Гойдався обабіч ліс. Гойдалось небо. Кружляли зорі. Крижаний подих. Пекучий віддих. І серця хотіли впасти на сніг.
Зупинились несподівано. Свідомо зупинився передній, а решта стрімголов безладно налетіли на нього. В роз’ятреній уяві здобич хрумтіла вже на зубах, і, збившись докупи, вони поспіхом, навмання тикались заскаленими мордами, шукали наосліп тіла.
Його не було, але десь близько струменів різкий, сласно-подражливий запах.
Через хвилинку вони зрозуміли, що тут же, біля них, лежав ще не зовсім замерзлий, тьмяний кал лісової кози. Легітне, збудне пахтіння затуманило свідомість.
Вони відчули набряклі, важкі язики. Щедро почала набігати слина. В тривозі вони затупцялись на одному місці, бо сніг лежав тут збитий, а слід, як навмисне, плутався, несподівано губився десь...
Тоді спантеличено кинулись на всі боки. Не одбиваючись далеко, поспіхом вертілися, припадали до снігу, хтиво никали, нюхтіли. І там, де, шукаючи, пробігали, лишались в’юнкі петлі їхніх слідів. Власні сліди починали траплятися частіше й частіше. Дедалі починала брати тривога. Починав брати відчай.
Сталося так, що всі вони збіглись на невеличкій галяві. Захекані, збентежені, вони навіть не глянули одне на одного, але тут вкупі нагло й незаперечно відчули, що ловитву програно.
Млостю затопило їм груди. Вони до нестями ненавиділи одне одного, і кожний самого себе.
А де ж був передній? Де ж його досвід? Як він міг проґавити?
З паморочною люттю позирали вони на нього.
Незабаром почала обступати темрюча голодна тоска. Від неї хотілось заплющити очі, підвести морду і з найглибших глибин єства завити скаргу, завити безвихідно-лячно.
Стомлені, запорошені памороззю, зігнуті в три погибелі, лизнувши снігу й підібгавши хвости, вони повільно, приречено знову потяглися кудись навмання.
І один з них, якраз передній, з перевтоми заточився.
Це була страшна, вирішальна хвилина — якби він упав, його миттю розтерзали б.
Він інстиктовно зрозумів. Жах заглянув йому в очі і видалось, що власна шкіра, тріснувши на спині, посунулась геть. Хоч як після гонитви був знесилений, хоч усе довкола ходором ходило, але подих смерті його очутив. Смертельна тривога збудила в ньому свіжі, може, й останні сили.
Він, старий вовк, скупчив ці сили, одхилився трошки, ніби уникаючи удару, і різко вищирив зуби. Потім, намагаючись додержати внутрішньої рівноваги й здаватися непохитним (проте хитаючись), ступив іще кілька кроків обіч і, ніби байдуже, підвів задню лапу, — за своїм...
Ця вдавана байдужість, непримушеність, незалежність здалися для інших такими природними, була в них така життєва учепистість, така спокійність за себе, що загроза хутко одлинула. Дехто нюхав покроплене місце й зробив те саме. Зграя, притишивши дикий замір, поволі крадькома знову пішла за переднім — у тишу, в ніч.
Все ж таки вони чогось ждали.
Ніхто з них ані на хвилинку не припускав, що може загинути, бо так знадливо пахла в уяві чужа, гаряча кров. Наказувала вірити власна невсипуща, ярлива кров. І вела їх, сповняла безнастанною жадобою жити, невтомною пристрастю шукати, невідступним бажанням змагатись.
Так потрапили вони знову до тієї ж самої балки, тільки до іншого, дальшого її краю.
Тут кінчалась звертиста стіна лісу. Вони зупинились, приховались у затінку кущів.
Передній ступив іще кілька кроків до останнього куща, звідки краще можна було осягти зором широкі, розложисті береги балки. Він злегка пригнувся, причаївся, затопив очі в просторінь.
Вщерть налита снігом, оточена густими, прямовисними стінами дерев, наче охоплена лапами невідомого звіра, що вічно спить чи дрімає, — балка ця здавалася великим озером, що його біла гладінь одразу ж мусила викривати появу першого-ліпшого створіння. Вона була зосередищем, на якому, луною наближаючись віддалік, мусили збігатись різні звуки, — так говорив вовкам інстинкт.
Але звуків, життєвих, хвилюючих звуків, що пахнуть кров’ю, не було. Стояла надзвичайна тиша. Стояла іскриста ніч.
Передній почував себе погано: адже був він передній. Тоді, як їли востаннє, він завзято змагався, щоб бути переднім. Тепер він цього не хотів і пробував змішатися з гуртом. Але скільки він не відставав, даючи можливість себе випередити, в такій же мірі відставала решта, уперто лишаючи його попереду.
І не тому, що був це старий досвідченіший вовк, а тому, що виникла для всіх надто велика загроза, і ніхто не хотів бути переднім.
Ось і тепер старий відчував, що вся зграя, засівши позаду, скеровує свою хтиву напруженість не тільки на довколишні явища, але й на нього особисто. Зграя — відчував — не може йому забути нещодавньої невдалої гонитви. Зграя ненавидить його, як і він її.
В нього з перевтоми чманіла голова. Перед очима плуталось морочне павутиннячко. Зашпори заходили в лапи, і колючий треміт проймав до кісток.
Вовк надсадно їжився.
Хвилинами холод, перебігши всім тілом, падав у сніг — наставало раптове, коротке полегшення. Тоді морочне павутиннячко починало сотатись з усіх боків, обволікало старого легенькою байдужістю, спокушало трошки замружитись, покуняти.
Вовк не міг собі цього дозволити, і вовк не міг себе перебороти.
І коли він замружувався, в його череві прокидався болісний смокіт. Вся істота аж стискалася, скрикувала. Скрикнувши, завмирала. Одразу ж і черево і груди затоплювала дивна, майже спорзна, як це бувало на тічці, млость. Вона хутенько розтікалася по жилах, п’янко обтяжувала тіло, силоміць хилила на сніг.
Вовкові дуже хотілося лягти. Він аж ніяк не міг собі дозволити лягти. І він знав, що, кінець кінцем, не витримає, ляже — на смерть.
Несподівано в дрімотному мерехтінні повстала райдуга. Обидва її боки були пойняті туманом, який поступово кудись сповзав. Райдуга теж поступово танула. Від неї лишився довгий краєчок лісу, геть залитий весняним сонцем. На краєчок лісу викотився вухастий сірий клубочок. Вовк йому навперейми. Уже чує поперед себе кріпкий, лоскотний запах. Уже дочуває шурхіт чужих, божевільних стрибків...
Мов тороплений, здригнувся він, недоумкувато розплющив очі.
Таки справді поблизу шурхіт, — то чухався котрийсь із зграї.
Вовк досадно й докірливо озирнувся на шум, що міг їх усіх завчасно викрити, але йому у відповідь спахнуло кілька жовто-зелених погрозливих іскор.
Він поволі одвернув голову, вдаючи байдужого. Але він зрозумів. У пломенистому зойкові жовто-зелених іскорок він уже побачив ту зловісність, ту мовчазну, заціплену зловісність, що завжди чомусь викликала в його пам’яті запах тліну.
З цієї хвилини почався в нього великий страх.
З почуттям самозахисту, злості й мстивості він готовий був хоч би й зараз ставити найрішучіший опір. Він знову озирнувся в їхній бік і теж погрозливо, як і вони, блиснув очима.
Це була помилка. Гурт не любить погроз. Гурт, свідомий спільної сили й переваги, не зносить заперечень. Він у завзятті визнає лише покору, і лише покірний тоді має право обертатися в гурті.
Це була велика помилка. Гурт одностайно вищирив зуби до нього, готовий от-от кинутись.
Вовк, як і раніше, намагаючись вдавати байдужого й певного своїх сил, поволі одвернувся. Але цього разу він остаточно переконався, що позаду — немилосердне, рішуче. Він був до краю вражений. І хоч як старався, не міг уже приховати великого нестямного страху.
Найголовніше ж, найгірше — вони це знали. Вони знали, що він їх боїться.
Вони бачили його боязкість, невпевненість, розгубленість, нікчемність, його кінець. Це ще більше розбурхувало їхню ненависть, розпалювало ярливість, паморочило жорстоким наміром.
На ньому після довгих невдач та злигоднів одностайно збігались їх свідомі й несвідомі стремління. В цій точці силою табунного чуття почали вони, кінець кінцем, вбачати єдине поборення спільної загрози, найкращий вихід.
Вони чатували. Вони тільки ждали останнього найтруднішого внутрішнього руху, що мусив розтяти між ними і ним незриму павутинку, яка ще стримувала.
Передньому це було ясно. Він добре знав, що досить наважитись комусь одному. Тільки маленький порух — і край.
Від напруження в нього тонко задзвеніло в вухах. Балка хитнулася. Тілом перебіг остюкуватий, лихоманний дрож, і дуже чутно війнуло моторошним запахом тліну.
Зірватись? Тікати?
Але його притьмом наздоженуть.
Хай! Краще, коли в боротьбі.
Він тільки обережно, тихцем переступив з лапи на лапу, і дрижаки, метнувшись поза шкірою, болісно збігли в сніг.
Він уже не міг озирнутись, — навіть боявся зробити бодай незначний рух. Він був у полоні табунної, непереможної сили, що напливала на нього ззаду, лягала тягарем, паралізувала.
Зігнувшись, сидів він тепер нерухомо. Це поки що впливало на тих, які сиділи позаду, силоміць примушувало їх до такої ж нерухомості.
Він ухопився за останню надію і завмер.
І раптом завив. Тоскно, безнадійно і беззвучно — ніхто не чув. Він сидів мовчазно, як кам’яний. Але, охоплений великим розпачем і страхом, заціпивши зуби, вив.
Він сам собі здавався таким скривдженим, що не міг не ридати, і таким кволим, нікчемним, що хотів, дуже хотів покірно припасти до чиїхсь невідомих, могутніх лап і лащитись до них, лизати, благати...
Ніхто не чув, але в нього у вухах грімко віддавалась луна — відгук власних ридань і жагучої скарги.
Далі він цього не міг зносити. Він був готовий. Він хотів, щоб швидше це почалося. Йому бракувало слини, щоб ковтати. В ньому зупинялось серце. Кров глушманно стукала в скроні. Голова ходила ходором. Голова палала.
Коли це шаснуло ззаду й рвучко метнулося повз нього в балку.
Ту ж мить метнувся й він.
За ними обома — вся зграя.
Це було блискавично.
Він уже мчав навкоси через балку, мчав навздогін за тим із гурту, що вихопився перший. Він уже знав, що це навмисне, що так зручніше нападати заднім на нього ж самого, що він тепер конче мусить наздогнати першого й затопити зуби в його горлянку, бо інакше ось-ось наздоженуть його самого й встрягнуть зубами в його ж власну горлянку.
Поспішай, кому сила! Зловчайсь!
Снігова повідь кипіла, вирувала під лапами. Ковбані місцями були дуже глибокі й доводилось кидатись плавом або рвучко хапатись, як на трясовині.
Снігова повідь одбігала так бистро, кущі й дерева шарахались так вражено, що здавалось: все довкола зрушило з місця, поспішає, летить...
Мабуть, ніхто з них ніколи не почував себе таким легким, спритним, як зараз.
І він, старий вовк, ще ніколи не знавав подібної гонитви.
Відстань між ним і тим, що мчав попереду, меншала й меншала.