Ноги такі важкі, що ледве підіймаю їх. Звичайно, запізнився. Нач. Кшисецький за 10 хв. перед тим виїхав на якесь засідання, але кватира на М. Володимирівській, 60, за яку я змагаюсь, вже за мною "бронійована". Треба швидше вихопити ордера. Треба прийти о 1-й дня, щоб уже не проґавити Кшисецького.
Звідти рушив у SD навмання — може, впіймаю Губерта. Позавчора теж був там зраня, ждав з годину, але він був дуже зайнятий, просили прийти іншим разом. Ну, прийшов, почекав знову. Приймає мене. Бачить, в якому я стані, й питає, як справи.
— Sehr schlecht, — кажу й розповідаю про хворобу.
Губерт співчуває. Потім запитує раптом про Корнійчука, що він докладніше собою являє як письменник, людина, громадянин. Далі ще — про визначних совет, укр. письменників. Назвав йому кілька визначніших.
— Орденоносці? — питає.
— Так.
— А скажіть, — вставляє так ніби між іншим, — якого ордена і за що саме ви одержали?
— Я? Я ніколи ніяких орденів не одержував.
— Хіба? — здивувався і виймає теку, а з неї папірця, друкованого німецькою мовою чорним шрифтом. — Ось точно мене повідомили... ось... Любченко має ордена Леніна.
Я на це просто засміявся й обурився:
— Ганебна провокація, пане Губерте! Вас обдурили. Спитайте кого хочете, перевірте як хочете...
— Значить, це неправда?
— Ганебна брехня! Вас взагалі можуть обдурювати щодо мене, бо, видко, комусь дуже не подобається, що я втік від большевиків, але ви, я сподіюсь, уважно все перевірите, не дасте себе обдурити.
— Ну, звичайно, звичайно. А знаєте, яку вам дають характеристику? Ви в Харкові найтісніше були зв’язані з націоналістичними групами, а в Київ приїхали як закінчений стовідсотковий український націоналіст.
— От що, пане Губерте, я вам на це відповім: нова брехня. В Харкові ні з ким я не був зв’язаний, це можна теж точно перевірити. Що ж до мого особистого націоналізму, я почуваю себе сином свого народу, люблю свій нарід і шаную його, але ніколи не був я таким дурним, щоб успіх і щастя його, народу, вбачати в скрайностях. Скрайність —це не є вияв розуму, тільки безконтрольної емоції, а я вже не хлопчик, щоб жити фантазіями й дозволити почуттям та ефемерам заслонити здоровий глузд.
— Ви в Харкові затримувались остаточно чи спочатку їздили до Уфи, а потім повернулись до Харкова?
— До Уфи ніколи я не їздив. Я в Харкові затримався і там переховався.
— А де ваша родина?
— Тут, у Києві, я ж вам казав уже не раз. Я ж повернув додому, розумієте?
— Ах, так, так! — ніби згадав він, а тоді каже, що коли я хочу для лікування й переведення операції поїхати до Львова, то мушу подати заяву на його ім’я й прикласти до неї висновок лікаря, який обґрунтовував би таку мою потребу виїзду. Я подякував. Наприкінці ще раз питає мене, що поробляють місцеві письменники.
— Але ж, пане, я вже не раз вам казав, що ні з ким з місцевих письменників не зв’язаний. Не знаю їх. Крім того, цілий цей місяць я пролежав безвихідно дома. Що ж я можу вам сказати? І повторюю, ці письменники мене зовсім не цікавлять, не потрібні вони мені. Скажіть ви мені краще, чи взагалі є тут, у Києві, якісь справжні письменники? По-моєму, нема. Принаймні, я не чув ні про кого, крім померлого недавно Юрія Будяка. Отже, і не питайте. Чого не знаю — того не знаю. А не вірите — перевірте. Це так само легко встановити, як і те, що я не орденоносець.
— Gut! — веселенько підвів він руку і простягнув мені. — Приносьте або пришліть заяву й посвідку від лікаря.
Я вийшов, неймовірну почуваючи втому. Так, хоч блиснула мені тепер можливість поїхати на операцію, розв’язати якось нарешті справу з лікуванням, але хвороба так мене скрутила, що особливої радости я вже не відчув. Та й невідомо ще, чи пощастить поїхати — все зараз таке умовне, випадкове. Fatum.
Сьогодні добув ордера на приміщення. На нього, виявляється, претендував Кавалерідзе і спізнився по ордер тільки на один день. Дуже його це вразило, і, побачивши мене в житлоуправі, він по-хлопчачому кинувся до мене з вигуком: "Ось мій убивця!" Як завжди експансивний, почав мене умовляти, що знайде мені краще приміщення, аби лише це йому віддати, бо тут — сусіда йому близький приятель. Я, звичайно, одмовився.
Днями дві цікаві зустрічі. В сутінках стукають, приходять до мене М. Базилевський та ще хтось. Виходжу до них у кабінет, свічу сірника просто, щоб зорієнтуватись. Мені рекомендується невідомий з обличчя чоловічина:
— Бутович.
А потім ще запитує:
— Пам’ятаєте?
— Ні.
— А Тетіїв пам’ятаєте?
— Ну, звичайно.
— А 19-20 рік у Тетієві? Повстання пам’ятаєте?
— Ну, ще б пак!
— От і я там був. Я, правда, порівнюючи з вами, був малопомітною людиною, а все ж учасником був.
— Та хто ж ви, га? От, єй-бо, не пригадаю собі.
— Я з Бурковець, студент тодішній, син священика з Бурко-вець... От.
Потім виявилось, що це брат моєї колишньої, ще з 1919 р., любови — Соні ("Бузика") і що Соня, синьоока, жагуча, п’янка в коханні, тепер у Києві. Живе з того, що продуктами гендлює, спекулює, чи що, на села ходить з мішками. "Дуже, — каже брат, — постаріла". Я виявив бажання її бачити, але він, брат, не радив — мовляв, дуже неприємно буде розчаруватись, така ж бо нищівна її старість! А сам він працює в генералкомісаріаті бухгалте-ром-інструктором і незабаром виїздить на три місяці до кількох районів (у тому числі Сквирського) інструктувати тамтешніх бухгалтерів. Умовились, що він у Сквирі або десь-інде підшукає для мене роботу, щоб я міг спокійно й неголодно перебути зиму та попрацювати над своїми рокописами.
Друга зустріч тими ж днями з В. Козаченком, якому я свого часу дуже допомагав виходити в люди як молодому письменникові. Опасистий став. Вигляд куди кращий, ніж у редакції було. В новому убранні. Цигарки "Київ" палить. Приїхав як касир банку з того містечка на Звенигородщині, де він тепер живе, — приїхав вантаж, машиною до тещі, привіз їй картоплі, борошна тощо. Взагалі вихваляється, що йому дуже добре живеться. Це й видко. Аж неприємні були ці вихваляння і ця ситість. Розлігся у мене на канапі дуже непримушено, цигарки дорогі смалить, розповідає про свої (досить сумнівні) бойкі подвиги — він під Києвом нібито потрапив у полон. Я зрештою спитав його, що він робить як письменник.
— Нічого.
— Дуже погано. Не маєте права байдики бити. Молодість, вільний час, сприятливі умови... та яке ви право маєте сидіти, склавши руки? Чи то вже зовсім не почуваєтесь українцем? Якщо наступного разу, зустрівши вас, я довідаюсь, що ви так само продовжуєте байдикувати, я перестану вас поважати!
Я його добре викартав. Він погодився зі мною, запевнив, що працюватиме. Присутній при цьому Базилевський енергійно мене підтримав.
Отак, чого доброго, можна й померти. Розумію, почуваю, що живу останніми рештками сил. Не стільки фізичними, як духовними. Примушую себе жити. Наказую собі рухатись, наказую ще триматись. Ще трохи. Ще. Встань, піди, повернися, зроби, подумай... І бачу, так бачу, що це ходить хтось другий. Один "Я" наказує, а другий силоміць виконує. Але як довго можна отак протягти? Хвилинами перший "Я" каже: "Аркаша, погане зовсім діло. Жаль мені тебе, Аркашо! До чого ти дожився? І що ти встиг зробити? Нічого. Нічого ти ще поважного не зробив. А от, мабуть, помреш. І все це так несподівано. І виходу нема. Жаль, жаль мені тебе, маленький мрійнику, дурненький Аркаша, хлопчику нетривкий, обмежений з провінціальної сквирської гімназії... Жаль..." І коли я думаю про те, що жалію себе, — стає мені страшно. Пожаліти самого себе — це вже справжнє безсилля, безнадійність. Найгірше, найнебезпечніше, коли мужчина починає себе жаліти, впадає в сентимент.
Але виходу справді нема. Коли б не така тяжка хвороба, я, безперечно, ще крутився б сюди-туди, я ще вискочив би з Києва до себе на село, сам підживився і маму б піживив. Я тоді й до Львова конче добився б — чи існували б тоді для мене оті кордони (тим паче, такі умовні) й різні бюрократичні приписи? Я й Лесика забрав би до Львова, і маму.
Та ба!.. Лежу, як колода. Мене корчить від болів у три погибелі. Мені вже й не хочеться нічого їсти, хоч мама невідомими шляхами дістає десь потрошки молока або колотухи. Не їм, не можу. Часто вонітую пекучою від квасів рідиною, що збирається у шлункові неймовірно великою кількістю, але намагаюсь робити це так, щоб мама не бачила, щоб менше вона хвилювалась. Мерзну страшенно — не тільки тому, що в неотепленій хаті нашій пара з уст клубками летить, а й тому, що дуже виснажений, дуже схуд і, скільки б не зодягав на себе барахла, як щільно не вкривався б, — однаково тремчу. У ванні зіпсувався кран, там безнастанно дзюркотить вода, і я, слухаючи її падіння, знаючи, яка вона там холодна, здригаюсь раз у раз. Вона, ця біжуча вода, мучить мене цілу ніч. Мені хочеться ще тепліше вкритися, конче хочеться окунутися в справжнє ласкаве тепло і спокій (ото щастя!) і заснути навіки.
У мене є брат. Це — слабка людина. "Маленький ротик", як звали його в нашій родині ще в дитинстві. Правда, він здібний, навіть дуже здібний архітект. Але дуже однобічний, знає свою лише архітектуру і зовсім погано знає життя. В особистому житті — невдаха: двічі одружений і щоразу не так, як треба.
Отже, здавалося б, коли є брат, то міг би мені допомогти. Але він безініціативний і в теперішніх обставинах цілковито розгублений. Прийде, позітхає, покурить мовчки махорки — такий зігнутий, прибитий, та й піде собі. А дружина його дріб’язкова, бердичівська міщаночка (дарма що добрий технік-рисувальник), яка завжди заздрила мені як відомому письменникові, — тепер аж надто байдужа. Правда, у них і свого клопоту досить. Та чужі, зовсім чужі люди до мене уважніші, дбайливіші, якісь прихильніші, ніж свої родичі. Ну, це зрештою не новина. Так воно здебільшого буває.
І я — самотній. Страшенно самотній — тільки мама зі мною. Але мама є мама. З нею не про все й поговориш. Ах, коли б мені хоч трошки більше сил! Я ще поборовся б!
На Малій Володимирській (колиш. Столипінській), 60 — моє нове мешкання. Височенний будинок на горбі з трохи романтичною брамою виглядає назовні ніби замок, але моє приміщення у цокольному поверсі — півпідвал. Його можуть бомбувати (занадто показовий об’єкт), але я гарантований. Там жив якийсь дантист — жид, досі ще залишилось лікарське крісло у сінях.