І аж коли у княжни Єви ринули сльози, князь отямився і прожогом вискочив надвір. Але там вже нікого не було. Навкруги панувала важка, просочена місячним промінням тиша. її тепер не порушували навіть жаби. І тільки чути було, як десь далеко в горах перегукувалися два пугачі.
А незабаром після події на штучному острові у вікно ковалевої хатини, що стояла на краю великого пай-ського подвір'я, хтось постукав. Йоганн Шульц вийшов надвір і, побачивши Фоку, зрадів і потягнув його в хату.
Напередодні весілля Псович мало не півдня шукав Фоку по всьому селу. Заходив навіть до старого Василя Довбуша. Відвідав Дідушка і нарешті поскакав конем до Дзвінки.
Сюди він радий був заїжджати при всякій, навіть найменшій, нагоді. Молода красуня ніколи не переставала вабити його — старого парубка, якому княгиня не дозволяла женитись. Заїжджав він до Дзвінки завжди з острахом, бо княгиня суворо заборонила йому ці візити. Крім того, в Дзвінки він міг зустрітися з Дов-бушем, а такої зустрічі пан підстароста дуже боявся. Змагатись із Довбушем за жінку було більш ніж небезпечно.
Дзвінку Псович застав саму. Однак несподіваним зробити свій візит йому не вдалося: мала чутливого собаку і отвори в огорожі.
Зустріла його холодно, ще холодніше, ніж звичайно. Певно, не його чекала. Пан підстароста не знав причини її кепського настрою, одначе зразу ж відчув холод прийому. І все-таки вирішив силою взяти те, чого не міг добитись за довгий час словами й обіцянками.
— Не було тут в тебе Фоки? — спитав він, переступаючи поріг.
— Навіщо він вам здався? — в свою чергу спитала здивовано Дзвінка. Досі Псович завжди питав про Довбуша, а про Фоку ніколи й не згадував.
Псович розсердився:
— Ти занадто розумна зробилась,— кинув недбало.— Гляди, щоб тобі не пошкодило!
Дзвінка стала перед ним, втупила в нього свої блискучі сірі очі, і йому раптом зробилося моторошно. Поки опам'ятався, вона була вже коло дверей.
— Коли такий розумний — говори до стін! — грюкнула вона дверима. Утекла до чорної хати, а Псович залишився у білій сам. Стояв посеред хати червоний від досади і тільки очима лупав. Ця проста гуцулка завжди так визивно поводилася з ним, так принижувала його, новоспеченого шляхтича, перед яким усе село тремтіло, чиїх пестощів прагнула сама княгиня — власниця кількох сіл і тисяч людей.
Поволі почав підкочуватись до серця й страх: а що, як у чорній хаті Довбуш?
Не чекаючи більше, Псович вийшов до сіней і крізь шпару в дверях глянув у другу кімнату. Дзвінка сиділа на краю ліжка сама. Нахмурила брови, і вони зійшлися докупи, мов розпростані крильця ластівочі на тлі рожевих хмар,^ Аж наче тінь упала од них на ясні очі красуні. Лице їй від злості почервоніло, і груди високо хвилювались під тонкою вишиваною сорочкою. Була чарівна в своїй люті, як гірська казка. Псович любувався нею хвилину, пожирав її очима, а далі не витримав, рвучко відчинив двері і вмить опинився біля ліжка. Стала перед ним горда й смілива, міцна, мов статуя,— і він одразу обм'як, завагався. Думав,— тікатиме, боронитиметься, а вона й не ворухнулась. Постоявши хвилину, він все-таки вхопив її за руки. Вона тої ж миті вирвалась.
— Силою хочеш? — усміхнулась презирливо куточками вуст.— Ти?
— А що, панькатися з тобою? — схопив він її за поперек, зібрав усі сили, хотів кинути на ліжко. Але в ту ж мить йому потемніло в очах від сильного удару в перенісся, і він заточився назад, до середини хати. Дзвінка вибігла надвір.
До вечора сидів Псович над потоком, прикладав мокру хустину до розбитого носа й проклинав Дзвінку, а надвечір рушив до замку. Не в'їхав у двір головною брамою, як завжди,— боявся зустрітися з княгинею, а, об'їхавши замок, заскочив у малі ворота біля кузні, щоб передати коня до стайні. Недалеко від кузні побачив Фоку, якого не думав вже сьогодні знайти. Ця несподівана зустріч розпогодила йому нахмурене чоло, і він вже весело гукнув хлопця.
Фока оглянувся.
— Підійди ближче! — кликав Псович.
Фока завагався на мить, тоді пошкандибав до підстарости, думаючи, що той скаже завести коня до стайні. Але Псович узяв його за плече і, гостро дивлячись в очі, сказав:
— Я знаю, що це ти кинув камінь у возного, і не думай, що я про те забув. Але коли хочеш уникнути кари, мусиш з'явитися завтра до замку.
— А що там маю робити? — спитав несміливо Фока.
— Тоді й скажу. Робота буде неважка: веселитимеш гостей.
Хлопець здивовано витріщив очі на Псовича: чи той здурів, чи жартує. Але пан підстароста говорив спокійно і серйозно.
— Не вмію я панів веселити,— почав Фока.
— Я навчу,— заспокійливо сказав Псович,— то неважко. Поскачеш на одній нозі, скорчиш пику, заіржеш конякою, загавкаєш, скажеш якесь смішне слово. Усе ж це ти вмієш, я прекрасно знаю. Коли все добре піде і ти сподобаєшся гостям — дістанеш нагороду, і забудеться тобі той камінь, а не прийдеш — п'ятдесят буків.
Фока мовчав.
— Отже, прийдеш? Хлопець не озивався.
— Гляди мені, завтра, в цю пору, щоб ти був у мене в канцелярії! — накивав на нього пальцем Псович,— Там буде приготовлене для тебе убрання. Та вмийся, щоб не смердів хлопом.
І, не чекаючи більше відповіді, Псович швидко повів коня до стайні, бо від стодоли наближалися княжі жовніри, що йшли гуляти в село.
Фока звернув убік і сховався в тіні дерев.
Коли Псович увійшов до каплиці, княжі ложі з критими оксамитом фотелями, оздобленими гербами Калі-новських, були вже повні. На чільному місці сиділи княгиня й князь Януш, а за ними — найближчі родичі. Так само заповнені були й крісла для гостей та двірні. Псович пробрався крізь юрбу двораків до свого крісла, але його місце поруч з маршалком Вільчеком уже зайняв хтось із гостей. Щоб не тривожити гостя, він посунув назад, ближче до виходу.
Від дверей до вівтаря стояли двома рядами чоловіки з гостей в парадних кольорових старопольських кунтушах з багатими прикрасами,— стримували натиск юрби, залишаючи вільним прохід, вистелений червоним килимом. Псович протиснувся крізь натовп нижчої служби. У каплиці гуло, мов у вулику. Публіка скорочувала собі нудне чекання розмовами про весілля та про наречену. Але ось усе змовкло, заграли органи. Очі всіх звернулися до дверей, де з'явилася і швидко попрямувала до вівтаря весільна процесія. Спереду йшла чогось дуже сумна княжна Єва між графами Сенським і Фірлеєм, за ними йшов князь Яблоновський між двома паннами, яких Псович не знав. Мабуть, родички, може, навіть сестри молодого.
Коли перші дві трійки пройшли, шеренги панів у кунтушах увігнулися, і натовп присунувся ближче до
вівтаря. Псович загубив молодих з очей. Сам шлюбний обряд його не дуже цікавив, і він більше наперед не пхався. Спершись на колону, думав про зустріч з княгинею, що мала відбутись через кілька хвилин. Ненавидів її сьогодні особливо гостро. Синяк не зійшов ще з-під ока, й ніс болів. Стояв і думав, що сказати, коли спитає, звідки такі прикраси на лиці.
Розбудив його від задуми грім органів, що сповіщав про кінець церемонії. Він квапливо подався перший до виходу, а там через парк побіг до замку, щоб випередити княгиню. Головна алея була прикрашена прапорцями й освітлена лампіонами. Надворі ж було темно, бо місяць ще не сходив, і на чорному оксамитовому тлі ночі парк, освітлений лампіонами, нагадував якусь стару, у дитинстві чуту казку, Псович вже доходив до замку, коли в різних кінцях парку блиснули фейерверки, а на вежі заграли труби. Це був знак, що молоді вийшли з каплиці.
Повернувшись до замку, молоді й гості розійшлися на деякий час по своїх кімнатах відпочити й переодягнутися до вечері, а княгиня-мати використала цей час для прийому Псовича. Хоч і приймала його в своєму будуарі, проте побачення мало бути суто ділове. Сиділа, пихата й важна, в золоченому фотелі, трохи заглад-ка, але ще з помітними слідами давньої краси, через яку її, міщанку, князь Каліновський зробив княгинею. Примруживши очі, з хитрою посмішкою поглядала на двері, що в них мав з'явитися Псович. А ось і він.
— Пан Вижлінський? — спитала княгиня, ніби недобачаючи.
— Я, ваша світлосте,— Псович повалився на коліна, бурмочучи якісь незрозумілі слова. Він взагалі вдавав безумно закоханого, й княгиня цьому вірила.
— Королево! Чарівна королево! — бурмотів він патетично,— У вас стільки величі, стільки блиску, стільки чарів сьогодні, що ви більше, ніж королева, більше, ніж усі королеви світу!..
Княгиня була задоволена. Вона простягнула руку, і Псович припав устами до тої руки жадібно, як спраглий до води. Обсипав поцілунками ту білу, гладку руку, сопучи від удаваної пристрасті. Коли ж він переступив межу дозволеного й почав цілувати руку вище ліктя, княгиня погрозила йому пальчиком:
— Пане Яне, не забувайтесь!
І колишній лакей зробив умить злякане лице й почав просити вибачення. Проте княгиня не довго сердилась. Треба було поспішати до столу, і вона перейшла до головного.
— А чи завжди ви мені такий вірний, паничу? — спитала вона раптом.— Чи тільки мені говорите такі слова?
Псович тепер уже й справді злякався. Не знав, про що буде мова, боявся доносу. Одначе скоро заспокоївся. Виявляється, княгиня мала на увазі тільки Дзвінку.
— Дзвінка! Боже мій! Ота любаска Довбуша? — перепитав, ніби й не знаючи гаразд, про кого мова.— Ота хлопка? Нещасна, мізерна хлопка? Хіба можна згадувати її ім'я поряд з вашим іменем? Та вона перед вашою ясновельможністю, мов лойова свічка перед сонцем! — докінчив він з робленим обуренням.
— Але, незважаючи на це, ви в неї буваєте?
— Та буваю іноді,— байдужим голосом сказав Псович,— проте мої відвідини мають чисто політичний характер, цілком відмінний...— І він втупиЬ у княгиню свої нахабні очі, надіючись на їх магічну силу.— Хочу використати її як пастку для Довбуша, хочу зробити її помелом у ваших руках, княгине-пані. І я таки доб'юся, що вона стане нашою спільницею і сама видасть нам Довбуша в руки. А вже ми його піднесемо високо-високо, щоб ним вітер гойдав...
І він сам засміявся зі свого дотепу. Але на княгиню його слова не справили сподіваного враження.
— Я дуже незадоволена з того, що ви буваєте в неї,— сказала вона з тремтінням у голосі, що звичайно було ознакою близької істерики.
— Я ж для загального добра, княгине-пані,— злякався Псович.— Як говориться, pro publico bono,— удався він до тої дрібочки латині, що була так конче потрібна для справжнього шляхтича.
— Це можна робити через своїх прибічників, через слуг,— сказала княгиня.— Я вам забороняю, просто-таки забороняю бувати там, інакше втратите мою ласку назавжди! — аж вдарила вона рукою об поруччя.
Псович розгубився, і цього разу невдавано.
— Не карайте, княгине, пані моя! — почав молити.— Ноги моєї більше там не буде.