Їх писала людина хоч і освічена, але для себе, без намагання подати матеріал для стороннього читача, як це ми звичайно робимо в записках, писаних ніби для себе... Деякі натяки зовсім не можна було розшифрувати, або вони мали інтимний характер нотаток для власного вжитку.
Прочитавши, я замислився: чи варто, справді, заходжуватися коло перетворення всього цього химерного матеріалу на художній твір? Що можна повідати суспільству, крім цікавої пригоди, яких було тисячі за часів революції?
Та що далі я думав, то вагання набирали серйознішого характеру, і я облишив думку використати папери як матеріал для роману. На біса, справді, мені матеріали про пригоди з життя, коли куди цікавіші пригоди і разом з тим імовірніші я можу вигадати?
Так хоч і відмовився писати роман на підставі матеріалів липівської події, а думка про них мене не кидала. Щось було в тих подіях і в обрисах людей характерне для епохи перших років великої революцій і що далі я думав, то більше й виразніше люди тих часів почали виступати як символи соціальної значності та ваги.
Нарешті я піймав себе на придуманні й постидався цього. Навіщо придумувати? Може, саме й правильно роблять письменники, що загалом нічого не придумують і пишуть тільки те, що трапилося з ними або з їхніми знайомими та кревними.
Мої сумніви й вагання розвіяв одного вечора чолов’яга, що прийшов до мене на квартиру і назвався прізвищем, що мені нічого не говорило. Тільки коли він нагадав мені про Кутенщину й про липівську комуну, у мене з’явився інтерес до цієї людини, і я припросив прибулого до господи.
Був кінець серпня, коли дні вже коротшають, і тому незабаром довелося запалити електрику. З одчинених вікон у кімнату вривався гуркіт міста і віяло вогкою теплотою від великої української ріки.
У мене, на щастя, вечір був вільний, і я, попрохавши господиню нікого до мене не впускати, почав частувати гостя чаєм з вином.
Гість хоч і справляв вражіння суворої людини, що не полюбляє довгих розмов і трохи нітиться в колі незнайомих людей, якось одразу відчув себе вільно й розмовляв непримушено, як з давнім знайомим. Мабуть, Мезенчук добре мене порекомендував.
Спочатку я розказав своє вражіння від паперів і висловив свої вагання. Гість уважно прослухав усе і на мої слова про соціальну значність постатей сказав:
— Я довго думав над тими людьми, і тільки нещодавно мені спало на думку відшукувати їхнє класове коріння… Я й сам не знаю, чому я раніше до цього не взявся... Та, певно, про це ніхто не думає, коли має справу з живими людьми, що весь час маячать перед очима, а ці люди були мені близькі, а деякі й залишилися мені близькі... А от коли подумав про соціальну природу, так раптом аж здивувався: кожне з них відбиває саме те оточення, з якого вийшло...
Я згадав про свої придумування та фантазування і розказав їх гостеві. Гість подивився на мене і з легенькою усмішкою відповів:
— Знаєте, у вас є нюх... Уявіть собі, що й я думав приблизно так... А втім...
Місто потроху притихало за вікном. Кроки пішоходів по асфальту, не приглушені міським шумом, ставали чіткіші, а коло лампочки в кімнаті кружляли міріади нічних комах і жуків. Гість говорив, і я тільки зрідка перебивав його запитаннями або пропозицією покуштувати вина.
І що далі говорив мій гість, то виразніша ставала картина подій і люди починали жити живим життям.
І що далі я слухав просту мову мого бесідника, то вагання зникали і події наливалися змістом, як овоч соками, визріваючи під мудрим сонцем...
Так, про це треба писати! Хай моя письменницька рука буде менш вправна, аніж мій гість у розповіді,— події й люди говорять самі за себе і урятують читача і від порожнечі авантурного оповідання, і від нудоти літературної доброчинності.
Голос мого гостя щодалі набирає твердості, немов в його уяві повстають події давноминулих літ, його настрої передаються мені, і мене починають печалувати незгоди і радувати радощі героїв.
У нічній тиші за вікном цокають підкови далекого візника і лунко віддають у вогкому повітрі. І слова мого бесідника дзвенять у нічній тиші кімнати і збуджують в уяві події та картини давно пережитого...
Розділ другий. Артем Гайдученко наймається
Вулиця плювалася на перехожих багном з-під автомобільних коліс, скреготала кам’яними зубами і раз у раз перегукувалася лайкою та міліційними сюрчками.
Над містом ниділи осінні дні і ніяк не могли висушити вогких ряден, що туманно звисали з будинків і хлюпостали над головами перехожих. Навіть осінньому вітрові, цьому запеклому ворогові старців та хронічних безробітних, було над, силу роздерти жебрачу рядюгу туману. Дмухне, заплутається й ущухне під поваленим парканом або в обшарпаних кущах і деревах скверу на виполісканих дощами кізяках невідомо чиєї кінноти та чорних покидьках похідних кухонь чийогось війська.
Кінські сліди грубим шаром лежали на брукові коло пошарпаного будинку, що на ньому, як на пом’ятій солдатській кашкетці кокарда, красувалася вивіска лаконічна й змістовна: "Продком".
У кізяках, немов провадячи наукові досліди, поважно длубалися горобці й пурхали полохливо, ледве побачать кого поблизу.
Артем Гайдученко усміхнувся їм, як пустотливим дітям, коли вони сірою зграйкою знялися перед ним, і підійшов до дверей будинку. Взявшися рукою за клямку, щоб одчинити двері, Гайдученко раптом втупив очі в клаптик білого паперу, наклеєного на дверях. Там лаконічно і безапеляційно значилося: "У продкомі посад немає, просимо не турбувати".
Прочитавши попередження, Гайдученко насунув кашкета на лоб і подибав далі тротуаром. І стоптані чоботи, і сіра потерта солдатська шинеля, і пом’ятий кашкет свідчили за безпорадне фінансове становище їхнього власника.
Через кілька кроків перехожий зупинився, вийняв засмальцьованого блокнота і, позирнувши в нього, рушив далі прискореною ходою, зливаючись із туманом, що ніби всмоктував сіру шинелю і розчиняв її в собі.
За рогом вулиці Гайдученко зупинився перед великим сірим будинком і, хвильку подумавши, увійшов у широкий вестибюль. Люди метушилися по коридорах і, зупиняючись на хвилю, пошепки переказували одне одному їм тільки відомі таємниці. Скидалося на те, що установа чи лаштується евакуюватися, чи повернулася з евакуації і ніяк не може унормалитися та оговтатися.
— Вам, товаришу, кого треба? — запитав прибулого службовець.
— Повітового агронома...
Службовець показав на двері поблизу й пішов своєю дорогою. Гайдученко озирнувся навколо й попростував до показаних дверей.
У великій кімнаті було напалено й гамірно. Дехто розмовляв, дехто мовчки розглядав кімнату, дехто жваво сперечався, але ніхто не сидів на місці, бо сидіти не було на чому. Тільки три-чотири чоловіка в кімнаті мали стільці "Певно, найважніші персони",— подумав Гайдученко і посміхнувся собі в ус. Він ніяково зирив навколо, не наважуючись спитати про повітового агронома, аж поки, на щастя, не натрапив на табличку з написом "Повітагроном". Під табличкою за столом сидів рухливий сивий чоловік і щоразу гукав то одного, то другого службовця.
Гайдученко терпляче очікував, поки той зверне увагу, і нарешті дочекався. Повітагроном зняв очі, щоб когось покликати, і зупинив свій погляд на відвідувачеві. Очі його допитливо втупилися на сіру шинелю.
— Ви, товаришу, до мене?
— Коли ви будете повітовий агроном, то до вас...
Сивий дідок підвів голову, і клинцювата борідка його стала поземно, немов захищаючи свого господаря від ворожого нападу.
— Вам що завгодно? — маленькі очі пробігли підозріло по сірій постаті відвідувача і зупинилися на рівні грудей.
— Я агроном... хочу працювати... коли, звичайно, є посада...
Очі агрономові перескочили з грудей на обличчя, і в них спалахнуло підозріння й недовіра до цієї людини в сірій шинелі, що рекомендує себе за агронома. Хіба мало швендяє різних пройдисвітів, що ладні оголосити себе не то що агрономом, а чим хочеш?
— У вас документ про освіту є?
Одвідувач пошпортався в кишені і витяг паку паперів, з котрих одного подав повітовому агрономові.
— Це мій диплом.
— Сідайте, будь ласка,— промовив дідок і втупив очі в папір. Одвідувачеві сісти не було де, і він стояв, очікуючи на відповідь.
— Так ви скінчили Стеблівський інститут? Дуже приємно... Я теж там учився, тільки багато раніше від вас, років на п’ятнадцять...
Агрономи перекинулися згадкою про інститут, про старих професорів, і нарешті повітовий агроном перейшов до діла.
— Посада у нас є, тільки... тільки... знаєте, там дуже добре... тільки трохи небезпечно...
— А де саме?
— В Липівському районі... Це на Кутенщині... Ми, знаєте, не примушуємо агрономів жити на своїх районах, бо час, знаєте, такий, що це не завше зручно... ну, ви розумієте, інколи небезпечно... Тому ви можете вибирати собі резиденцію за межами свого агрономічного району...
Гайдученко трохи подумав, немов витримуючи поважний тон, і, зітхнувши, промовив:
— Що ж, я згоден...
Гайдученко був задоволений з названого району, але виду не подавав, вдаючи, ніби тільки злидні примушують його згодитися на таке призначення.
Агроном із здивуванням подивися на відвідувача і, нахилившись до нього, пошепки сказав:
— Ви, може, не уявляєте, що то за район? Так я вас по-товариському попереджаю, що край там дикий... Один агроном збожеволів, а другого бандити забили... Майте це на увазі.
— То нічого... я згоден їхати...
Повітовий агроном знизав плечима, мовляв, що ж з тобою вдієш, і, пошпортавшись у паперах, подав Гайдученкові анкету.
— Як хочете, моє діло по-товариському попередити... Заповніть анкету...
Незабаром повітовий агроном дізнався, що Артем Петрович Гайдученко родом з Волині, має тридцять років, одружений, але бездітний, був на фронті прапорщиком артилерії, а після імперіалістичної війни працював на господарстві у батька в селі близько Житомира.
Повітовий агроном ще раз перечитав анкету, проглянув диплома, але недовіра, що не мала фактичного ґрунту, До цієї людини не вщухла, а, навпаки, ще більше непокоїла його старе серце.
— Почекайте, я дам вашу заяву на резолюцію завідувачеві земвідділу...
Старечими кроками агроном вийшов із кімнати і незабаром, щільно зачинивши двері в кабінеті завідувача говорив:
— Агроном прохає посади... Згоджується на Липівський район...
— Ну, то що ж? Хай собі їде...
— Все гаразд...