ні амінь.
Таким способом переказав і "Богородицю" і почав хреститися. Знав, як і це робиться. Хрестився наліво і, замість звичайного "в ім'я отця..." говорив:
— Ні раз, ні два, ні три... ні дев'ять, ні один не бий тут, але бий он там, камінь! (Це замість амінь).—Таким способом він посилав бурю й град на кам'янисті груні, де ніщо не пасеться.
Одначе заклинання не помогло. Буря швидко наближалася, і на сусідній кичері почав уже падати дощ. "Запізно взявся відвертати",— подумав Юрчик. Сумнівався він, правда, ще й чи все проказав як слід, але перевірити вже не було часу. Оглянувся ще раз, чи нема місця, де б перечекати бурю, і раптом побачив, що з сусідньої кичери, де вже лив дощ, щось велике й дивовижне майнуло в долину. Здалеку видалось Юр-чикові, що це дикий кіт вчепився пазурами коневі в шию і переляканий кінь летить чимдуж в марній надії урятуватись. Дощова стіна закрила на якусь мить від Юрчикових очей те дивне видіння. Але ось вітер роздер водяну завісу, і хлопець побачив, що то на коні не звір, а щось ніби людина, але моторошно потворна з вигляду. Ясно було також, що та проява прямувала просто на його кичеру. Тепер уже Юрчик не сумнівався, що то якась нечиста сила, нетленний чи лісовик у людській подобі. Забувши вмить про все на світі, про кози і свої обов'язки, він кинувся утікати до стоїща. Біг, розбризкуючи постолами воду в калабань-ках, спотикаючись об каміння й корені дерев, обливаючись холодним потом. А дощова вода стікала з його одежі й струмками збігала з тіла, змиваючи той піт. Здивовані кози хвилину стояли нерухомо, тоді найстарший цап — проводир стада — мекнув тривожно і скочив убік. Постояв так ще з хвилину, немов міркуючи, що ж робити, потім повернув і рішуче поскакав за своїм ко-зарем. Кози, що пильно стежили за кожним рухом цапа, не роздумуючи, погнали за ним.
Юрчик уже добігав до стаї, коли почув зовсім близько за собою хрускіт ламаного хмизу і кінський тупіт. Панічний страх не давав оглянутись. До стаї залишалося ще кілька десятків кроків, бачив уже її, але добігти не судилося. Упав зомлілий. До нього добігли кози і, як на команду, зупинилися над ним.
А за кілька хвилин у стоїще на мокрому, спіненому коні влетів Фока. Помітивши по дорозі зомлілого, він гукнув зі стаї Федора, і вони вдвох заходилися приводити до тями молодого козаря. Дивувалися та все гадали, що це таке з ним скоїлось.
Тим часом буря вщухла, і вмиті зливою верхи освітило радісне, мов скупана дитина, сонце.
Пробув Фока у Довбушевому таборі три дні. За цей час придивився до життя опришків, а найголовніше, його помітив славний отаман.
Помітив і полюбив. Довідався випадково, що Фока вміє писати, і це зв'язало його з горбанем навіки.
— Де ж ти навчився цієї штуки? — якось спитав його Довбуш.
І Фока розповів, що навчив його писати Йоганн Шульц, німець, який утік колись від панщини зі свого краю в ці місця і став за коваля у княжий двір.
Тоді вийняв з ватри чорного вуглика і на шматку дошки, що лежав біля вогнища, вивів великими літерами: "Довбуш".
— Оце таке "Олекса Довбуш"? — спитав недовірливо отаман. Уперше-бо в житті бачив написаним своє ім'я. Придивлявся з усіх боків до великих літер, що чорніли на дошці.— Таке "Олекса Довбуш"?
— "Олекси" тут немає,— сказав Фока,— є лише "Довбуш".
— А "Олекси" не вмієш, чи як?
— І "Олексу" вмію.
— То напиши.
І Фока почав знову водити вугликом по дошці.
— Треба, Фоко, щоб ти навчив мене хоч підписуватись,— сказав повагом Довбуш.— Без цього зараз не можна й опришкові!
Фока радо погодився. Серце мало не вискакувало — яке щастя! Хотів зразу ж приступити до навчання, та Довбуш почав розпитувати про того німця-коваля. Як же то він, ні землі, ні маржини не має, живе тим, що молотом заробить? Просив Фоку передати тому німцеві поклін від нього.
Погостювавши в Довбуша, Фока з великою неохотою вертав на доли. Мусив вертати, бо раз, що коня взяв у Дзвінки і вона, певно, вже там турбується, а друге — він тепер ставав зором і слухом Довбуша при дворі, він, малий, непомітний, мав зіграти важливу роль в нечуваній і зухвалій грі, що її замислив славний опришок.
Тим часом у замку робилися останні приготування до весілля. Псович крутився, як муха в окропі: зганяв цілі юрми кріпаків до парку, де вони з ранку до ночі косили трави, прорізували нові стежки, алеї, всипали їх піском, рінню, що її підвозили від річки. Стара княгиня ходила по замку, сама оглядала покої, а особливо призначені для найближчих, дорогих цьому дому гостей. За воєводиною дріботів старий слуга й вірний друг дому, пан Людвіг Вільчек, маршалок двору, якого називали останнім часом на німецький манір — гоф-майстром. Відколи помер старий воєвода, обов'язки маршалка двору були занедбані, бо княгиня, овдовівши, жила досить відлюдно, гості в неї бували рідко. Функції маршалка стали просто непотрібні, й старий доживав віку у флігельку, читаючи старі романи, часом порпаючись у саду та розповідаючи випадковим слухачам із слуг чи гостей про колишню велич і славу дому Каліновських.
На повернення кращих часів пан Людвіг давно втратив надію. Але вони таки прийшли а появою у замку князя Олександра-Юзефа, нареченого княжни Єви. Ось тоді старий витяг зі скрині, мов із домовини, свою пропахлу цвіллю ліврею, булаву маршалківську і, на^е й не сталося за ці роки ніяких змін, узявся до своїх давніх, милих серцю обов'язків. Правда, став він буркотливим і, тупцяючи зараз за вобводиною, нарікав, що не так усе робиться, як у старовину. Найбільш прикро вразило старого те, як умебльовано кімнати, призначені для князя Сангушка — вередливого магната, якого маршалок і поважав, і дуже боявся. Княгиня терпеливо слухала буріння вірного слуги, бо за довгі роки звикла до нього і й|& тому, що трохи боялася старого. Він знав про її закоханість у Псовича і досі ніяк не міг з цим примиритись. Ці двоє людей, пані й слуга, немов соромились одне одного, уникали дивитися одне одному в очі.
Найменше турбувались усякими приготуваннями самі винуватці торжества: княжна Єва і князь Юзеф. Вони собі проводили час у приємних розвагах і ррзмо-вах. Не турбувалась двірцевйми клопотами й гіійсбтня війська князя Яблсшовського, якою командував шляхтич Сулятицькйй. Жовнірам заборонено було заходити до парку і стовбичити перед замком, і вони, ховаючись Під спеки, цілі Дні просиджували у великій дерев'яній, соломою вкритій стодолі. Грали в кості і через певні проміжки чаЬу посилали вартових до замку та до свого скл.аду рушниць і бойових припасів, що містився в ЙІЙ'яній прибудові, переробленій зі старого льоху.
Дуже незадоволена була з приїзду такої кількості зайвих людей княгиня, але мусила терпіти, бо опришки становили цілком реальну небезпеку.
А от коваль Йоганн Шульц не виявляв байдужості, частіше, ніж звичайно, поглядав зі своєї кузні на замок та слав на його адресу найдобірнішу лайку. Ось уже три дні він даремно виглядає Фоку. Що могло з тим хлопчиськом скоїтись? Про його раптовий від'їзд до Довбуша Шульц не знав.
Надвечір прибули до замку дорогі гості: князь Януш Сангушко — дядько княжни Єви, і через кілька хвилин — два офіцери королівської гвардії — графи Сенський і Фірлей, близькі родичі нареченого.
Усіх повели до призначених їм кімнат, де вони мали опорядитися, відпочити. За півгодини до вечері прибули двоє сусідів: шляхтичі з дещо подібними прізвищами — пани Ожга і Вижга. Ледве встигли вони вмитись і повдягати свої парадні кунтуші, як із замкової вежі, під якою була в'язниця, розляглися звуки фанфари. Так тут під час великих свят скликали гостей до їдальні.
Вечеря тривала порівняно недовго. Князь Сангушко, стомившись з дороги, незабаром підвівся з-за столу, перепросивши господиню, а за ним розійшлася і молодь. За вікнами стояла червнева ніч, тепла, пахуча, особливо чарівна в горах, і молодші з гостей розбрелися парами по парку, шукаючи затишних лавочок під зеленими балдахінами дикого винограду, ховаючись від людей і місяця, що весело заглядав їм в очі. Останнім зійшов з тераси князь Яблоновський зі своєю нареченою під веселі жарти старіших гостей, що вигідно розсіялися на терасі, допиваючи чорну каву з лікерами.
Альтанка, куди прийшли князь із княжною, стояла на штучному острові, що його спорудили ще за часів старого князя Каліновського кріпаки, і називалась вона візантійською. Будували її гуцули, але за рисунками самого князя, що бачив подібну під час одної із своїх закордонних подорожей.
Перейшовши по перекидному містку через широкий, наповнений водою рів, що оточував альтанку, князь із княжною опинилися в затишній кімнатці. Тут було тихо, пахло живицею і жасмином, що густо обплів знизу стіни; крізь відчинені вікна лилися цілі потоки білого місячного світла, десь поряд чувся веселий скрекіт жаб.
— Чарівно тут, мов у раю,— сказав схвильовано князь, садовлячи свою наречену на м'яку канапу,— і ти в ньому — Єва. Але я щасливіший за біблійського Адама,-г— засміявся він.— Ще й через те щасливіший, що таких красунь не було від початку світу й не буде до його кінця.
— Хотіла б я, щоб ці слова почув наш капелан! Він би не подарував вам такої зневаги до нашої праматері,— сказала княжна Єва, посміхаючись.
— Знову "ви"? Невже й тут не можна переступити меж двірського етикету? Єво! Невже й сьогодні не будеш говорити мені "ти" і не даси поцілувати своїх коралових уст своєму спраглому Адамові, що згорає від любові й пристрасті. Скажи, Єво, прекрасна моя, дружино моя майбутня!
— По шлюбі,— відповіла, всміхаючись, Єва і сховала своє личко за дороге, із слонової кістки, віяло.
— Значить, ще два дні мучитись?
— Мучитись не конче треба, можна й не мучитись. У тоні княжни князь почув щось нове. Він рвучко
припав устами до її руки, тоді почав цілувати волосся, шию, лице. Та коли вона, знесилена довгим опором, нарешті віддала йому свої гарячі вуста, під вікнами розлігся враз дикий, різкий регіт. Це не був голосний сміх нормальної людини, а гостре, переривчасте іржання якоїсь невідомої істоти чи, може, крик страшного божевілля, що вихопився з якихось хворих грудей. Регіт швидко обірвався, але в альтанці він, здавалося, все ще стояв, як загуслий олов'яний потік. Він спаралізував думки, мову закоханих, і вони добру хвилигіу з жахом дивилися мовчки одне на одного, не можучи ворухнутись.