але навесні гора в одному місці зсунулась і засипала його. Тепер перейти бом було неможливо без великої небезпеки для життя. Санал не боявся. Провалля не лякало його, стежка була настільки широкою, що ноги ступали по ній сміло, і лише в тих місцях, де її перетинали тоненькі потічки, треба було переходити обережно, щоб не посковзнутись. Санал ішов, пильно стежачи, чи за каменем не ховається аю. Він не дуже хотів тут з ним зустрітись, бо вбитий аю міг скотитись у провалля, але убити ведмедя правило б за добрий початок полювання. Гора чимраз була похиліша, і на ній де-не-де росли крислаті сосни та кущі, де-не-де виринали величезні камені, підмиті з землі водами.

Без пригод він дійшов до насипу і тільки тут зрозумів значення слів кама. Він не чув про існування бому, не знав, що перейти його неможливо.

На кілька кроків завширшки стежку завалила звіт-ріла скеля, що від удару грому чи від весняних вод розсипалася на дрібні шматочки. Він кожного руху камінчики сипались у провалля, тягнучи за собою сотні інших, і тоді здавалося, що ціла та камінна маса пливе, як водоспад. Обійти її теж було неможливо, бо нижче стежки падала відразу стіна, а вище тягнулась та ж камінна маса, що немов випливала з-під другої прямовисної стіни.

Але її конче треба було перейти. І він пильно почав думати, як це зробити.

Вирішив здолати перешкоду таким способом: добратися рачки до стіни, звідки починається зсув, і, пливучи з камінням вниз, водночас перелазити через насип. Але тут важливо було розрахувати, щоб кам'яний потік не зніс його з собою в провалля.

Санал уже зважився було на такий крок, але, поба-

чивши серед каміння зламану сосну, змінив свій план. У нього назрів інший, безпечніший. Він швидко скинув торбу й рушницю і, поклавши їх обережно па землю, розмотав мотузок, що тужавів навколо його стану. Взявши один його кінець у руки, почав рачки підповзати до стовбура. Санал зайшов вище від нього, сів на рінь і з'їхав з камінням до пня. Правда, скеля з розгону зламала сосну навпіл і крону знесла в провалля, але друга її половина, обсипана довкола камінням, глибоко і твердо стояла в землі. Він міцно прив'язав один кінець до зламаної сосни, другим обв'язався сам і, намотавши зайву частину мотузка на руку, почав перелазити через насип. Торбу й рушницю він не брав з собою, бо коли вдасться перейти раз, то вернутись назад вже неважко. Попробував ще раз, чи добре закріплений мотузок, і скочив на рінь, щоб швидко перебігти. Але другого кроку він уже не міг зробити. Рінь тікала з-під ніг у долину, і поки він підносив одну ногу, друга пливла вниз із кам'яною масою. Санал втратив рівновагу і впав. Руки чіплялись за каміння, мотузок вислизнув з рук; підхоплений кам'яним потоком, юнак з шумом перелетів берег і завис над проваллям.

На нього сипалось каміння. Він закрив голову руками і заплющив очі. Каміння болюче било по всьому тілу. Як тільки воно перестало сипатись, Санал відкрив очі. Він не втратив надії на спасіння. Страшне було тільки каміння, що сипалось за кожним рухом мотузка. Треба зібратися з силами і по мотузку можна вилізти на берег. Подивився вниз. Там чорну пащу відкрила безодня. Але з гори знову посипались камінці. Глянув уверх. З берега дивився па нього маленькими очима аю.

Саналові почорніло в очах, і він знепритомнів.

Кам заснув коло діжки з аракою і лежав, як труп. Дивлячись на його вишкірені великі жовті зуби і смертельну блідість на обличчі, можна було гадати, що це справжній мрець, коли б не те, що його груди піднімались і опускались від глибокого дихання та за кожним подихом щось у них свистіло. Тюлькенек подивилась на нього з огидою і тихенько побігла до дверей. Двері дуже зарипіли на дерев'яних завісах, і вона злякалась, що він почує. Але кам спав твердо. Не закриваючи дверей, вона швидко побігла до стайні, тобто до огорожі, накритої корою, де стояли коні. Вибравши найкращого коня, вона накинула на нього вуздечку, сідло, що висіло на колі, скочила на коня, проїхала тихо попри юрту і помчала щосили понад потоком. Дівчина шмагала коня повідком, і він гнав що було духу. їй хотілось якнайдалі втекти, поки прокинеться її страшний чоловік. Боялась тільки, щоб він не догнав її, поки вона не добереться до Чорного бому. Там уже не страшно. Там Санал. Коли б він був знав, що вона в камовій юрті! Чому вона не вибігла, не крикнула? Вона хотіла кричати, але зомліла від несподіванки, а може, то зачарував її кам? Коли б крикнула, він, певно, жив би, а так десь уже впав зі страшного бому, може, вже на дні чорної яруги лежить його тіло, розвите об слизьке каміння? Вона знала, що зробить.

1 2 3