І випогоджувалося йому на душі. Прекрасна то була пора: тільки-тільки скінчився травень, зеленіли ліси, полонини, навіть на дорогах продиралась між камінням трава, а на узбіччях синіли чічки і змагалися синявою з високим небом.
Незчувся Данило, як дійшли до лісу. Стояв грізний, величезною лавою свого вікового війська заступив дорогу чотириногій армії. Та не злякалась вона й лісу, ще голосніше задзеленькали дзвіночки на шиях перших сотень, що влилися в нього, покотилась луна, і рознесли її дерева далеко, широко. За кільканадцять хвилин уся величезна череда й отари разом із пастухами сховались у лісі. Чи тому, що відтепер дорога пішла крутіше вгору, чи велич старезного лісу ніби вимагала якоїсь урочистості, але замовкли раптом пісні, затихла музика, і тільки шелестіли торішнім листям тисячі товарячих ніг та дзеленькали мосяжні дзвіночки.
Ішли так, може, з півгодини, коли раптом десь далеко вгорі заквилила каня. Сполохали її, видно, бо аж ген під небо збилась і з височини кинула в долину свій тужливий спів,
— Каня дощ віщує,— сказав Данило, наче прокинувшись від сну. І тоді знов заговорили люди. Немов чекали, доки дозволить їм це старший вівчар. Заговорив про каню старий нічник Микола Юринга, що знався на таких справах. Старий взагалі любив оповідати і завжди мав про віщо. Та й не дивина, за довгі роки життя в горах він багато наслухався легенд, казок, оповідань, багато пригод сам пережив замолоду, коли ще був опришком, та й потім, коли вівчарював. Адже гори — це сама непереповіджена казка; треба її тільки вміти читати. А старий умів. І тільки він заговорив — одразу зібралась навколо нього купка вівчарів.
Отак піднімалися усе вище. Вже й дихалося легше. Тварини потомилися — посувались повільніше. Особливо молодняк увесь час відставав, і його доводилось підганяти. А одно ягня, що зовсім пристало, пастухи несли по черзі на руках.
Ліс поволі рідшав. Листяні дерева залишились далеко позаду, почався ліс чатинний, переважно смерековий, хоч траплявся подекуди й кедр. Тут дерева росли більше вшир, часто зустрічались дерева-дідугани, що прожили чи не кілька сторіч. Траплялися й трупи дерев, що впали від старості або від гриба, який десятки років точив поволі їхнє тіло і зробив, мізерний, те, чого сильні бурі та води не змогли зробити,— звалив їх додолу...
Худоба та люди з пошаною обходили мертвих велетнів, і тільки собаки, ніби зневажаючи смерть, перескакували через них.
— Хутко вже ліс скінчиться,— сказав Данило. Він вловив легенький холодний подих верхів, що досі ще не могли звільнитись від снігового покрову. Пастухи радо прийняли цю звістку. Сонце давно перейшло середину неба і мандрувало на захід; багатьох пастухів, переважно молодших, утомила довга дорога лісом. Вони згуртувалися біля Данила й слухали його порад, бо ж усе про пастуше діло знав, як ніхто інший.
Так пройшли ще з півмилі. І раптом, неначе з-під землі, виросли і заступили їм дорогу чотири могутні постаті. Були ті люди по-гуцульському вбрані, але з ніг до голови озброєні. Пастухи впізнали опришків.
Порівнявшись із ними, побачили збоку від них і п'ятого. Стояв, спершись на грубезну смереку. Данило був з ним знайомий, знав його і старий нічник Микола Юринга, бо не раз пригощали його на полонинах. Але навіть ті, що не бачили його ніколи, відразу вгадали, що це і є пострах багатих — славний отаман опришків Олекса Довбуш. Було щось таке в його обличчі, що від нього очей не можна було відірвати, а коли оді-йшов від смереки і наблизився до товаришів, то стало видко, що він вищий від них і набагато ширший у плечах. Проте ходу мав легку і ступав тихо, як дикий кіт.
Із Данилом і іншими знайомими привітався за руку, решті кивнув головою приязно і усміхнувся, від чого гордо і радісно стислися молоді серця.
— А ватага нема між вами? — спитав потому,
— Він уже на місці,— сказав Данило.
— Федір ватагує? — знов спитав Довбуш. Данило кивнув головою.
По обличчі Довбуша майнула легенька тінь незадоволення. Надіявся оце зустріти Федора Штолу. Той мав йому розказати останні новини. Та й ще інші були у них спільні справи. Помовчавши, Довбуш відкликав набік Данила:
— Ну як там?
І розповів Данило отаманові про знущання над його батьком, про грабунок у його домі, про те, як долота й грошей шукали, а забрали останній кожух. Слухав отаман мовчки, тільки губи кусав, а рука сильніше стискала топірець. Повеселішав Довбуш, коли розказав Данило, як Фока каменем поцілив возного, і знов спохмурнів, почувши про нові податки.
— Ледве тиждень тому оголосили клямкове, а оце вже й пєцове,— хитав головою Данило.
— То ще й клямкове?
— Так. Має гуцул платити і за те, що не може достойно прийняти в своїй хаті пана, коли той часом до нього зайде, і за те, що печі палить. Та вже не знаю, що й іще вигадають, аби не тільки лахи, а й шкуру з гуцула зідрати,— махнув він рукою.
— Перекажіть Федорові, що скоро в нього буду,— сказав Довбуш.
По тих словах кивнув товаришам, і не схаменулися вівчарі, як опришки зникли за деревами. Серед них був один старий вже, сивий, але кремезний і страшний з вигляду. Данило сказав, що зветься він Пугач. Був найпримітніший.
Саме виходили з лісу. Забачивши залиті сонцем простори, заблеяли весело вівці, заревла худоба, пішли швидше. Це ще не були, власне, полонини, а густа смуга карловатої сосни жерепу, серед якого попадалась ще подекуди кедрина. Продиратись маржині тут було важче, ніж у лісі, бо з жерепом густо ріс карлу-ватий яловець-женєпин і лелич, що подекуди разом з шипком та омегою утворювали непролазну гущавину. На щастя, таких місць було не так вже й багато, а вівчарі прорубували стежки в найтрудніших для проходу місцях. Усі пильно стежили за тим, щоб не погубити в кущах потомлених ягнят.
Але таке напруження тривало недовго. Собаки щораз частіше піднімали вгору морди — зачули вже дим ватри. Скоро його зачули й пастухи. По кільканадцяти хвилинах перші вівці вибігли, радісно блеючи, на Ді-душкову полонину. Знов заспівали вівчарі, бо серця їх вщерть переповнились піснями:
Яка ж тота полонинка навесні весела, Як овечки у ню ідуть із кожного села.
Вони не співали завченого, а вільно імпровізували, передаючи те, що бачили:
Як овечки у ню ідуть, самі чорненькії, А за ними вівчарики, хлопці молодії...
Затрембітали знов радісно трембіти, зафівкали на всі голоси флояри-деицівки, заграли роги. І від тої пишноти, здавалося, сама полонина згорділа. Пастухи зразу ж і передали це в пісні:
Полонинко, верховинко, чим ти так згорділа, Чи не тою маржинкою, що стільки уздріла..
Назустріч маржині вийшов з колиби ватаг Федір Штола з двома пастухами і повів її до стоїща, що його він цілий день сьогодні лагодив. Став коло воріт і, коли маржина почала переходити через розкладену вчора грань, вітав її словами:
— Абис мала таке гор'єче серце, як гор'єча ватра, абис була така востра, єк востра ватра, що через ню переступаєш.
Цим він закінчив^ усталений віками полонинський ритуал. ч
Пастухи заганяли тепер кожний свою маржину в призначені їй загорожі. Стара маржина, головне корови, що були тут вже кілька разів, сьогодні найбільше хвилювалась. Бігцем подалися у свої старі улюблені стійла, а опинившись у них, обнюхували їх любовно, порикували тихо, і, здавалося, очі їм блищать радістю.
Пастухів чекала готова вечеря. На голос трембіти зійшлися вони підкріпитися та послухати наук ватага, а на полонини тим часом весело збігала з верхів весняна ніч.
Ще зухвалий підпанок із вояками після розправи над старими Довбушами не встиг одійти навіть за Дідуш-кове обійстя, а Фока уже летів до Дзвінки, хоч аж свистіло в його хорих грудях і піт стікав рясно по обличчю. Біг, спотикаючись, а рукою стискав свої надмірно випуклі груди, які, здавалось от-от розіб'є схвильоване серце. Далеко було до Дзвінки. Жила окремо, на ки-чері, коло дороги, що вела на полонину, в невеличкій, але новій гарній хаті. Спішив до неї, щоб швидше міг дізнатися про новий панський злочин отаман опришків.
Але не тільки це гнало Фоку на самотню кичеру. Мав ще одну справу, власну, що пекла його вже довго, що точила його безсонними ночами. Сьогодні й поклав остаточно про це поговорити. Він і давно сказав би, та боявся сміху. Усю дорогу готував те, що говоритиме Дзвінці. Та коли став нарешті біля її брами, усе вилетіло з голови.
Дзвінку застав за роботою в дворі. Учора змішала вона свою маржину, а сьогодні порядкувала за нею, збираючи в каруци гній, згортаючи солому, сіно, що його порозносила худоба по всьому подвір'ї. Фоку вона давно побачила крізь отвір в огорожі, ще тільки-но він виходив на її кичеру. Таких отворів було в її огорожі кілька, щоб здалеку можна було забачити приятеля і ворога.
Коли хлопець увійшов у двір, покинула роботу й повела його до хати. Знала, що втомлений, і була певна, що не їв сьогодні нічого, бо ж не було кому його нагодувати. Насипала свіжої кулеші, але він відмовився:
— Не до їжі мені,
З очей пізнала, що справді йсйму не до їжі. Аж злякалася, коли звів на неї ті очі, ті дві безодні незміри-мого смутку.
— Що сталося? — спитала злякано. Ніколи не бачила таким свого вірного Фоку.
— Нещастя.
І розповів про події на селі. Найбільше горював, що все через нього сталося.
— Говорив я їм, доказував, клявся, що це я кинув камінь,— не повірили.
Йому боліло ще й те, що його за людину не мали, що він здався не вартим уваги навіть гайдукам.
— Хочу, Дзвінко, щоб вони про мене почули, щоб заговорили йро мене, щоб затремтіли... Хочу стати опришком! Хочу мститися за старого Довбуша, за битих людей, за податки! Ночами спати не можу, все думаю, думаю, аж голова тріщить і, здається... розум мішається...
Він на мить змовк, замислився. Тоді знов вибухнув потоком гарячих слів. Не бачачи його маленької, потворної постаті, можна було б подумати, що це велетень промовляє — так сильно, так урочисто бриніли його слова.
— Заздрю Довбушеві, задрю всім, хто має дужі руки!.. Коли б я мав таку силу, я 6 тут і хвилини не сидів! Але там, на горах, я і так корисним можу бути. Коли не довірить мені Олекса кріса в руки, візьму скрипку, флояру, дудку. Гратиму опришкам... А тут я жити не можу... І я прийшов до тебе, Ксеню, просити: замов за мене слово перед отаманом.
Молодиця мимоволі всміхнулась і легенько хитнула головою.
— Не хочеш? — спитав жалісно.
— Не поможе, Фоко.
— Як то не поможе? Коли й ти попросиш — не поможе? Він тебе любить більше, ніж синє небо й сонце, більше, ніж...
— Ніж ти, Фоко?
Фока осікся, глянув на молоду жінку, і ще пекучі-ший смуток полився йому з очей.
— Не більше,— сказав по хвилині,— бо я тебе люблю більше, ніж життя...