Управитель, як виявилось, колишній учитель серед, школи з Попельні під Сквирою. Дуже добре до мене поставився. Та мешканці цього півпідвалу, що переносяться до іншого приміщення, ще тижнів зо два триматимуть тут свої речі. Отже, справа затягується.
Нарешті Винницький приніс трохи грошей за субтитри до кінофільму. Казав, що нова дирекція вважає мій гонорар занадто високим. Годі! Більше для них нічого не робитиму. Де вже не скупість, а цинізм.
Характерна картинка з останніх днів на розі Фундукліїв-ської й Нестерівської, де тепер — закритий магазин лише для німців. Привозять туди велику фуру білих булок. Запах б’є на всю вулицю. Перехожі зупиняються, зупиняюсь і я. Нас дедалі більше. Вже велика юрба. Можна подумати, що тут сталась якась особлива подія: когось заарештували, хтось б’ється, нещасний випадок... Ні! Це величезна юрба жадібно п’є запах свіжого білого хліба, голодна, виснажена юрба. Вона стоїть мовчки. Вона дивиться похмуро. Німці носять хліб і зиркають на юрбу підозріло, трохи сум’ятно, наче злодії. А юрба все зростає й похмуро мовчить. І за цією мовчазністю клекотить глибокий гнів і злість. І тут один одного розуміють без слів. І здається щохвилини — кинуться, розхапають цей хліб, розтрощать воза, розгромлять магазин. Ось-ось станеться щось страшне, непоправне. Не забуду ніколи тих застиглих з іскоркою злоби очей і того кричущого мовчання.
А вода з крану все капає, капає, дзюрчить, аж наче свердлить наскрізь мене всього. Слюсар не хоче направляти — йому байдуже, бо він з цього будинку виїздить.
Мене огортає неймовірна втома і... раптом якась цілковита дерев’яна байдужність до всього, до всього. Піду ляжу, добре вкриюсь. З головою.
2/ХІ — 42 р.
Понеділок. Київ. Бульвар Шевченка. Хірургічна клініка (тут лежав М.М. Коцюбинський). Палата 17. Я один у палаті. Вчора надвечір був у мене ще вдома консиліум. Він мав дати авторитетні висновки, що допомогли б моїй перепустці. Але вже пізно. Два дні перед тим дедалі частіше блювання й знесилення. Під час консиліуму — раптова блювота кров’ю. Я був до краю вражений. Проф. Крамаренко рішуче махнув рукою, скомандував — негайно до клініки!
Несли мене на ношах Парубочий і Б. Винницький, — якраз заскочили провідати. Чудесне чисте блакитне небо осени, як океан. Чудесне повітря! І ввесь час наді мною легко кружляють жовті, мов цитрина, листочки кленів, іржаві — каштанів.
2$2
Падають на мене. Мене несуть, погойдуючи, я ніби пливу у бодрену синю безодню і прошу не поспішати... Як усе раптово й фантасмагорично! Думав — кінець. Учора ж увечері викачали зондом 2 літра кислоти, затруєної вже кров’ю з виразки, яка тріснула. Промили тричі шлунок. Впорснули кальцію. Потім влили 200 гр. крови. Я ожив. Я поки що врятований.
Сьогодні лежу колодою. Почуваюсь краще. Попросив одчинити вікно — ковтаю цілий день свіжину.
Були: Олена, Жорж, Вірочка (друж. Бориса В.), Костюк, Базилевич. Костюк уже розмовляв з Форостівським і Волконови-чем — обіцяють допомогти в організації дієтичного живлення. Проф. Крамаренко, мій рятівник, привітав мене з поворотом до життя, спитавши: "Ну, як там... на тому світі?"
3/ХІ — 42р.
Вівторок. Спав добре. Самопочуття краще ніж учора — хочеться їсти. Хочеться свіжого повітря. Темпер. 36,1. (А позавчора увечері, коли лежав у перев’язочній і коли мене судомило, був пульс 140).
Приходила мама — розгублена й рада, що я живу. Призналась: стан мій був такий, що вона не сподівалась. У мами, сердешної, аж голос тремтить з радости. Гриша К. справді організовує дієту — от спасибі! — аж це довелось пролітфронтівцям та ваплітовцям так тілько один одного відчути й пізнати. Стара гвардія! Честь і слава!
Були: Завитневич (дуже вражений, що я так раптово скоцюрбився) і Базилевський. Цілий день вікно розчинене. Вохкість, прохолода, але я добре закутаний і не мерзну. Зате — міцний запах осени, запах жухлого листя, мокрої кори, мокрої землі, а іноді зів’ялої трави. Ах, чудесно!
Операція, здається, в п’ятницю.
4/Х[І] — 42 р.
Температура — 35,6. Спав нервово, погано. Був Гриша, клопочеться, перевіряє. Дров сьогодні обіцяє трохи мамі. Потрібно 10 ампул кальцію — щодня мені вливати, а нема ніде й жодної. Лікар Кувадло міг би трохи добути, але він у лісі, дрова собі заготовлює. О.П. — Білі хризантеми! А додому — курча.
5/Х1 — 42 р.
Темпер. 35,8. Сон досить добрий. Вночі в грудях пече. Коли ковтаю, теж пече. Clisma—нарешті, аж від 1/ХІ — звільнився, стало зразу лекше. П’ю тричі на день: Natr. bicarb. 15,0, Magn. call — 15,0, Extr. hynami — 0,5. Впорснули сьогодні випадкового десь знайденого Calcii — 5,0. А була Гуменна Д., взяла рецепта й оце недавно принесла аж 3 ампули по 10,0. Молодець! Уже лекше. І Кувадло обіцяв трохи добути. Ще лекше. І гроші за "Пропащу силу" принесе Докія з музею. І харчів трохи добули, додержую дієти. (А комітет допомоги на чолі з Нагулькевичем дав аж на сміх — 500 крб. і біля кг старого смердючого масла — громадяни, землячки!) Музей закрито.
Спасибі Ол. Пав. — принесла прекрасного варення з яблук, передала. І як уже, як їй дякувати? У неї справді велике почуття. А він — чудак! — зовсім і досі не подав і голосу.
Лист від Ніни з Десау — цитата з мого "Вертепу" про біль і радість. Як це зрозуміти? Датовано 16/Х — недарма. Болить їй, мабуть. Так і треба. Хоч би як вона корчилась, мені за неї ніколи ані трошки не заболить. [... — Ред.].
Листівка від Андрієвської, виховательки Лесикової з Лю-бомля. Виправдується, крутиться, нарікає на тамтешніх громадян, що з ними дуже важко. Значить, сама винна. Заспокоює, що Л. здоровий і взагалі поправився. Мало вірю.
Операція, як сьогодні сказав Ів. Ів. Ковадло, буде не раніше, як за два тижні. Треба приготуватись.
6/ХІ — 42 р.
П’яти. 5 год. ранку. Прокинувся, бо щось кусає. Чую — шу-портить під вухом на подушці. Засвітив. Воша. Убив. Не можу більше спати. Знаю: війна, руїна, злидні. Але не можу примиритись, щоб у клініці (ще й хірургічній) — воші! От лихо!
Взагалі лежу в страшному бруді. Досі не мили мене, не купали. Замість простирадла неймовірно рвані, старі, заваляні, брудні, аж сірі підковдреники. їх підо мною два чи три — інакше ліжка не охоплять ці лахи. На мені чотири старі витерті до краю ковдри, бо лікарня не отеплюється, інкаше б я тремтів тут, як цуцик. Дві збиті на гудз, якого вже не розтовчеш, подушки.
Продірявлений (тож компенсований ще одним таким же) — сінник. А рушник? — онуча. Ні, вранці щось треба починати робити. Так неможливо.
6 год. веч. 40 хв. Постіль перемінили. Довідався проф. Ю.Ю. Крамаренко, приходив, вибачався, співчував і розводив руками — в цих умовах нічого не може він порадити. Дозволив принести постіль з дому.
Була мама, прийшла пізно. Замучена, схвильована. Але дрова їй уже привезли. Додому прибігав сторож цієї лікарні, грубо вимагав, щоб йому заплатити 50 крб. за те, що він мене ніс у лікарню. От хам! Мама скерувала його сюди до мене. Ще не приходив. А Ів. Ів. попередив раніше мене, щоб нікому нічогісінько не платити.
Читаю "Історію укр. письменства" С. Єфремова.
7/XI-42р.
Тут дві санітарки, літні вже: українка Оксана і білоруска Душа. Кожна має відмінну, звичайно, але головне — національно яскраво виявлену вдачу.
Були Кост. і Приходько, обіцяють ще допомогти дієтечними харчами й грішми. Потім — письм. Вовк і з ним головний інженер міста, якого бачу вперше. Підбадьорювали й обіцяли щось із харчів. Потім — Гуменна, грошей ще не добула в музеї, але новину принесла дивовижну: передучора вночі заарештовано голову міста Форостівського геть із родиною. Що це? Звідки це? Чому ж це? Ні чорта не розумію.
8/ХІ — 42 р.
Неділя. Холодно дуже. Лікарня не отеплюється. Сплю під трьома ковдрами, а мерзну, вночі нежить носа заклала, ледве дихаю. Як же оперуватись? Я ж на операційному столі безперечно простужусь. А після операції? Тепер я скулююсь у три погибелі, як цуцик, укриваюсь із головою, то й нагріваюсь трохи. А тоді ж я не зможу так скоцюрбитись. Виходить: якщо не огріватимуть лікарні, то й оперуватись я не зможу. Вчора увечорі переливали кров: 200 гр. Але невдало. Влили тільки 100. Тричі в різних місцях кололи, понапускали під шкіру, пекло, боліло, спав із компресами, мучився цілу ніч. Хай навіть так, що тепер у мене
вени погані, зате я дав тричі в різних місцях колоти. А от вартовий лікар А. Карпов, маючи тричі можливість влити цю кров, не зумів скористатися. Мені досадно і жаль цього збентеженого невдаху-лікаря. Він приходив сьогодні вранці, щоб продовжити трансфузію (рештки крови ночували на льоду), але я побоявся, чи не зіпсулась в теперішніх умовах ота кров, та й руки після вчорашнього ще дуже болять.
Сьогодні, в неділю, ждав рясних одвідин. А якраз ніхто не прийшов, навіть брат. Одна тільки мама приносила їжу.
Бачу, що я трохи розпаскудився, волю над собою втрачаю, занадто себе жалію. Вирішую з сьогоднішнього дня бути до себе суворішим. Не маю права розкисати, якщо хочу себе зберегти.
10/ХІ — 42 р.
Форостівського звільнили другого ж дня, і він, так наче нічого й не трапилось, продовжує виконувати обов’язки голови міста. Виявилось — непорозуміння. Але це непорозуміння супроводжувалось, як розповідають, розтрощенням фіртки в його садибі, бо вночі, коли приїхав цілий загін його заарештовувати, довго не відчиняли хазяї дверей, спали. Така нагальність, підозра, похапливість і — пшик! Трохи скандально це виглядає, як на німецькі органи розшуку й безпеки.
Сьогодні у мене винятковий день. Був Приходько, приніс пів-кіла чудесного масла, яке купив у нім. закритому магазині ("nur fuer...") на талони, що йому їх передав саме для мене якийсь заїзний з Волині робітник освіти —він мене знає як письменника і, довідавшись оце про мій стан, віддав для мене свої командировочні талони. Передав мені також вітання, найкращі побажання, але прізвище своє просив не називати. Просто: робітник освіти з Волині. Яка шляхетна людина!
Потім прийшов співробітник Цукротресту, походженням сам із З.У. — невиразно назвав своє прізвище. Передав мені примірник збірника "По той бік греблі", який щойно вийшов друком у Львові. Я страшенно втішився. От справді несподіванка — і збірник сам собою і наявність цього збірника ось у моїх руках! Передав також торбину з дієтичними харчами.