Але цього разу йому забракло рішучості. Механічно ступивши кілька кроків за дівчатами, він все ж таки зупинився: чи варто? Передумав: чи ж варто їх затримувати?
А тих уже заслонив великий кущ акації. В уяві лишилося тільки дві постаті в білих блузках. Одна, вища, мала чорне намисто. Це він запам’ятав.
Скоса зиркнув він ще раз праворуч на великий кущ і, не виймаючи рук із кишень, шлапакуватою ходою рушив далі.
Через якусь хвилину він знову несамохіть озирнувся на кущ, на доріжку, що виступала з-поза куща. Але дві білі блузки вже не міг розпізнати. Загубились вони серед інших, що парами й гуртками напливали в сад.
Сповняла сад ще переважно молодь, — гомінка, нестримна, шалапутна молодь, що непримушено перегукувалась, нетерпляче шукала розваг.
Все це було Мишкові добре знайоме, близьке. Але серед усіх не було жодного справді знайомого йому обличчя, справді близької людини. "Новачок" — згадав він за причіпливого Ромку, і стало ще самотніше.
Йому дуже захотілося мати когось, з ким він міг би говорити не тільки про буденне, але й про дещо своє, особисте, приховане, хвилююче.
Перейнятий самотністю, він зійшов на вужчу, глухішу стежку. Попереду йшла пара — хлопець у сірому вбранні і дівчина. Нахиляючись близенько, хлопець вів її поволі, і були вони так зацікавлені розмовою, що не помічали нічого довкола. Не помічали й Мишка, що, збавивши кроку, почав назирці простувати за ними. Чому йшов за ними, він і сам не знав. Було заздро на цього ловкого, в сірому вбранні хлопця, що мав гарний вигляд і товаришував з гарною дівчиною. Було сумно, проте він ішов, уявляючи себе таким же спритним, непримушеним, гарно зодягненим.
На повороті він з ними розминувся і, тихенько собі щось насвистуючи, тією ж погойдливою ходою попростував далі — у натовп, у шум.
Не встиг іще пройти й десятка кроків, як увагу зупинила на собі бокова лавка. Дивна річ! Його пройняв легенький, приємний треміт, коли він помітив дівчат, що завдали йому трохи неприємності отам коло брами.
Вони обидві сиділи на лавці, і дівчина з чорним намистом тримала в руках книжку.
Спочатку він хотів круто повернути, піти собі геть. В товаристві дівчат він майже не почував зайвої незручності, та й звик уже, спільно працюючи, але в цих обставинах і з цими дівчатами він трохи губився.
Все ж таки він передумав повертати. Дівчата його вже побачили, і, якби він повернув, це могло б скидатися на кумедну втечу.
Він пішов. Він насторожено глянув. Дівчина з чорним намистом глянула теж насторожено. Погляди коротко, беззвучно ойкнули, усміхнулись.
І, одразу ставши незграбним, натрапляючи ліктями на стрічних, а ногами на чужі ноги, охоплений дивним замішанням, він прискорено пройшов повз них.
Проминувши, озирнувся. Дівчина з чорним намистом дивилась тим самим сторожким і, як йому видалось, змовним поглядом, але хутко пустила очі додолу. Він знову оглянувся і знову, хоч заступали, заважали прохожі, помітив, що дівчина дивиться в його бік.
Легітна ніжність затопила все тіло. Все тіло ніби стиснулось. Забракло грудям повітря. Роздимаючи груди, він захопив якнайбільше повітря. І стало дуже хороше. І відчув він себе навдивовижу сильним, таким сильним, що, здається, зараз ніщо не могло встояти проти нього.
Але пройти вдруге повз них він довго не наважувався. Кілька разів навертався і не міг переступити незримої межі, неначе за нею було неможливе, недозволене, неймовірне.
Кінець кінцем, переступив. Але дівчини з чорним намистом вже не було. І біля лавки її не було. І ніде довкола, скільки міг він оком сягнути, не було дівчини з чорним намистом.
Може, й зовсім пішла?
Невже пішла?
Він поринув у натовп, що вже рясно, мов та гілляста річка, розтікався по всіх доріжках саду.
Він пронизував юрбу гострим оком, та йому заважала сутінь, що стала вже досить густою, скрадала лінії й фарби.
Він кидався туди, де горіли лампочки. Він ніби ненароком зазирав до віддалених закутків. Нишпорив по всіх усюдах. І не міг, ніяк не міг перебороти незрозумілого непокою, втамувати розбурхане нетерпіння.
Невже пішла?
Тоді перехопився до брами. Вибіг і став на шосе. І раптом сам собі видався смішним. Ну до чого цей непокій, розшуки, біганина? Все одно він її не знає. І вона йому не потрібна. І все це вигадки, примхи.
З досади зібгав у пальцях і кинув щойно запалену цигарку. Погляд іще раз охопив тих, що входили й виходили. Та це вже був холодніший, байдужіший погляд.
Він згадав, що в саду на майданчику, перед одкритою сценою, почали вже, мабуть, кіносеанс, і повагом повернув у браму.
Сеанс справді почали. За чужими спинами важко доступитися. Але згодом він все ж протиснувся на краще місце. Що більше увагу свою переносив він на картину, гасла його досада. Непокій свій він притишив простим домислом: не все ще втрачено, є ще попереду завтра, позавтра, багато днів. Він поволі скупчувався на картині. Він був уже там, серед цікавих, небуденних обставин, вкупі з цікавими тямучими людьми.
Один з кіногероїв, молодий спритний лікар (теж у сірому вбранні) особливо йому подобався. Мишко стежив за ним з великим напруженням і хотів бути таким же спритним, бистрим на розум, таким же товариським і простим.
Незрима сила, що містилася ззаду в будці, настирно пробувала скоротити сеанс, примушуючи героїв на екрані рухатись з надлюдською швидкістю. Раз у раз вона зустрічала з боку глядачів найрішучіший опір і врешті втихомирилась, дозволивши собі тільки не робити спеціальних антрактів. А що картина була вже старенька, і плівка рвалася разів десять, то й сеанс тривав годин дві з половиною. Якби він тривав ще годин дві з половиною, Мишко однаково стояв би та дивився: дуже подобалась картина.
Коли скінчилось і дали світло, він був під таким враженням (чи, може, це сталося з несподіванки), що дивився широко розплющеними очима впрост перед себе і не вірив, що бачить знайоме обличчя.
— І ви тут? — незчувся навіть, як вихопилось у нього з уст.
Дівчина ніяково посміхнулась. Дівчина стояла тут же. Та сама дівчина з настороженим поглядом, з чорним намистом, з книжкою в руках.
Можливо, що вона впродовж усього сеансу стояла так близько, а він нічого й не знав.
На Мишкове запитання вона не відповіла. Коли ж вдруге скинула очима, з’явилось в погляді щось нове, щось затайливе, тепло-лукавеньке. І було так, ніби вона щось знала. Чи Мишкові видалось?
Його враз підхопила нестримана буйна хвиля і понесла слідком за нею.
Густий натовп витікав на головну стежку, що правила до виходу. Натовп мінливо рідшав і знову гуртувався, хвилинами прибійно вирував. Прикладаючи всіх зусиль, Мишко намагався тепер не проґавити дівчини, не відстати ані на крок.
Течія іноді силоміць виносила його наперед — він озирався і натрапляв на усмішкуватий, тепло-лукавенький погляд, від якого було трепетно. Іноді ж його відпихали, затирали, і попереду опинялася дівчина — тоді озиралась вона, і Мишко був дуже вдячний.
На самому виході, в брамі, в тісній навалі вони стакнулись рука в руку. їх щільно обступала товкотнеча. Вони не могли розминутись. Почували себе незручно. Кожне з них хотіло чимдуж одступитися, наче вороги. Обоє одвертали очі, почували, що мовчати далі не можна.
— І чого б ото всім натискатися, як на зламану голову? Не розумію! — втративши терпіння, сказала дівчина до всіх.
— Да, народ... — теж докірливо, хоч з меншою певністю підтакнув Мишко.
— А чого ж ви, гражданочка, сюди полізли, як вам тісно?
— іронічно, згори й скоса поглядаючи, зауважив високий чолов’яга, просуваючись тут же поруч.
Хтось поблизу придушено засміявся, додав:
— Аристократія!.. Подумаєш!..
— Нічого, товаришу, тут довго й думати. Пора вже знати, що це некультурно, — рішуче відповіла дівчина.
— Ач, яка мудра! Де це ти така взялась?
— Така культурна? — кинув другий.
— Така сердита? — підхопив третій. — Ну й сердита, хай йому всячина! А що ж то буде, як вона виросте?
— Ану, Сеню, наддай! — весело запропонував ще хтось позаду, і довкола засміялись, обернули все це на хвилевий жарт.
Мишко образився. Тепер він почував і себе причетним.
— Дійсно, чортзна-що! Досі ще ходити не навчились, — сказав різко, наїжено.
Самому стало трохи чудно. Зовсім не сподівався, що скаже так, не сподівався, що взагалі встрягне в розмову.
Але загату прорвало. Мінливий потік уже виносив їх на вулицю. На Мишкове сміливе зауваження лише буркнув хтось неприязним голосом, що, мовляв, є молоко, яке довго сохне на губах. Та Мишко не звернув уваги.
Допірішня пригода усунула зайву перешкоду, що досі була між ним і дівчиною. Оцей її докір за некультурність, як і його сьогоднішній докір у казармі, створювали щось спільне.
— Ну й народ... — стиха повторив Мишко, щоб додержати спільності.
Вони вкупі вийшли на шосе.
— Да, — погодилась дівчина, не поспішаючи вперед і не збавляючи кроку, нічим не виявляючи, цікаво їй, а чи ні мати цього незнайомого супутника.
Була невиразність, непевність, полохливість очей і настороженість рухів. Але й далі простували вкупі.
— Летять, тиснуться... дійсно, як на зламану голову, — раптом знову згадав Мишко за те ж саме, бо вже надто довго мовчали і конче треба було за щось зачепитись, а в нього, як на зло, не наверталось жодної свіжої думки.
— Да, — знов погодилась дівчина, не поспішаючи вперед і не збавляючи кроку, нічим, здається, ні виявляючи, цікаво їй, а чи ні.
Вони йшли по шосе праворуч у протилежний бік од казарм. Натовп рідшав, розтікався, і вони дедалі ставали самотніші. Вони йшли знову мовчки. Напружено мовчки.
Хтозна, як довго все це тривало б і як скінчилося б, коли б у дівчини з рук ненароком не випорснула книжка.
Мишко згадав про того спритного лікаря, що на екрані, і кинувся допомогти. Дівчина теж похопилась. Вони водночас взялися за книжку й мимоволі засміялися. Мишко дужче потягнув за свій кінець. Книжка розгорнулась, затріпотіла в поросі сторінками, як білими крилами. Він узяв. Тоді, знову згадавши про молодого, спритного лікаря, що на екрані, він почав досить неспритно обчищати книжку від пороху.
— Ви глядіть там разом із порохом карток мені не повитрушуйте, — грайливо застерегла дівчина.
— Ні, ні, не турбуйтесь. А ви глядіть краще з книжками не гуляйте, — теж грайливо закинув Мишко.
— Та це я сьогодні там же, в саду, в книгозбірні взяла.
— А що ж це таке?
— А це у нас в гуртку радили прочитати.