А потім, як здавалося їй, він же розумніший за багатьох, він чесніший, він не подібний на інших. Еге ж! Хіба не має він рації, коли часто говорить, що люди самі собі створили тюрму із забобонів, що, прикладом, хтось інший, вважаючи себе за порядну людину, ніколи не наважився б поєднати своє життя з такою жінкою як Ніна.
Правду каже Кость. І якщо він обурюється, якщо лається, то, звичайно, теж має підстави. Якраз тут, мабуть, і криється його своєрідний біль, що впливає на ті небезпечні пристрасті. Якраз тут — здавалося їй — найважливіше, найвразливіше місце, що в нього конче треба прозирнути й вивчити, але підходити треба з подвоєною обережністю, з легесеньким, ледве помітним дотиком.
І, зважуючи всі можливості, перевіряючи себе, вона сподівалась, що їй вистачить належного уміння. Вона почувала б себе ще певнішою, якби не доводилося їй раз у раз оглядатись і на себе особисто. Раптова зміна, що трапилась в її житті, поставила й перед нею особисто низку рішучих вимог, а минуле, хоч і ненавидне, ще подекуди силоміць тяжіло над нею, ще лишало багато непомітних, тоненьких, але учепистих корінців. Дещо вона викривала свідомістю, дещо відчувала інстинктовно. І теж сподівалась, що їй вистачить належної волі.
Та які б ускладнення й перепони не траплялися, які б труднощі не виникали, вона вірила, що жодною силою не віддасть того спасенного захисту, де вперше перестала бути річчю й стала людиною, вірила, що, кінець кінцем, виправдає свою ролю й досягне своєї мети.
Так майже непомітно хвиля за хвилею пробігали дні, і плив, гойдаючись на хвилях, тремітно занурюючись або ж вихоплюючись на гребенях,— плив, пов’язаний надіями і готовий до злигоднів, їхній байдак.
Щось на третьому тижні після вечірки випало Ніні заглянути до установи. У Ніни завжди таїлася неприязнь до всяких установ, що віддалено нагадували раніше відомі їй канцелярії міліції, і вона довший час не наважувалась одчинити дверей.
Була саме полуденна перерва, і, коли вона ввійшла до передпокою, відразу ж натрапила на одного з недавніх вечіркових гостей, що поспішав кудись із порожньою склянкою. Помітивши Ніну, знайомий чемно уклонився, чемно попросив заждати і взявся покликати Костя.
Глухе упередження, з яким Ніна переступала цей поріг, далі-подалі почало танути. Небавом нагодився і Степан Маркович.
— Наша Мадонна? Та чого ви тут сидите? Будь ласка, до мого кабінету. Будь ласка,— гостинно, обома руками вказав дорогу й засяяв у радісній, злотавій усмішці.
Степан Маркович був такий же люб’язний, як і під час розмови на вечірці. Ніна виявляла таку ж, як і тоді, витриманість. А Кость — тут Ніна помітила щось нового — Кость, хоча ніби й додержував особистої гідності, проте здавався трошки розгубленим, занадто службовцем, занадто підданим, занадто запобігливим перед Степаном Марковичем, неподібним до того Костя, що його вона звикла бачити десь-інде на людях чи вдома.
Розмова переважно точилася біля буденних дрібничок, і Степан Маркович, не звертаючи уваги на дзвінкові трелі, що сповіщали кінець трудового перепочинку, злагідно й влучно нанизував ці дрібнички, аби лише затягти бесіду. Заохочено перепитував, заохочено сам розповідав.
— Да! А ви знаєте? — згадав він раптово з чималим піднесенням,— знаєте, що цими днями приїздить Істоміна-Чарская? Ах, яка артистка, який талант! Прем’єрою піде "Шальная девочка". Ви, Костянтине Львовичу, знаєте цю п’єсу? А Істоміну-Чарскую бачили?
Він випустив гостей з кабінету лише тоді, коли досталь розповів за п’єсу та за артистку й коли переконав, що російський театр незрівнянно кращий за український (так ніби Істоміна мала право й могла цей театр репрезентувати) і що з усіх міркувань конче треба одвідати прем’єру.
Вийшовши з установи, Ніна через кілька кроків похопилася на думці, що майже беззвучно повторює один і той самий речитатив улюбленої пісеньки. їй було легко, було хороше. Нашвидку поновила в пам’яті допірішню візиту, і ще далі відсунулось, сливе зовсім зникло її упередження до установи. Тільки тепер мимоволі поставало запитання: чим же пояснити постійні Костеві невдоволення та нарікання, як і цю нещодавню відмінну його поведінку? З одного боку — ніби тактовні, гарні, справжні люди, з другого — на адресу цих людей різні ущипливі Костеві напади, різні обвинувачення. Звичайно, погані серед них теж мусять бути, погані скрізь мусять бути, але...
Дома, коли вернувся Кость, вона обережно натякнула на ту його неподібність, що спостерегла під час розмови в кабінеті. Він був насторожився, потім, подумавши, сказав:
— Да, обставини прокляті. Знаєш, з вовками жити... Ех, якби мені крила! Якби мені, Нінко, крила!
Схопився, заклав руки в кишені, заходив по кімнаті, від часу до часу механічно зупиняючись перед вікнами й поглядаючи з виразом напруженої задуми. Згодом сперся на підвіконня і вже не одходив. А Ніна почула знайомий, зажурний мотив:
Чому я не сокіл?
Чому не літаю?
Хотіла наблизитись, покласти руку на плече, втішити, та передумала. Краще тоді, як напливуть сутінки. Тоді Кость полюбляв сидіти вкупі з нею на канапці і тихим, напричуд ніжним голосом розповідати таке, чого за інших обставин ніколи, мабуть, не сказав би. Це траплялося не часто, і це він називав "сумернічать".
"Сумернічали" й сьогодні,— Ніна завчасу вгадала, що настрій до цього схиляється. Звірятком тулилася до його колін, а він гладив їй голову й говорив, що дійсність гнітить його, що життя стає одноманітно-суворе, а тому ще частіше й нестримніше прокидається у нього бажання іншої дійсності, ще сильніше хочеться зазнати гарного життя.
Він цього вечора поринав спогадами у дитинство, у ті часи, коли все здавалося райдужним і дивно хвилював Андерсен, а потім перелітав спогадами в юність, у ті часи, коли звідусіль посміхалося життя, і душа виспівувала чудесні рулади з Бальмонта, Сєвєряніна, Ахматової й інших подібних.
Гладив її голову, а Ніна, прислухаючись, летючи за ним думкою, хвилинами теж бачила перед собою давні, безповоротні дні, тільки не могла пригадати Андерсена, і бачила юність, тільки не могла пригадати подібних співів душі. Проте обох опановував легенький сум, обоє на цей час відчували якесь особливе споріднення й зітхали.
— Да, Нінусь... І от уяви собі... Я ж не хлопчик і не ренегат. Я ж інтелігентна, культурна людина. Я ж розумію революцію, люблю її. Сам потерпав, сам зазнавав... І от, коли я думаю за те... передреволюційне, те... Слово честі, було в ньому дещо і своє гарне, було якраз те, чого тепер дуже бракує. Було... ну, як би сказати, більше душі було. Ти мене розумієш? Душі! А тепер — геть душу! А тепер спробуй тільки натякнути на душу — засміють.
Цього вечора Кость, мабуть, розповів би їй багато нового, цікавого, якби раптово не постукали в двері й не перервали їхньої інтимної бесіди.
Прийшов Мішель, приятель Костів. Хоч і невчасно він нагодився, але обминути Мішеля гостинністю ніяк не випадало: крім давнього знайомства з Костем, давнього приятелювання, він ще й недавно, після приїзду Костя до цього міста, допоміг йому влаштуватися на посаді. Як відомо, таких людей скрізь і завжди надто цінують, таким людям завжди забезпечено найкращу зустріч.
Мішель супроти звичці прийшов без дружини. Помітивши ще з порогу здивовані, запитливі погляди хазяїв, він передав вітання од неї і, немов вибачаючись, повідомив, що в дружини його черговий приступ мігрені, і що дружина його, як взагалі більшість жінок, не хоче слухатись, не хоче лікуватись, марудиться, капризує.
Останнє, щоправда, сказано було науверти, манівцями, проте кожний сторонній одразу ж догадався б і пройнявся б увагою до злегка похилої, худої, з сірим обличчям постаті Мішеля.
А якби цьому сторонньому пощастило ближче пізнати їхнє подружжя, якби йому відомо було, що Мішель дуже любить свою дружину, що дружина Мішелева походить із дуже шляхетної сім’ї, має природжені вишукані смаки, захоплюється екзотичними шовками й побивається за всім, що є пікантного, веселого, і що Мішель через це іноді одверто благає рулеточного бога послати йому своє благословення,— якби він усе це знав, то, безперечно, пройнявся б до Мішеля не тільки увагою, але й співчуттям.
— Сідай, Мішель!
— Сідайте, Михайле Михайловичу!
Ніна трошки згодом взяла примуса й намірилась до передпокою.
— Ніно Сергіївно, та покиньте ви... Я все одно скоро піду,
— спробував Мішель запротестувати.
— Ну, колего, що ти справді? — ретельно вмішався Кость,
— не встиг порога переступити і вже... Посидимо, побалакаємо. Я дуже радий! Я...
— І я радий,— але усмішка Мішелева не могла перебороти сумненького виразу, що приховувався в його очах.
— Ти, Мішель, ніби нездоровий? Чи втома, чи якісь неприємності?
Мішель: Ні, так, знаєш... взагалі...
Кость (злегка хлопнувши гостя по плечу): Не можна піддаватись. Я тебе, певне, розумію, але таким, як ми... Пам’ятаєш, друже, окопи? Перемишль! Таким, як ми, піддаватись не можна.
Мішель: Та я, їй-бо, нічого... Так, знаєш, взагалі...
Кость: Я розумію (трохи знизивши тон, тепло, щиросердо), я розумію, що добре було б від цього "взагалі" майнути кудись на безлюдний острів. Стати напівдикуном і не бачити ні одної радянської фізіономії... Хоч на день-два. Або ж... кудись у благословенну країну, щоб бачити сотні, тисячі фізіономій, тільки справжніх, людських, де в очах і розум і душа. Культурних фізіономій, європейських! Чи ж не так? Добре було б: Ніцца, Монте-Карло або сліпуча заля, музика на хорах, конфеті, серпантин, або... І не сидіти над склянкою радянського чаю, а так десь у кафе чи ревю — келех іскристого, запашна гавана, квіти, ефемерна гірлянда чарівниць... Ех, колего, я тебе розумію! Оце ми недавненько з Ніною якраз говорили...
Мішель (легеньким відрухом перебивши Костя): Твоїми устами, Костянтине Львовичу... Але біда, що мрії лишаються мріями. Навіть гірше, бо як замрієш іноді, а потім як глянеш кругом — так тобі настрій на цілий день і пропав. Де вже там думати про якусь особливу приємність, коли з усіх боків...
Кость: Що?
Мішель: Та хіба сам не знаєш? Чи мало всякого? От хоч би й зараз, ідучи до тебе... (раптом безнадійно махнув рукою), але не варто... Все одно нічого нового, нічого приємного.
Кость (підсовуючись, зацікавлено): Ні, ні, говори.