Просить докладніше розповісти, що являють собою наявні київські літератори як митці, чи можна було б заснувати з них Спілку письменників? Каже, що треба було б розпочати видання художнього журналу, що взагалі він зараз опрацьовує питання київського культ, життя. Така, між іншим, фраза: "От театри... щось там не гаразд. Оперета, прикладом, вар’єте досі працюють російською мовою. Це не годиться". Я промовчав, але зрозумів, що цей натяк недарма. Каже, що до мене він звертається, бо ім’я моє як письменника зустрічав не раз, знає, що я відомий укр. письменник, але, на жаль, творів моїх іще не читав. Записав мої анкетні дані (час народження, місце, походження, теперішня адреса). "Можливо, при нагоді зайду до вас. Дозволите?" "Прошу, прошу...".
Два дні тому — стаття Е. Коха "Рік німецької України". Закиди щодо Шевченка, бандури, мрійництва, а також — про емігрантів, наївно-вимогливих, що одірвались і не знають теперішньої України, нових специфічних умов. Лейтмотив: Україна — житниця Європи, її саме так буде використано, вона здавна призначена тільки для інтересів Німеччини. Ця стаття-промова, що була виголошена тижнів два тому. Ну, все ясно, як., "апельсин".
А допіру потрапила мені до рук "Фолькішер беобахтер" від 25/УІІІ. Тут стаття: "Тоді на Дону: 1918". Наведено цитату з Айнхорна, що Україна рано чи пізно відродиться ("Еллада степів"), натяк на виправдані підстави самостійництва; є компліменти українському народові, талановитому і мужньому, завжди і тепер — констатація безсумнівної дружби з нім. народом, найприхильніше ставлення до нього тощо — є згадка про укр. полки, які 1918 р. вкупі з донцями й німцями героїчно билися проти большевиків. Все це дуже знаменно, бо це ж "Фольк, беобахтер". Отже — не випадковість, тим більше, коли згадати сьогоднішню розмову з Губертом. Симптоматично і... відрадно?
Лист від Ніни. Зник Фомін — учора вранці зайшов до нього якийсь цивільний, пішли разом, і досі нема. Так розповідає його сусідка.
31/VIII — 42 р.
Посилені чутки про передачу (звичайно, тимчасову) румунам Правобережної України. Про мобілізацію від 18—30 рр.
На душі порожньо, холодно. А по той бік душі — дивна як для серпня спека, а серед людей похмурість, приголомшеність, заклопотаність, недовіра, злість і зненависть, а в довколишньому житті [недокінчене речення. — Ред.].
3/ІХ — 42 р.
От і вересень. Стало одразу прохолодно. Надійшла позавчора синя хмара — дощу не випало, але похолоділо, хоча сонця багато. Червоніє виноград на балконі. В тіні зразу почувається осінь. Де було те літо? Куди поділося раптом? Коли, коли воно промайнуло?..
Треба швидше ладнати грубку, запасати палива. А це—справжня проблема.
Лист зі Львова від Гр. Лужницького: про з’їзд укр. письменників у середині жовтня. Аж не віриться!
Сон: Тичина десь збоку коло мене, невдоволений з мене, а я йому знову кажу, що він — переляканий навіки інтелігент, що він тільки потайки любить свій нарід, а це не справжнє, не повноцінне почуття, що він все ж таки спокусився на больше-вицьку оману, запродався. Потім — ніби вернулись большевики, а я кручусь, не встиг утікти і не знаю, що робити. Але вони чомусь іще не беруть мене на тортури, придивляються, ніби хотять продовжити садистичну насолоду ката, націлюються. Я прокинувся. А коли знову заснув — знову сняться большевики, жиди, жах! Я в якомусь саду сів із кийком, спочиваю під парканом і ховаюсь. А за парканом шум. Підводжусь, зазирнув згори — там притаїлись, засіли на мене двоє жидів-письменників. Один показує другому на мене пальцем, а другий, Кальницький, раптом каже: "А! Міністр народньої освіти!" — і підводиться погрозливо.
По полудні: був допіру Г. Костюк, вернувся днями з подорожі до Слав’янська, звідки привіз сім’ю. Він залишає відділ мистецтв. Штат його інструкторів скорочено. Павлов, ін-р об-разовторч. сектора, одразу ж одержав виклик на виїзд на роботу до Німеччини. Потрібна знову робоча сила —напруження. Заарештовано Лисенка, директора консерваторії, який щойно повернувся з подорожі до Львова. Костюкові пропонують посаду голови райуправи Святошина. Я радив прийняти пропозицію.
Кілька днів тому наказ штадткомісаріату переключитись опереті і вар’єте тільки на укр. мову. А вчора новий наказ: закрити взагалі ці театри. Костюк не розуміє чому. Я думаю, для того, щоб скорчовувати пні українські.
Вели сьогодні полонених червоноармійців, люди давали їм хто що міг. Метушня, збудження. Вигляд у полонених жалюгідний. Цікаво, чи так виглядають і британці, коли потраплять в полон? Навряд. У них є самолюбство, гордість. Побитий, стомлений, але, мабуть, додержує гідности. Д це — азіати, вічні раби — одразу перетворюються на справжню отару з благальним або холуйським виразом в очах.
6ДХ — 42р.
Неділя. Теплий вересень. Зраня викупався, міцно витерся — і в тепле убрання. Так роблю вже рівно місяць: звечора напускаю у ванну воду і, хоч вона холодна, проте вже звик, почуваю себе добре. Регулярно зраня — 1/2 літра сирого молока, теж сприймається добре. Загалом трохи зміцнів, тільки дуже бракує поживних страв, а відучора закрили базар, закрили всі будки й кафе — тепер уже й цукерки малому не дістанеш, а з молоком і взагалі з їжою що буде — хто зна. Ой, тяжко.
Працював зраня, кінчав текст до фільму про Київ. Здається, нічого виходить.
Був поет Соколенко, славний, приємний парубчак. Привіз листа від Самчука.
Ходив о 2-й годині по київських садах. Дуже мені самітньо і сумно — скільки згадок і болю на кожному кроці, скільки тяжкого завдала мені й Ніна!
Проходжу повз магазини, колись заповнені продуктами, і ще сильніше почуваю голод. Проходжу повз колишній "Театраль-ний" ресторан, а тепер на ньому "Nur flier..." — і заздрю, дуже хочу просто хліба й шматочок м’яса, якого давно вже не їв. Купив біля Софії у перекупки на хіднику грушку за 7 крб., довго міркував, синові занести чи самому з’їсти, бо на другу грошей не ви-старчило. В цей час наблизилось двоє угорських субофіцерів, — один товстий та червоний, не питаючи, взяв грушку й кинув своєму чорному пуделю, а тоді вже: "Ісколькі стоїть?" — і поліз у гаманець. Взяла гірка досада...
На колишньому будинкові Купецького зібрання напис — "Deutsches Haus" — прибрано, чисто, життя вирує. А на Софії забутий, геть злинялий, як звичайна ганчірка, жовто-блак. прапор. Вже й не розбереш тепер, якої він "масті". Через те про нього забули й не чіпають — він сам ще з перших днів "звільнення". Що він високо (вікно останнього поверху) — це велично, а що він такий-от — це жалюгідно.
В "Укрфільмі" максимальна платня для українця-спеціа-ліста 2.000 крб. і звичайна пайка, а незначний технік середньої руки, німець, одержує 22.000 крб., німецьку пайку й право на німецьку їдальню. От і маєш.
8/ІХ — 42 р.
Нарешті сьогодні дощ.
Днями перечитував одеські газети (приніс Парубочий) — журнал "Колокол", ч. І, журнал "Смех" та кілька щоденних часописів. Усе російською мовою, про українське щось і натяку нема, крім хіба згадки в театральному огляді (журн. "Колокол") проте, що "украинский театр нашел надлежащее ему место". Це дослівно. Але в театр, анонсах нігде укр. театру нема. А Парубочий каже, що цей театр — халтурне якесь збіговисько — тулиться по клубах на околиці міста. В одній з газет є портрет вченого-молдаванина (забув прізвище) — він учився навіть в Сорбонні, а тепер дістав звання почесного члена Румунської Академії за розвідку, в якій доводить, що "Трансністрія" споконвіку була заселена виключно молдаванами, що молдаванами були Петро Могила, Ів. Мазепа, Орлик та інші укр. діячі.
Сьогодні приїхав з Харкова Л. Даненко, привіз теплого листа від Царинників і газети. Каже — добре мене там усі згадують, зокрема в редакції, навіть убиральниця й швейцари. Один тільки одинокий Топчій лає (але це якраз добре!). Цікавий випадок — через день-два після мого від’їзду з Харкова в приміщення редакції потрапила бомба. Жертв нема, але от-от могли бути. Чому не міг бути жертвою хоч би й я? Все так умовно, химерно...
Споряджаю Лесика на село, — якщо вдасться.
11 ДХ — 42 р.
Вчора перед світанком (ніч з 9-го на 10-те) наліт червоних літаків. Вибухи й постріли чутно було досить далеко, проте
я прокинувся. Кажуть, були вони на околицях Києва. Це вперше з того часу, як Київ взято німцями.
В газетах: стаття А. Розенберга про потребу населенню всіх окупованих країн (цілком без вагань і нарікань) підпорядкуватися суворим вимогам війни. Взято Новоросійськ.
В гром, житті: театр "Вар’єте" знову починає працювати (приїхав якийсь начальник з німців, заборонив передавати майно "Опері", лише підлягати їй по системі керівництва й працю продовжувати). Те ж саме й щодо "Оперети". Дивно тільки, що створюється зайве смикання, безладність, які зовсім не властиві німцям. Очевидно, це тому, що міняються часто начальники.
В хаті: напівголод, хліба їмо по маленькому шматочку, бо його вже на базарі зовсім нема, —— нема й муки. Базари геть порожні, розігнані. Дозволена лише часткова торгівля у середу й суботу — по суті мізерна через великі обмеження. Під Києвом скрізь густо стоять поліційні пікети й нікого не пропускають із харчами, конфіскують, заарештовують. Чи не тому воно, що Київ — укр. центр?
13/ІХ — 42 р.
Неділя. Сонце. Прохолода.
Рівно рік тому в цей час (9-та год. ранку) їхав я із Сум на Охтирку Втеча до Києва не вдалась. Вертав страшенно здосаду-ваний і хворий. Зі мною були в машині А. Головко, Л. Смілян-ський і В. Кундзіч. Про цю втечу слід було б окремо написати нарис чи навіть оповідання. Якби ж не забути цікавих дрібниць!
14/ІХ — 42 р.
Звечора, годині об 11-й, знову червоний бомбардувальник. Гухкали бомби. Гриміли постріли. Гуркотів мотор у дворі, — на башті нашого "Роліту" тепер прожектори. Але швидко скінчилося, і я, та й всі ми спали спокійно.
Лист від В. Левинського — вітає, що врятувався я від боль-шевиків, каже, що Темницька Рута дуже за мене непокоїлась. А що в останньому листі до Рути я згадав і про нього, то й він ось пише. Значить, Рута листа одержала. Чому ж не відповідає досі? Нічого не розумію! Каже, ждуть мене у Львові. А як до Львова добутись? Це — проблема.
ІІ5
Лист від Ніни — сухо, офіційно, просьба надіслати адресу, бо хоче, мовляв, дитині гроші переказати.