От іще обивательська пиха!
Ніна вже була й уста одкрила, щоб підтвердити тактовне стримане Костеве поводження, стільки стримане, що справило й на Ніну враження зайвої скромності. Але тоді мимоволі довелося б чіпнути причини цієї скромності. Розмова десь, певне, була б неприємною для Костя. І вона затнулася.
Мовчали до самого дому. Лише при вході Кость, прокидаючись із задуми, хлопнув Ніну по спині й весело промовив:
— А ти, Нінко, молодець!
— Чому?
— Сказала так сміливо й серйозно, що я сам собі не повірив. Молодець! Це — по-товариському! Пам’ятай, щоб завжди була мені товаришем. Молодець! — і він, обхопивши її за стан, швидко покрокував на східці.
В хаті, поки грівся на примусі чай, Кость устиг за матеріалами сьогоднішнього вечора прочитати цілу лекцію на тему "Що таке внутрішня культура індивіда".
Ніна не перебивала його, не перепитувала, давши волю виговоритися досхочу. Слухала Костя і в той же час обмірковувала, чи розповісти йому за всі ті дивні скеровані на неї прояви, які вона спостерегла у поведінці Степана Марковича. Розповісти дуже хотілося, але щось стояло на перешкоді. Щось утримувало.
І вона не зважилась.
Не зважилась і другого дня, і третього, і через тиждень. Думала над цим багато, і коли, перевіряючи себе, намагалась поновити в уяві всі ті моменти, замість обличчя, замість постаті бачила тільки золоту усмішку. Золота, трошки скривлена усмішка, мав серпанкова завіса, непереможно заслоняла од неї самого Степана Марковича. День у день серпанок цей ніби ставав густіший, день у день більше й більше виникало сумнівів, і трудно було встановити, свідомо чи несвідомо трапились у Степана Марковича ті дивні прояви, скеровані на неї. Зрештою, вони з самого початку мали досить невиразний характер. Хтозна, може, це певна звичка Степана Марковича, може, своєрідний спосіб поведінки, застосований до подібних обставин, а може... просто випадковість?
Бо припустити щось інше... Припустити можна тільки одне: Степану Марковичу приємне її товариство, і кому в такому разі заборонено виявляти назовні свою легеньку прихильність? Як хто вміє — так і виявляє.
Якось невдовзі після цього трапилось їй зустрітися із Степаном Марковичем на вулиці. Обоє вони поспішали, обом шляхи були нарізно, проте Степан Маркович пройшов пліч-о-пліч з півкварталу, а на відході поцілував їй руку. Але знову ж таки кому в подібних випадках заборонено виявляти свою вихованість, чемність, пошану?
Трудно пізнати загадковість душі людської...
Хто ж не погодиться, що люди — це найскладніша, наймногогранніша, найдивовижніша органічна суть?
Трудно...
Лише на третьому тижні події набрали такого незвичайного характеру, розгорнулись таким незвичайним темпом, що розвіяли всякі сумніви й переконали остаточно.
Сталося так: перед кількома днями Кость похмурнів і почав виявляти особливий непокій — ніби світом занудив. Потім жалівся на біль у голові, на перебої в серці, на загальну міому. Нарешті одного ранку він сказав, що з ліжка не підведеться й на службу не піде. Хорий.
Ніну пойняла тривога. Вона довго сиділа при узголов’ї, молитовно заглядала йому в очі і стиха допитувала, де саме болить, якого саме лікаря кликати.
Та хорий поки що од лікаря одмовлявся.
— Не треба, Нінусь... Зайві видатки. Може, якось викручусь. Це — нерви, прокляті нерви.
Настирливо міряла йому температуру, хоч він настирливо доводив, що для нервових хороб температура жодної ролі не відіграє. Він мав рацію: в його температурі загрозливих ознак немовби й справді не помічалося.
— Уся моя біда — це нерви,— спроквільно повторював Кость,— відпочити мені треба.
Ходила навшпиньках, заспокоювала обережненьким голосом.
Острах, жалість і ніжність сповняли всю її істоту. Вона здавалася трохи безпорадною, а тому ще сердечнішою. Вона радила хорому якнайменше говорити, кілька разів застережливо перебивала його — мовляв, потрібен абсолютний спокій.
Хорий не погоджувався на цей режим. Але, не погоджуючись, він і сам часто перебивав себе несподіваними, довгими паузами, часто, ніби щось згадавши, замислювався і стуляв очі й уста з болісним виразом.
— Голова болить? Може, компрес покласти? Може, компрес на серце?
— Ні, дитинко... Треба, щоб організм переборював самотужки.
Брав її за руку й похваляв за чуле ставлення. Говорив, що дедалі глибше й глибше запевнюється в її відданості і висловлював думку, що з таким другом можна, либонь, сміливо пуститися в яку завгодно путь. Висловлював сподівання, що на випадок тих чи інших ударів невблаганної долі (всі ж, мовляв, під фатумом ходимо, все залежить од моменту), на випадок ударів такий друг, як Ніна, навряд щоб зрадив, такий друг навряд щоб завагався, зупинився, не насмілився зробити потрібного, хоч, може, й небезпечного кроку.
— До чого це ти, Костику? — глянула запитливо, не розуміючи причин такої розмови.
— А я не знаю. Може, тому... — він зупинився, трошки подумав і стомлено додав: — Хто його зна... Може, тому, що... Ну, от уяви собі, що я помер, що нема мене.
— Костику?
— Ні, ні, почекай! От уяви собі, що так сталося. Уяви — і тоді почасти зрозумієш, до чого я це все кажу. Коли б мені довелось помирати і коли б я був певен у такій твоїй відданості, що й після смерті ти будеш моїм другом, будеш мій, так би мовити, духовний спадкоємець, помирати б мені, Нінко, було легше відсотків на п’ятдесят. Ти мене розумієш?
— Ну да... — поволі, напівздивовано, напівзамислено мовила Ніна,— тільки навіщо ж помирати?
В цю хвилину у неї промайнула думка, щоб відкритися Костеві із своєю істотною таємницею матері. Але відразу згадала принципове негативне Костеве ставлення до подібних явищ (вже було на цю тему кілька побіжних розмов), згадала, що мусить відтягти справу, доки не поставить Костя перед неминучим фактом,— і натомість обережно додала:
— Ну да, ти маєш рацію. Я тебе розумію. Тільки, серденько, який же з мене спадкоємець? От якби нам дитинку...
— Що, фізіології захотілося? Ах, свята простота! Покиньмо за це, не такі тепер часи. А головне: ми ж не обивателі, щоб... як той казав, плодітесь і размножайтесь. Колись, може...
Не скінчив, обірвав думку. Зависла довга мовчанка. Більше цього питання не чіпали, навіть натяки на нього обминали далекою стежкою.
Уривками, з перепочинком, хорий говорив уже на теми позабуденні, почасти абстрактні. І щодалі більше й більше вдавався у мрійність, фантазував, при чому видко було, що це фантазування досить гарно впливає на нього, полегшує стан, підносить настрій. Врешті через місток якогось "проклятого вопроса" якось непомітно повернув він знову до своєї особи.
Лежачи із закритими очима, спроквільно, журливо розповідав Кость, як обірветься шлях тривог і страждань, як понесуть його колись осінньої днини до вічного спокою.
— Sic transit gloria mundi .
І ніхто, мовляв, не подумає, якої на земній кулі цікавої комашки не стало. Ніхто не домислиться, скільки можливостей було заховано в цій істоті, скільки згасло невикористаних здібностей, невичерпаних сил.
Він, між іншим, хотів би, щоб, ідучи за труною, ніхто не плакав, щоб маяло багато-багато чорних прапорів, і щоб усі й усе було чорне. Щоб дійсно справляло враження урочисто-величної процесії суму.
І тільки на могилі той, хто кидатиме жменьку землі, щоб разом із землею кинув востаннє зрошену слізьми білу хризантему...
— Так, так... рано чи пізно... І на моґілу обєщай ти пріносіть мнє хрізантеми...
Ніна поспіхом затулила йому рота. Ніну зворушили ці сумні фантазування. Ніна відчула наближення слізного жалю і постаралась одвести розмову до іншої теми.
Години біля третьої Кость раптом заборсався.
— От чорт! Як же це я? — згадав він щось дуже важливе.
Потім попросив олівця, паперу й, швиденько написавши, поклавши до коверти, заквапив Ніну:
— Поки не пізно, побіжи до мене на службу. Передай цього листа Степану Марковичу й попроси його, щоб конче надіслав тобою книжку. Він знає яку. А книжку загорни в газету... От чорт! Як же це я? Там же без мене можуть переплутати...
Турбуючись, щоб Костеві через його сьогоднішню відсутність на посаді та справді не було неприємності, Ніна вхопила листа й чимдуж побігла.
Робочий день в установі саме кінчався. Дехто із співробітників, притискаючи до серця роздуті портфелі, уже спливав по сходах із виразом чесно й старанно виконаних перед республікою обов’язків.
Степана Марковича вона ще застала — старанно докінчував у своєму кабінеті свої республіканські обов’язки.
— Ах, наша?..
Зустрілися як і щоразу, з тією лише різницею, що Степан Маркович, скоса озирнувшись, поцілував їй руку.
— Вперше цей діловий кабінет є свідком такого... інтимного злочину,— грайливо застеріг він, злотаво посміхнувшись,— але для вас...
Подала листа.
Перечитав уважно. Дуже уважно. Співчутливо похитав головою.
— Значить, захворів Костянтин Львович? Шкода, шкода... Ну, я зараз,— попросив хвилинку заждати, поки скінчить свою невідкладну справу і, взявши зі столу теку з папірцями, вийшов.
Тепер тільки, лишившись на самоті, Ніна зрозуміла, що сидить у великій установі, в кабінеті поважного співробітника. Перебігла оком довкола, й відразу кімната видалась їй строгішою. Але того остраху, що раніше взагалі опановував її перед дверима установ, тепер уже не було. Вона відчула навіть, що й сама залюбки могла б приходити сюди та працювати, аби-но дали їй працю по силі.
Ця несподівана думка так сподобалась їй, можливість праці повстала в уяві з такою ймовірністю, що вона вирішила, повернувши додому, конче розпочати необхідні заходи: підготувати Костя, довести йому, переконати, щоб погодився, щоб допоміг.
Адже й Степан Маркович, напевне, допомогти не одмовиться? Ставиться ж він прихильно, з пошаною. Така чемна, розумна, статечна особа навряд щоб не відгукнулась. Така витримана, вихована людина... Авжеж, витримана й вихована. Він, прикладом, і згадки не подає за те непорозуміння, що виникло в театрі. Певна річ, він стоїть понад цим. Він поважає себе і не може припустити, щоб дрібні випадкові непорозуміння порушували людські стосунки.
— До ваших послуг, Ніно Сергіївно,— уклонився Степан Маркович, повертаючи до кабінету.
— Це я до ваших послуг, Степане Марковичу. Ви, здається, маєте передати якусь книжку?..
— Так, так...
Але виявилось (так сказав Степан Маркович), що службовці вже порозходились, і матеріали, які просив Кость, на жаль, замкнено.