Йому було ніяково, що дружина згадує давні їхні суперечки, хоч і обіцяла не раз уже кинути свої докори.
"Невже вона не відчуває, що ці дрібні докори вульгарні? Як перекупка",— подумав він гірко і нижче нахилився над мискою з остогидлою картоплею.
Артем їв її, ту картоплю, і не помічав неприємного їдкуватого присмаку. Їв машинально, і перед його очима поставали одна по одній картини його родинного життя. Спочатку Віра не тільки терпляче вислухувала проекти чоловікові, а захоплювалася ними, як і кожна дівчина захоплюється словами свого коханця і вважає їх за найкраще з усього того, що вона будь-коли чула у своєму житті.
Та роки війни й революції розхитали нервову систему. Віра Павлівна, не бачачи наслідків блискучих проектів свого чоловіка, почала кепкувати з нього. В неї накипала у серці злість обдуреної людини, що повірила у велич нікчемного мрійника...
"Ти,— сказала вона йому одного разу,— нездатний забезпечити сім’ю хлібом, ти нездара, що пишається талантами, яких у нього немає, і твоя солоденька фразеологія мені противна".
Ці слова боляче вразили тоді Артема. Він довго мовчав, бо боявся, що викличе тільки нервове зворушення у Віри, але нарешті почав доводити:
"Віро, ти образила мене своїм недовір’ям... Я не мрійник, а людина із сталими поглядами і на себе, і на оточення. Коли ти вважаєш мою систему мислення за фальшиву фразеологію, а мою роботу — за безпідставні претензії бездари, то так і сказала б давно. Тоді нам нема чого жити вкупі". Він бачив, що Віра ледве стримує ридання, але казав далі. Він стисло виклав свої погляди, що розвивав довгими вечорами.
Вона ж розуміє, що він, Артем, не може не почувати себе дитиною могутнього, але сліпого Велетня. Коли він не буде цього почувати, то зробиться плескуватим міщанином, якому однаково, що робити в світі. Він дитина Велетня, безликої маси, що тяжко працює тисячоліття, і він, Артем, зряча дитина Велетня, що їй дано очі бачити, і вона мусить бачити за всі тисячі незрячих очей, він має уші й мусить слухати для всіх глухих звуки світу. Він мусить шукати шлях до світла сліпому Велетневі, що, знесилений скотинячою працею, отупілий і байдужий, забув про сонце. Він, Артем Гайдученко, мусить повернути Велетневі зір, зірвати полуду з очей і тягар з грудей, щоб міг він вільно вдихати запахи життя й бачити барви, створені ним, і слухати музику, заглушену рабським трудом. Він не моральний дегенерат, що забуває свої зобов’язання. Ні, він не відмовиться від обов’язків, він мусить! Навіть ціною життя він мусить домагатись визволення Велетня від віковічної сліпоти й важких пут! Він не посміє во ім’я свого особистого дрібненького щастя ухилитись од моральних зобов’язань.
Віра тоді коротко сказала: "Ти, Артеме, забудь мої дурні слова, я більше їх не скажу..."
Та минув рік, і вона забула свою обіцянку. Вона знову кидає йому глузливий докір тільки за те, що він не зумів, як доброчинний міщанин, обставити її родинне "кубелечко"!
Артем Петрович, доївши картоплю, поклав виделку на стіл. Він мовчки підвівся і, ні на кого не дивлячись, пішов до себе нагору.
Віра Павлівна, як раніш, сиділа проти столу, схиливши голову, і не поворухнулася, коли Марта грюкнула стільцем, підійшовши до столу.
— Віро, як тобі не сором! Ти ображаєш Артема, що ладен усього себе віддати праці! Сором!
Голос Марти звучав сталевою, туго натягнутою струною. У ньому дзвеніла певність переконаної людини й суворість аскета.
Віра Павлівна підвела голову, і губи її ледве вимовили:
— Не докоряй хоч ти...
Потім вона підійшла до Марти і, схилившись їй на плече, заплакала. Марта, як дитину, пригорнула свою подругу, а коли та заспокоїлася, запитала:
— Ну, чого ти нервуєш?
— Ах, Марто, Марто! Ти нічого не розумієш або вдаєш, що не розумієш... Ти ж чула, що сказав Артем?.. Нам загрожує небезпека, ми можемо померти, і я б померла, коли б...
Віра Павлівна витерла сльози, і рішучість забриніла в її словах. Вона немов зважилася сказати те, чого не казала довгий час, і тепер намагалася сказати так, щоб ця дівчина зрозуміла її, а не поклала на карб гістерії.
— Я б з радістю померла, коли б знала, що є за що... помирати...
Марта відсахнулася від подруги й дивилася на неї пильно, звіряючи — чи вона, бува, часом не помилилася або чи не жартує з нею.
— Я тебе, Віро, не розумію... Я гадала, що в тебе немає сумнівів у справі Артема... Я думала, що ти свято переконана, як і він...
— Я була переконана...
— Так що ж тепер?
— Тепер у мене порожнеча...
Марта наблизилася до Віри Павлівни і взяла її за плечі, глибоко зазирнувши в вічі. Їй немов хотілося побачити все, що сховано в найтаємніших глибинах душі цієї жінки, як інколи хочеться побачити воду у глибокому колодязі.
— Ти його не любиш?
Віра Павлівна нічого не відповіла. Вона схилилася на плече подруги і знову заплакала...
Марта пестливо гладила Віру Павлівну по голові й думала про химерні забаганки жіночого серця, заблукалого в життьових хащах...
Розділ дванадцятий. Прогулянка Марти
Карлюга не подавав про себе знаку. Можна було подумати, що він або виїхав, або лежав тяжко хворий. Та на це мало хто зважав: не так-то вже й часто з’являвся на людські очі той чудний ложкар. А до того ж з кімнати його лунає стук молотка — значить, працює. Ніколи людині, то й не виходить.
Тільки Чмир і Гайдученко інакше розуміли втечу Карлюги з людських очей: заявив про своє бажання вступити до комуни і тепер ховається, роздумавши, а сказати ніяково. А може, він просто покепкував і уникає зустрічей? Остання гадка була найправдоподібніша.
Чмир сказав якось, що треба поспитати ложкаря, що він думає, та Гайдученко заперечливо закрутив головою:
— Ні, не треба... Нехай собі сидить. Не треба, а то ще подумає, що ми його умовляємо...
— Та й по тому,— згодився Чмир і більше не нагадував про ложкаря.
Та Карлюга не так недбало ставився до життя комуни, як на перший погляд здавалося. Він, довбаючи свої ночви, раз у раз підходив до вікна і вдивлявся у двір. Чи немає чогось незвичайного, чи не задумали чого нового комунари? Та в комуні життя котилося, як і раніше, і нічого не було видно такого, що наштовхнуло б на думки про зміни.
— Не знають... Не знають ще...— мимрив він сам собі і знову брався до свого долота.
Тільки вчора його відвідав селянин з Тартаків і розповів про Хвороста. Раяв тікати звідси, бо, чого доброго, вважатимуть за комунара, і може статись лихо...
Карлюга удав, що то його не обходить, що йому нема чого боятись, але в глибині душі в нього ворушилося занепокоєння. Та боявся він не смерті, що йому можуть заподіяти бандити, а того, що стихія так наблизилась д0 нього, та стихія, від якої він так старанно ховався отут, у зеленому чатовинні віковічного бору.
Думка про втечу знову владно заполонила його істоту.
Карлюга пройшовся по кімнаті й визирнув у двір. Час був обідній, і у дворі нікого не було. Та раптом Тома здригнувся й уважніше почав вдивлятися у шибку. З відчинених дверей флігеля вийшла Марта, якась не така, як завжди, а немов оновлена. Вона високо тримала голову й ступала твердо. Такою Карлюга ще ніколи не бачив її.
Марта оглянулася навколо, ніби пересвідчуючись, що в дворі нікого немає, і похапцем подалася до воріт. Вона наче боялась, що її хтось зупинить, стане на перешкоді.
"Чому вона така сьогодні? Що сталося з цією підстреленою птицею, що вона так погордливо піднесла голову?" — думав Карлюга, і жагуча цікавість охопила його.
"Чому вона така сьогодні? Куди вона так поспішає?"
Справді, куди може йти дівчина осіннім днем, під дощ і мряку? Може, в цьому "куди" й заховані причини змін?
Намір прослідити дівчину з’явився в Карлюги якось несподівано, і за хвилю він горів одним бажанням: дізнатись, неодмінно дізнатись!
Він одяг свою шинелю, поверх накинув старого брезентового плаща і вийшов на подвір’я.
Якби тільки не спустити її з ока і разом із тим не навернутися їй на очі.
Дівчина йшла дорогою, і її видно було вдалині на повороті. От вона пройшла праворуч, і Карлюга подався за нею, готовий, у потребі, сховатись у кущі. Швидко він пройшов до повороту й попростував кущами, обережно розсовуючи мокре гілля.
А Марта ішла й ішла. Карлюга був мокрий од дощу й од роси, а дівчина не зупинялася ні на хвилину.
"Може, вона тікати затіяла, а я, як дурень, іду слідом?" — промайнула думка, але в цей час дівчина звернула на лісову стежку, і підозріння розвіялося. Коли втікати, так нема чого йти лісовими стежками, що ведуть до убогих смолярень, покинутих ще на початку революції.
Так само обережно, як і раніш, Карлюга посувався за дівчиною, не спускаючи її з ока.
От і сараї смолярень. Вони чорніють своїми дірками на галявині, там, де розкидано недопалки дерева, виполіканий дощами деревний вугіль коло смолокурних ям та напівобтесані невідомо для чого обаполки. На всьому час залишив свої сліди, і обтесане дерево почорніло від гарячого дихання років, як од огню. Дівчина зупинилася край галявини й прислухалася. Карлюга застиг оддалік у кущах і пильно стежив.
Та от дівчина пішла через поляну до сараїв. Незабаром темна паща дверей проглинула її.
"Чого їй там треба?" — подумав Карлюга, і перед його очима пронеслася картина самогубства: жахливий посинілий язик, піна коло рота, схилена набік у петлі голова й натягнуте, як струна, тіло. Неймовірний жах охопив Карлюгу, і він ладен був уже кинутись за дівчиною до сарая, та раптом стримав себе. Намір рятувати пересік сумнів, і Тома завагався. Може, нічого страшного немає? Може, тут що інше?
Він обережно просунувся трохи вперед і вмить застиг, як скам’янілий. У протилежному кінці галявини кущі розсунулися, і звідти вийшла людина. Зовнішність її вразила Тому, а енергійна хода і зброя навели на думку про небезпеку.
Справді, у всій постаті і в рухах було щось свавільне й Дике, щось таке, що не терпить перепон.
Низенька шапка-кубанка чорним смушком зливалася з волоссям незнайомця, а смугляве обличчя перетинали чорні шорсткі вуса. Він ступав стрункими ногами й брязкав довгою кавалерійською шаблею, що видно було її з-під чорної дагестанської бурки. Коли поли бурки відхилялися, показувалася з-під них кобура важкого маузера і бомба коло пояса. Ще якісь військові прилади моталися під буркою, коли розміреним, упевненим кроком ступав він до сарая.
Скоро людина зникла в чорному прорізі дверей слідом за Мартою, і звідти почувся рокіт притишеної розмови.
Дощ посіявся рясніше і шумом затопив і галявину, і кущі, і всю просторінь між небом і землею.