А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватись в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють. Я побіг, кинувши обід (а на столі стояв величезний полумисок полуниць, і мама, бідна, почала ридати), у Софію до Ніни, викликав її, так і так, мовляв, баритися не можна. Прийшли. Вже й не обідали. Склали речі. Смуток,
сльози, нервування. Дзвоню в спілку — ніяк не можу піймати Бажана. Знову впіймав Маміконянца. "Ну, як із транспортом? Я готовий, жду". "Сейчас, сейчас, поговорю з Олександром Єв-докімовічем [Корнійчук. — Прим, авт.]". А потім хвилин через 10 дзвонить: "Ол. Євдок. сказал, что дает свою машіну, только ви сейчас же должны виєхать". І моя остання надія на затримку, на якісь можливі зачіпки й викручування зникла Треба їхати. Сіли всі, як годиться перед великою дорогою, на хвилинку. Підвівшися, я ще зазирнув до свого кабінета, він уже був у вечірній сутіні, видався мені великим і поважним, ніби на відстані вже. Але десь в глибині душі лишалось щось нерозривне з ним. Так, наче передчував я, що повернусь сюди через рік і застану все на тому ж місці. Так. Ну, прощай, Києве! І раптом Лесик, такий завжди охочий до всяких подорожей, — у сльози, в крик: "Я не хочу їхати! Я не хочу їхати!". Серце мені стиснулося,
але я навмисне став суворішим, бо й дорослі почали знову ридати. Двірники понесли речі до Спілки, і я з Ніною пішов з ними по Нестерівській, а мама з Лесиком — по Фундукліївській. В Спілці — товкотнеча, розгардіяш, паніка. Особливо — жиди. Хтось каже про жертви останнього бомбардування, а Коган істерично майже кричить у відповідь: "Мнє ето нє інтересно. Мне інтересно, когда же я получу посадочний талон? Когда же я уеду? Почему евакуіруют в первую очередь украінцев?Нам, євреям, нємци больше угрожают!" Обурення, шум, метушня, народу стільки, що й противитись важко. До того ж уже темно, а світла нема — затемнення від самольотів. Жидівка Балясна, що виконує тепер відповідальну роботу по лінії парторганізації, нашвидку в півтемряві пише мені посвідку на від’їзд. Мама, Ніна й Лесик сидять на речах у коритарі. Ждемо машину Корнійчука, яка повезла на двірець польську письменницю Шемплінську, що теж виїздить цим ешелоном (два дні тому вона з 5-місячною дитиною і чоловіком — Соболевським, чи то журналістом чи інженером — на мотоциклі прибула зі Львова, їхавши 4 доби. Вона ж бо, поза всім, депутат Львівської міськради). Сів і я з родиною на клунках біля сходів — сум і злість, що доводиться їхати, що ніяк не щастить залишитися в Києві та заплутатись в цьому вирі і залишитись зовсім. Потихенько кажу ще раз мамі: "Продавай речі, але тримайся, постарайся зберегти мої книжки й взагалі хату. Я конче тікатиму, як говорив, десь в дорозі. За межі України ні за що не поїду. В крайньому разі — Ніна з малим рушить далі, а я зникну по дорозі будь що буде... А як тобі скрутно буде, дуже вже скрутно, тоді мандруй до Животова". Мама, хороша моя мама, плачучи виймає ті 300 крб., що я їй залишив (все, що міг старенькій залишити, бо й у самого було обмаль), і силоміць тикає їх мені: "Тобі ж, Аркаша, дорога велика із сім’єю, бери, тобі кожна копійка дорога, я тут якось перекручусь, Жорж іще допоможе". Я, звичайно, не взяв, одвів її руку, поцілував стару. А тут уже й машина прибула. Маміконянц покликав мене у садок: "Ви, Аркадій Аф., билі всегда такой отзивчівий, вніматєль-ний... Желаю вам хорошей дорогі... вас, скажу по секрету, хотят поскорей вивезті, потому так і получілось с нєудобствамі... о вас, ланімаєтє лі, беспокоятся, как о лучшем пісатєлє. Ну, до свіда-нья, всего вам..." Ах, наївний і хороший мій Вачан! Він прямо не міг сказати, в чому річ, але знайшов спосіб сказати так ясно, що пряміше й не треба. Він хотів мене попередити, щоб я краще зрозумів своє становище людини, яка потрапила під підозру через те, що залишилась, не поїхала з першим ешелоном 1/УІІ. Ми з ним обнялися. Потім, коли сідали в машину, він допомагав, і Кротевич допомагав, а дорогу раптом заступила Левітіна [... — Ред., виродок, прообраз "Свині" у Хвильового, і просто сісти не дає: "Ти уже єдєш? Уже єдєш?" "А ти, що ж, не бачиш, чи як?" "Ну, до свіданья, счастлівий путь... Когда же меня повезут? Что ето такое делается?" Я ледве одчепився од неї, а в душі промайнув радісний промінчик — ага! захвилювались жидки, піджилки трусяться! Так вам і треба! Скільки ти одна, Софіє Левітіна, завдала нам у свій час скрути і болю, коли була цензором в Головліті, скільки ти тому ж Хвильовому крові зіпсувала! А тепер тремтиш, скавучиш. Так тобі й треба. От, коли б тільки була можливість, взяв би й послав тобі кулю просто у твій вузенький, але хитро-шкідливий лоб. Чекайте-но, чекайте, що вас іще спіткає. Розплата допіру починається, і ви всі, як стривожений рій, допіру тільки зашалютались. А я, на жаль, замісць взяти участь у цій розплаті — і за себе, і за друзів, і за розстріляного дядька Петра, і за засланого дядька Юлька, і за зруйноване гніздо наше в Животові, і за всю Україну, — замісць розплатитись за все, помстити сь (так, так, помститись безжально, безоглядно!), я мушу їхати кудись на далекий Урал, в чужу, невідому Уфу. Мене на самому порозі нового життя зіштовхують назад, у ті ж іще темніші сіни, в льохи. Мене знову паралізують, хотять зробити слухняним і безпечним. Ні, я не поїду! Я тікатиму. Конче. Будь що буде!
Дверці машини захлопнулись, і я поїхав... поки що на товарову станцію.
6/УІІ — 42 р.
Вчора (це була неділя) обідав у Базилевського. Живе тут, в "Роліті". Передучора зайшов до мене увечері, одрекомендував-ся — він аспірант, літературознавець. Вітав, що я живий, що тут, що працюю, і цікавився дуже Харковом, де він учився раніше. В розмові вияснилось, що він походить з Уманщини, недалеко від Животова, а оце два дні, як був у Сквирі, де жив його батько останніми роками. Отже — земляки. Просив дуже прийти до нього сквирської горілки спробувати. Ну, спробували ще й вареників з полуницями. А дружина в нього — студентка істор. ф-ту. Молоде, цікаве, завзяте. Раділи вони моїм одвідинам так, що я аж незручно себе почував. Академік Грунський переказував через нього мені найщиріші вітання і просив умовитись, коли може зі мною зустрітись. Я відповів ним же і просив, щоб Грунський сам призначив час, а я, мовляв, для нього завжди час знайду.
Був потім надвечір у подружжя Шведів, артистів опери. Єпископ Мстислав хоче конче мене бачити — казали. Взяв у них "Марію" Самчука.
Сьогодні: вранці машиною з оператором Топчієм — на кіностудію. Розмова з др. Ульрихом, начальником студії, пропозиція дати літературний текст до докум. фільму "Київ". Він сповнений сумнівів щодо укр. мови, сам трохи говорить російською. Запитує: "А хіба укр. мова має, прикладом, термінологію свою в галузі медичній або технічній?" "Ну, звичайно". "А мені казали, що ні". І довелось довгенько його "просвіщати". Хтось, видко, з русотяпів його сильно загітував. Роботу я погодився взяти за 300 мр. Потім дивився цікаву кінохроніку: бої під Севастополем, під Харковом і одвідини Гітлером Фінляндії. Звідти від’їздив трамваєм. Чудесний сонячний день, перший гарячий день літа. Суниці на Володимир, базарі. Одвідини "чаклунки", що взялася мене лікувати від екземи. Прихід А. Ковальчука і пропозиція від групи молодих письменників стати на чолі літер, об’єднання. Поява Деменка з дружиною. Поява літератора Винницького і його довгі розповіді про свої пригоди. Поява дружини поета Сороки: чи не знаю я що про нього, бо він ще в серпні був заарештований у Харкові НКВД?
Я й не зоглянувся, як проминув сьогоднішній день, і, на жаль, не встиг нічого зробити.
7/VII — 42 р.
В газеті "Н.У.С." рішуче співробітничати не буду. Підозріла, погана газетка, ще й, як мені здається, великодержавницького російського напрямку. Р-тор російськ. газети "Последніє новості" Дудін в ній подвизається з великими й невковиристи-ми статтями, а Штепа, бачу, ходить перед цим піжончиком на задніх. Огидно! Скрізь панує у них мова російська, навіть перекладачка Гордон і зав. літчастиною між собою говорять російською мовою. Якісь взагалі снують теж підозрілі людці і "дівчатка". Лавочка расєйская. Страшенно огидно. Мене навіть (хоча б з люб’язности звичайної) на хліб не прикріпили, але то — Бог з ними. Сьогодні бігав цілий ранок (у Костюка був, у Маньків-ського в правничому відділі м.у.), щоб якось десь прикріпитись на робочу картку хлібну. Зустрів старого Саратовського, і він пропонував зарахувати мене до співробітників свого театру, та я з ним, пам’ятаючи Жмеринку 1922 р., не хочу діла мати. Піду ще завтра, щось та виходжу. Зустрів Костирка.
Мама сказала, що в дворі є чутка, наче М. Шпак, який уже перед 4-ма місяцями повернув з полону і перебував у себе на селі і дружина якого з дітьми аж з Білгорода оце приїхала до Києва шукати чоловіка, — наче він опинився в партизанах. От ідіот! Завжди він був ідіотом, таким і залишився. Його кижечка віршів була видана в обкладинці, на якій художник намалював галузку, а на галузці птаха, шпака, навмисне на сміх. Тим часом Шпак (це було років 2 — 3 тому) ходив зраділий і всім показував цю "птичку". А коли йому Скляренко Семен по-доброму сказав, навіщо він, такий незабезгіечений, вічно голодний та обірваний, так багато заводить собі дітей, примушує дружину мало не щороку родити, — де ж, мовляв, його голова? — той тицьнув рукою на свою ширіньку і многозначно відповів: "А в нього, знаєш, своя голова. Що ж я з ним зроблю?" От ідіот! Чи так чи сяк, а Шпак дурак...
Згадався побіжно другий вихованець совєтського режиму, представник сталінської інтелігенції, тупий, бездарний парубчак, що гнувся теж бути поетом і що про нього часто говорили жартома: Шеремет не поет, не поет Шеремет.
10/УІІ — 42 р.
Сьогодні рівно місяць, як я приїхав до Києва. Почуваю, що відпочив трохи. Помітно (навіть для інших) поправився. Так само й син. Тепер треба братися до діла. Досі не маю робочої хлібної картки, хоч сьогодні вже був в цій справі у заступ, голови міста Волконовича. Він скеровує мене до ЗіасДзкотізагіаСу. Ціла халепа!
Жду листа зі Львова від Рути — написав їй днів 8 тому. Два дні тому Юрко одержав листа від Ніни з Німеччини, з Десау. Вона працює за фахом в арх.