Туман гуснув на галявині й мішався з ранніми присмерками. Хмари насуплювали пелехаті свої брови.
Карлюга обережно пішов поміж кущами й опинився за сараєм. Він ліг на землю під стіною так, щоб не виявити себе, й слухав. Дівчина і озброєний мужчина, видимо, сиділи близько одне від одного, і голосно розмовляти їм не було потреби. До того ж сиділи вони спиною до Карлюги, і слова коли й чути було, то не всі, а уривки слів і фраз кінці яких розпливалися в шумі дощу на даху та в кущах.
— ...через місяць-два ми з цим управимося...— говорив чоловічий голос —...нелегко... ти допоможи...
— ...мій любий... я зроблю... там небезпечно...
Хоч імла й насувалася разом із каламутними хмарами, та дощ ущух, і тепер краще можна було чути розмову. Чоловічий голос навчав:
— ...ти дістань... він однаково нічого з того не зробить... все врешті загине... але потай, непомітно...
— Я зроблю!., я зроблю!..— дівчина, видимо, горнулася до мужчини, і слів її далі не можна було чути. Та ось мужчина, мабуть, випростався, бо дівчина розчаровано промовила:
— Ти вже йдеш?
Карлюга далі не став слухати. Він рачкував од сарая і сховався в кущах. Звідти видно було, як вийшов незнайомець, обіймаючи дівчину за стан, а вийшовши, зупинився й поцілував Марту. Він подивився дівчині у вічі, немов пересвідчуючись у її вірності, і потім легенько відпихнув од себе.
— Іди, а то, певно, тебе вже чекають...
— Петре, я ж прийду! — з благанням у голосі сказала Марта.
— Приходь, приходь...
Мужчина, видимо, не був настроєний на сентиментально-любовний лад, або ж поспішав кудись, бо ні разу не оглянувся, ідучи в ліс. Тільки дівчина дивилася йому вслід, стиснувши руки, а коли чорна бурка востаннє майнула на фоні сизих кущів, Марта присіла на мокрий обаполок, закривши лице руками. Так просиділа вона хвилин зо три нерухомо, а потім устала, змахнула з лиця рукою невидиму павутину й пішла своєю стежкою назад.
"Значить, вони призначили побачення... Але коли? Що то таке, в чому має Марта допомогти цьому озброєному красуневі? З чим "вони" управляться? Що, нарешті, має дістати Марта?"
Вечір закривав землю мокрою сірою ковдрою. Карлюзі не цікаво було далі слідкувати за Мартою, однаково вона піде додому. Треба тільки подбати, щоб вона не помітила, що він, Карлюга, слідкує за нею.
У лісі було темно, а Карлюга не квапився йти додому. Він прийде вночі, коли всі поснуть, щоб не було ніяких підозрінь щодо нічних його прогулянок.
Повернувшись, Тома прослизнув у двір не через ворота, а в дірку, проламану в паркані, і непомітно пройшов до себе нагору. Там, не запалюючи світла, він скинув мокрий одяг і дістав сухий. Переодягнувшись, Карлюга з полегкістю ліг на свою примітивну койку й замислився лежачи.
Думати було про що. І та нічна пригода з невідомим нічним супротивником, що так і не виявив себе, ця зустріч дівчини в лісі з якоюсь надто незвичайною, як на мирні липівські обставини, людиною.
"Ні, тут засновано таємничі нитки, і він, Карлюга, вплутується в цю павутину, як муха. Як же він, втікач од стихій життя, попав на гачок інтриги? Чим вона його цікавить? Яке йому діло до того агронома з його таємничим мезоніном? Яке йому діло до істеричної дівчини, що закохана у вродливого вояку? Та й загалом, плювати йому на цю химерну комуну з усіма її пожильцями!"
Карлюга робить категоричний, надто категоричний висновок. Та коли думкою приходив він до таких висновків, чуття магнітом тягло його до цієї інтриги, і дикунська непереможна зацікавленість потребувала задоволення.
Спробував Тома Карлюга, пустельник і філософ, абстрагувати своє "я" од житечного багна і знестись в надхмарні високості, де в холоді думки змовкає голос чуття, та відчув він на ногах своїх важкий тягар. Він заплющив очі, мислено скидав із себе брудне, давно не мите тіло, душив свої чуття, гіпнотизував себе, скупчуючи увагу на якійсь мисленій точці, але нічого не виходило. Він утратив можливість розглядати все живе на землі, а себе передусім, з холодної високості думки. Утратив ту можливість, що тільки й тішила самотність, рятувала від розпуки і окриляла в хвилину вагання й сумнівів.
"Так, виходить, стихії, що породили мене і які я убив у серці своєму, знову відроджено? Знову їхня влада на мені, і я іграшка в їхніх руках?"
Жах холодним потом облив Карлюгу, і він підхопився на ліжку. Було вже пізно. Навколо, крім шуму дощу та зітхання лісу, нічого не було чути. У хаті виразно віяло холодом, бо грубка давно не топилася. Тома відчув голод.
Не запалюючи лампи, він зібрав стружки й розпалив у грубці. Дрова весело затріщали в полум’ї, і тепле світло приголубило запалі груди Карлюги.
І світло з груби, й темрява навівали згадки, і картини одна по одній попливли в його уяві, картини далекого життя, що так не схоже на його теперішнє життя. В йому прокинувся потяг до минулого, і одразу ж він піймав себе на цьому.
"Минулого твого, Томо, немає. Воно пірнуло в безвість. Ті липи, що за старими романістами шуміли над твоїм дитинством, давно селяни порубали й наробили з них хат і комор. Ті клавікорди, що тішили твоїх предків, давно спорохнявіли, як і кістки предків, і, певно, дісталися якійсь крамарівні або попівні, і вона барабанить своїми грубими мужичими пальцями по чутливій клавірі... Ті вельможні предки, що їх змальовували найкращі малярі, певно, красуються де-небудь коло селянської печі, а твоєю прекрасною зброєю користається який-небудь Петро..."
Картини дитинства в родовому маєтку старого панського роду, навчання у військовій школі, гвардійський полк, товариші, женщини і весь пишний карнавал великопанського життя — промайнув, як уві сні. Сон минув, і людина прокинулася...
Згадав Карлюга, як його, родовитого шляхтича, нащадка славного гетьманського роду, припрошали до офіцерських загонів і як йому одного разу стало ясно, що дійсність не зміниться знову на блакитний сон, що життя — розбурхана стихія, і немає від неї порятунку, і немає сили, що могла б перебороти ту стихію... Тоді у нього, стомленого безпутним життям тридцятип’ятилітнього мужчини, з’явилося бажання втікати. Довгі місяці блукаючи, він обґрунтовував свою нову систему життя. Перед його очима тоді повстала вся марність і порожнеча боротьби й життя, в якому йому не було чого робити...
"Стихія незнана й таємнича... Вона незчисленний ворог. Вона — Велетень, що породив комашок і зненавидів їх з перших днів народження, і ці комашки, і він, Карлюга, в тому числі, не маючи змоги побороти жорстокого батька, мусять тікати від нього в пустелю й жити з дикими звірами".
Як прекрасно розпланував своє життя за своєю системою! Останні роки були роками гармонії й рівноваги, коли всі тягарі скинуто з плечей і з серця і людина стає вільна від обов’язків і примусу. Сила пристрасті не турбувала Тому, розсотуючись рівномірно в тілі, а розум був кришталево ясний, нічим не каламучений.
Та ось тепер прийшли якісь люди, якісь донкіхоти, і ламають свої дурні списи об непорушні скелі життя, і ця комедія, цей жалюгідний фарс зацікавлює його, Карлюгу, і він починає захоплюватися.
"Ні, раз назавжди тікати, тікати, тікати!"
Тома енергійно випростався й стиснув кулаки, немов наміряючись кинутись на бій з проклятими стихіями, що простягають пазури в його затишок.
Але вогонь у грубці гасне, холод просовує в щілини дверей і вікон свої колючі пальці. Тома схилився коло груби й почав роздувати вогонь. Це його заспокоїло. Думки увійшли в спокійні береги і, завертівшись у химерному вирі, зупинилися...
Карлюга прокинувся на стружках коло груби, як молочний ранок пропустив свої білі ниті в задимлені шибки його кімнати. Перша думка його була про таємниці, що снуються навколо й зав’язуються в не зрозумілий для нього, Карлюги, вузол отут, у колишньому панському маєтку...
Розділ тринадцятий. Бог зеленого чатовиння
Дід Данило вийшов уранці на дворище й перехрестився на схід. З шапкою в руках, шепочучи молитву, він простояв хвиль із п’ять, побожно дивлячись на рожевий небозвід, а потім знову перехрестився й надів шапку.
— Що, діду, як воно сьогодні погода, га?
Чмир посміхнувся невідомо з чого, чи то з дідової молитви, чи з діда. Він виніс із собою відро й рушника і почав старанно вмиватися.
Дощу не було з учорашнього вечора, і вітер розніс хмари на клапті. Сонце ніяково жевріло за лісом, немов соромлячися йти з убогим снопом свого холодного проміння на люди...
— Погода, погода... яку бог пошле, така погода й буде...
Дід не любив розмовляти, і як хто чіпав його, він нітився й тікав, немов за яким ділом. Так він зробив і тепер, уникаючи, за своєю звичкою, розмови з Чмирем.
Чмир довго із задоволенням порскав і віддихався. З флігеля в цей час вийшов Артем Петрович, одягнений, з вузликом у руках.
— Повезло мені, чорт візьми, думав знову мокнутиму, а воно таки розпогодилося!
— А що, хіба в дорогу?
— Атож! Треба побувати в Тихому, там щось із колективом не ладиться... Днів через три-чотири повернусь...
— Може б, посидів дома? — нерішуче спитав Чмир, і одразу йому стало ніяково за це боягузливе запитання. В думці вилаявши себе, він додав: — Проте коли справа з колективом, то треба йти... Морально підтримати треба...
Артем Петрович тонко усміхнувся собі у миршавий вус, розгадавши дипломатію товариша, і подав йому в’язку ключів.
— На всяк випадок, на тобі ключа від мезоніна... На всяк випадок... В разі пожежі постарайся вихопити скриньку, що під столом...
Ці розпорядження Артем завжди давав Чмиреві, коли йому припадало виїздити на довгий час у своїх службових справах, і та таємнича скринька почала видаватися Чмиреві за сховище неймовірних див, що їх навіть на люди показувати не можна.
Дід Данило стояв неподалік і пильно вдивлявся в небо, а коли побачив, що Артем рушає, і сам почвалав до сараїв.
— Гаразд,— сказав Чмир, кладучи ключа до кишені,— вітай товаришів... Та гляди,— додав він тихше,— щоб не попастись кому не слід...
Гайдученко потис руку товаришеві й пішов з двору. Він завжди до волості ходив пішки й тільки там брав підводу.
Ні Гайдученко, ні Чмир не помітили, що під час їхньої балачки у сінцях, що були при вході до Карлюжиного приміщення, хтось стояв. Не більше як через п’ять хвиль Карлюга вийшов із свого сховища і підійшов до робітника.
— Здоровенькі були...