Як же вертати до Костя? Як жити потім?
Нараз згадала: вагітність. Адже потім, чого доброго, не повірить, що він — батько. Чи просто не захоче повірити. Одмахнеться.
Разюча згадка зупинила її — вернутися, негайно вернутися, відкрити таємницю, попередити, щоб він... І тут же передумала: чи варто? Все одно, як на те, то й тепер не захоче повірити або зрозуміє інакше. Чи ж варто взагалі обстоювати не лише себе, але й його, але й усе?
— Все одно... Тепер все одно...
Поволі пойняла байдужість. Поволі, байдуже наблизилась до установи. Байдуже, як автомат, увійшла. Аж коли на самому порозі кабінету віч-на-віч стикнулася із злотавою усмішкою, ледве-ледве з рук їй не випорснула тека.
— Принесли? Вельми вдячний, вельми радий,— підхопив теку Степан Маркович і надзвичайно ввічливо запропонував Ніні сідати.
З перших же слів він натякнув, що тепер десь, певне, їм пощастить як слід розглянути матеріали, вивірити, виважити необхідні моменти та якось заладнати неприємну справу. І з перших же слів, крім пожадливих, сласних поглядів (о, ці вовчі іскорки!) він виявив чудну для нього чи то розгубленість, чи то сум’ятність,— ніби почував себе винним.
Ця сум’ятність і ці відтінки провини, що їх вперше спостерегла Ніна, здивували її й зацікавили.
Не сідаючи, не відповідаючи, вона пильно-пильно глянула на Степана Марковича, і — дивна річ,— вперше за ввесь час почав танути, зникати злотавий серпанок, вперше з’явилися драглисті, опасисті складки підборіддя, замасніла обвисла похотлива губа. З ніздрів вихопились цілі кущики волосся, під очима виступили застарілі, цинамоново-синяві розпутні брижі, а в самих очах, там, за червонястим візерунком жилок, за прозорою плівкою облуди, там, у самій глибині вона вперше помітила відому вже їй грубо-звірячу хтивість. І ще раз мигцем глянувши на все обличчя, вона впізнала відому вже їй потвору, яку вона так ненавиділа, про яку й згадувати боялася.
— Чого ви на мене так дивитесь, Ніно Сергіївно? І чого стоїте, не роздягаєтесь? Е, давайте-но я вам допоможу...
Він, солоденько посміхаючись, наблизився, готовий до послуг. І в цей час, сама не розуміючи, як воно сталося, Ніна підвела руку й з розмаху пустила її на опасисті щоки.
— А-ах! — похитнувся, вхопився за щоку Степан Маркович.
По хвилині, коли Ніна вже була за дверима кабінету, він вискочив і прохрипів їй услід з несамовитою злобою:
— Про-сти-тутка...
Але вона не звернула уваги. Вона легко ступала по сходах і почувала, що тепер уже не впаде у шал і не заплаче. Їй було легко, і вона знала, що тепер справді здійснено образу. Тепер — хай бупр, хай жебри, хай які завгодно поневіряння, тепер Кость повірить, але до Костя вона не вернеться ніколи.
Сквапливо, легко вийшла на вулицю.
Десь поблизу, чи в кіно, чи в клубі, гриміла оркестра.
Десь вирвався бадьорий гудок авта. А неподалець, на розі, застережливо скрикнув трамвай і розкраяв на дві лави гомінку юрбу.
Потонула в юрбі.
Харків. 1927 р.