Клянусь любов'ю своєю до вас.
Княгині шкода стало коханця, і вона поманила його ближче до себе, навіть погладила по голові.
— Це надто велика честь для неї,— сказала вже тихше, ніби виправдуючись за свою гарячковість.— Так вона може собі й бог зна що подумати!
Псович ще раз заприсягся, що більше не піде до Дзвінки, і все скінчилося повним замиренням. Тепер заговорили про опришків. Княгиня поцікавилась, скільки ж розбійників у того Довбуша та чи такі вже вони небезпечні для княжого двору. Псович, як міг, заспокоїв свою пані. Мовляв, сили в Довбуша поки що такі мізерні, що про них смішно й говорити, маючи півсотні палацового війська. Правда, небезпека може збільшитись у майбутнім, бо після оголошення нових податків банда опришків зросте. Деякі ж селяни не зможуть чи не схочуть платити, отож їм один шлях лишиться — до Довбуша.
Останнє повідомлення дуже стурбувало княгиню, і вона, глибоко зітхаючи, довго думала над людською невдячністю.
— Невдячні бестії. Треба суворіше з ними! — вирішила нарешті.
— Я стараюсь, стараюсь з усіх сил...
— Ви занадто м'які,— сказала княгиня, і серце Псо-вича знов упало. — Я не уявляю собі навіть, як це так — не хочуть платити!
— Не платять — і все, ваша світлосте!
— Але ж у нас величезні витрати, пане Яне,— обурилась княгиня, наче то сам Псович не хотів платити.— Уже ж другий тиждень живуть у нас гості! Щодня то бали, то полювання, то банкети. А ті хлопи не розуміють, що це коштує грошей! Підле хамство, невдячне! Це ж, нарешті, його святий обов'язок!
Псович завзято кивав на знак згоди.
— Така натура хлопська, і найголовніше — брак вдячності.
В обіднім залі заграла музика, і княгиня поспішила закінчити розмову. Дала Псовичу поцілувати на прощання руку й дозволила іти, шкодуючи в душі, що через князя Януша Сангушка не може запросити його до столу.
Але Псович затримав її ще на хвилину; розповів про свій план випустити до зали Фоку. Княгиня спершу завагалась, але коли Псович нагадав їй про блазнів при королівському дворі, зразу ж погодилась. Просила тільки, щоб добре його підготував. На цьому аудієнція закінчилась.
А в цей саме час Довбуш зі своєю ватагою підступив під замок. Він за день зійшов із гір у долину, хлопці його відпочили в густих заростях, а коли ніч спустилась на землю — рушили до замку. Вів за собою цього разу ватажок п'ятдесят чоловік. Тридцять своїх і двадцять позичених у Федора Штоли. Потрібна була така велика ватага тому, що йшли на дуже важку виправу. П'ятдесят чоловік самого війська княжого було в дворі. А ще ж була там і замкова служба. З такою силою треба було рахуватись.
Проте Довбуш мав свій план, і люди йшли за ним, як у дим, бо вірили йому більше, ніж собі.
Побачивши здалека освітлений замок на горі, лампіони й фейерверки в парку, опришки розбилися на раніш визначені невеличкі групи. Так рушили далі. Тихо, не привертаючи до себе нічиєї уваги, без найменшого шелесту, почали проходити в парк. Кожна група складалася з трьох чоловік і мала своє точно визначене місце й завдання.
Сам Довбуш на чолі трійки з Палія, Мира й Криги ввійшов у двір ворітьми біля кузні. Тут їм ніщо не загрожувало: коло цих воріт стояв коваль Шульц. Він ніколи досі не бачив Довбуша, але пізнав його відразу з постави, з дивовижної вроди. Познайомилися, потиснули один одному руки. Тоді коваль рушив уперед, а за ним на певній відстані пішли опришки. Вів до стодоли, де жили вояки, та до порохівні. Вів під прикриттям вірного спільника — ночі.
Поки все це діялося у дворі, в замку гості встигли вже перепити всі тости, повечеряти і тепер, підігріті вином, весело сперечалися, розповідали анекдоти. Сиділи всі за рангами, на місцях, визначених для кожного маршалком двору. Він же і підібрав дам для чоловіків, враховуючи симпатії, і кожний з чоловіків заздалегідь знав, кого гюведе до столу.
Панів Ожгу та Вижгу старий маршалок посадовив випадково vis ä vis і потім сам не радий був з того, бо ці шляхтичі мали не лише подібні прізвища, а ще, як виявилося, і звички подібні: любили хильнути надміру, а тоді надміру галасувати. Зараз вони привертали увагу всього столу, і маршалок ніяк не міг їх заспокоїти. Він уже й просив, і загрожував гнівом княгині — ніщо не допомагало. Пан Вижга дражнив свого сусіда пана Ожгу пригодою з опришками, яка для останнього закінчилась досить сумно. А той сердився і намагався будь-що довести, що йото роль в тій історії не була ні смішною, ні ганебною. Від їх суперечки аж гул стояв на тому кінці столу.
Побачивши, що годі їх втихомирити, старий маршалок пішов на хитрість. Він вирішив познайомити зі змістом їхньої суперечки увесь стіл. Стукнувши булавою і попросивши в гостей хвилину уваги, він коротко розповів про причину сварки між двома сусідами і спитав гостей, чи не хотіли б їх вислухати. Заручившись згодою усього столу, надав слово покривдженому, і пан Ожга почав виправдуватись під поглядами десятків цікавих усміхнених очей.
— То так було, чцігодне панство. Одного разу, вночі, вривається в мій дім, чцігодне панство, банда опришків на чолі з самим Довбушем. Не знаю, як увійшли вони й коли, але, прокинувшись, побачив, їх повну спальню. Уявляєте собі, панство, моє становище?..
Пан Ожга замовк і обвів поглядом своїх слухачів. Тоді, заохочений загальною увагою, повів свою розповідь далі:
— Подумав я про шаблю, чцігодне панство. Але подруга моя вірна, зброя моя шляхетська, що не один похід зі мною пройшла, була вже в руках тих хамів.
Пан Ожга відпив вина. Видно, розхвилювався.
— Я, правда, не злякався, як тут про мене сказав пан Вижга, але самі, панство, розумієте, що становище було неприємне.
Між гостей покотився легенький смішок, мов пір'я під подувом вітру. Але пан Ожга того не почув.
— Я кричу: "Ща то єєт? Цо то?" Аж тут до мене сам Довбуш: "Приймай,-— каже,— гостей, пане Вижго!"
Мені й від серця— відлягло. Не до мене, значить, прийшов, а до пана Вижги. От пощастило!
Тепер уже ледве стримував сміх увесь стіл, зде пай Ожга, захопившись своїм оповіданням, і зараз нічого не помічав*, Схвильовано сиплючи словами, розповів, як його опришки били канчуками і як, забравши всі гроші, що були вдома, та випивши всі вина, пішли з тою думкою, що пограбували не його, а пана Вижгу.
— Але я їм це відкрив,— з тріумфуючим виглядом закінчив пан Ожга,— коли вони були вже надворі, я через вікно їм гукнув: "Не Вижга я,— кажу,— бестії ви такі, а Ожга, щоб ви знали! І я вас обдурив!" Опришкам дуже було соромно. З тим і пішли.
Коли пан Ожга закінчив, зал гримів від реготу, а князь Сангушко аж плакав від сміху.
— Оце так обдурив, мосьпане! Ха-ха-ха! Ви, пане Вижго, постраждали? — повернувся він до супротивника пана Ожги.
— Щось не пам'ятаю, щоб дуже, ваша світлосте,— уклонився Вижга.
— І грошей їм не віддали?
— Я не такий щедрий, як пан Ожга.
Ожга сидів збентежений і тільки лупав очима.
— Тепер я знаю, який з пана Вижги приятель,— нарешті ущипливо сказав він.
При цих його словах сміх у залі трохи ущух. Князь Сангушко підвівся на своєму місці, а маршалок заспокоїв гостей. І князь заговорив:
— Коли вже навіть за весільним столом зайшла мова про розбійника Довбуша, мосьпане,— почав гордовито,— коли шановні панове погодилися самовільно осквернити свої уста його підлим ім'ям, то, видно, дуже він вже всім взнаки дався.
Гості закивали головами, а пан Ожга сказав, що життя нема від опришка, й заплакав. Сусіди заспокоїли його, а князь Сангушко вів далі. Сказав, що історія з паном Ожгою справді дуже болюча, бо ж ніхто з присутніх не гарантований від такого.
— Пан Ожга ще дешево відбувся,— сказав князь.— Нам відомі випадки, коли Довбуш убивав того, хто потрапляв йому до рук. Його гірська яскиня гірша від Дантового пекла, і коли б той хам знав твір великого поета, він, напевне, виписав би на дверях своєї печери: "Lasciate ogni speranza voi ch'éntrate" l.
Більшість гостей не второпало італійської фрази, і мало хто чув про Данте, проте це не завадило усім ще побожніше дослухатися до кожного слова промовця,
1 "Покинь усяку надію, входячи сюди",— напис над входом у пекло у творі Данте "Божественна комедія" (італ.).
бо ж він славився освіченістю. А князь тим часом ударився в історію, почав пояснювати причини, що породили опришківство:
— Не утиски підстарост та усяких війтів, як думає дехто, спричинили появу опришків. Це дрібниці... З хлопом і треба суворо, без того не можна. Gadzina musi bue ciemiçzona *• Причини далеко глибші...
І він згадав про голод, пошесті і мор 1710 року. Старші з присутніх пам'ятали ще те страшне нещастя.
— О мосьпане! Ось де була справдешня причина розвитку опришківства! А далі що сприяло цьому? Анархія в Польщі, це треба визнати, панство, хоч і важко це визнавати. А далі гамір воєнний по тім боці гір, де угри, маю на увазі вищі стани, пішли на допомогу Марії-Терезії австрійській, боротись за її трон. Далі бунти селянські на Україні, повстання на Волощині та знову й знову незгоди й брак єдності між шляхтою польською. Ось що сприяло розвиткові опришківства в горах, ось що покликало до життя Довбуша... Але не розбійництвом страшний нам Довбуш, мосьпане,—продовжував князь по невеличкій паузі,—і не грабунками, а бунтарством!
Гості непорозуміло зашептались.
— Не розуміють мене, панство? — спитав князь.— Я поясню. Ви пригадуєте, моє панство, який клич кинув Довбуш між хлопство? "Опришок світ рівняє"!.. Га?! Ви знаєте, що це значить? Хлоп задумав рівняти світ! Досі ще такого не було. Ні разу ще в історії цього краю не важився хлоп ревізувати закони божі. А цей збирається йти проти законів природи! Хлоп повстає проти бога! Це, мосьпане, нечувана річ. Це блюзнірство. Він мені рівним хоче бути!
Промова князя розвіяла веселий настрій гостей. Тепер тільки й розмов було, що про оборону, про те, як же все-таки винищити тих опришків. Посипалися проекти, поради, одні одних безглуздіші. Були й такі, що вимагали закликати військо королівське. Але князь Сангушко сказав, що тут треба обійтися без королівського війська і що з Довбушем повинно справитися палацове військо князя Яблоновського. Всі очі враз звернулися до молодого князя, і всім відразу ніби легше
1 Гадину треба пригнічувати (полъсък.).
стало. А пан Вижга в патріотичному запалі навіть заявив:
— Ми зберемо кошти й сили, а на чолі об'єднаних військ попросимо стати бравого офіцера, пана молодого, воєводу князя Яблоновського.
Слова пана Вижги вкрили гучні оплески і вигуки: "Niech zyje!", "Vivat!"
Ці слова і крики примусили князя Яблоновського відповідати, хоч не мав сьогодні охоти говорити.