Ви схвильовано простягаєте руки назустріч коханці. Мудрій, сильній, звабливій коханці, що її було вимріяно, що її в цій родючій країні вже знайдено.
Так! Ви загрозливо зводите руки назустріч куртизанці. Веселій, пожадливій, нафарбованій красуні, жорстокій бабі, що хтиво лащиться, що її в цій родючій країні ще не загублено.
Адже ви любите так, що для вас неминуча ненависть.
Ви згодом минаєте вечірні вулиці й завулки. Ви переходите освітлені майдани й мости, притінені алеї та сквери. Ви входите в розчинені двері й потрапляєте в гущавину, в ту рясноту протиріч, що скупчити їх може тільки місто.
Ви проходите крізь чад суворих корпусів, крізь барвисту суєту многоповерхових клітин, крізь сіру втому піддаш і брезклу задуху підвалів,— всюди, куди вас веде тремтливий танок вечірніх вогнів.
І перед вами, як той строкатий візерунок на убранні танцюриста, як ті мінливі шматинки, що підстрибують, кружляють і звиваються в лад його рухам, як ті миготливі блискітки, що виграють всіма кольорами, перед вами кружляють, пролітають, виграють візерунки й блискітки вечірнього танку.
— Вас уже збуджено?
Задьорно підморгують зграї ліхтариків.
— Вас уже зацікавлено?
Шикуються в гордовитій поставі фасади.
— Ви вже помітили?
Співають дроти густих сполучень.
Промайнула, як у швидкому сальтарело, висока худорлява постать. Промайнула знову й знову,— ходить вона трохи зігнута, мов той звір у клітці, міряє навкоси свою комірчину, дедалі більше й більше прискорюючи крок, а за нею невідступно, нахабно бігає тінь, стрибаючи по стінах, переповзаючи долівкою, звиваючись, ніби глузуючи з постаті, ніби намагаючись і собі відобразити, перекривити той напружений вираз обличчя, ту прокляту думку, що кидає людину з кутка в куток.
Проплива, як у лагідному менуеті, поважна округла постать, виринаючи з м'якого фотелю, де їй, мабуть, так вигідно схиляти голову на розстібнуті опасисті груди, де їй так приємно, слухаючи патефона, присьорбувати з фальшивої порцеляни, де їй так зручно закласти ноги на поручні, запалити фальшиву гавану, летіти сантиментальними мріями за хмаркою диму, дрімати й бачити тільки рожеву путь.
Пройшла, як у чіткому весняному марші, упевнена постать з рішучими рухами, що здаються такими закінчено-владними серед блискавичних металевих кружлянь та безугавної гонитви шумів, постать, що її обличчя здається таким насторожено-скупченим, сливе жорстоким, сливе камінним, ніби воно цією маскою застигло навіки, і тільки очі, пильні й правдиві, розливають теплінь, промовляють і тішать справжнім людським єством.
Ось у прокуреній клітині, мов у світанковій сутіні, стурбовано коливаються десятки голів, і точиться заповзята суперечка про насущні вимоги — он у прокуреній клітині, мов у сизій імлі, коливаються кілька стурбованих голів і, пасуючи та вістуючи, грають насущними вимогами.
Тут легковажно сіють убивчий родинний розбрат, там пишеться ніжно-юне, ніжно-чисте признання на адресу дівчини з синіми очима. Тут, вітаючи тінь невмирущого Елагабала, регочуть оголені стегна й продають насолоду та сифіліс, там, проганяючи тінь Елагабала, навчають про велику красу та вагу статевих взаємин і жахну потворність сифілісу.
Праворуч у закутку вихоплюється купка змовних скрадливих кашкетів, що поспіхом оглядають зброю і падають у пітьму — ліворуч поспіхом цокотять запізнені машинки, прокладаючи на завтра стежку до суворого вироку.
Спереду всіма силами тягнуться в привабливу далечінь, заповзято розвівають морок облуд, розчищають дорогу від спадкових згубних спокус; ззаду всіма силами впинаються, складають поганську честь, пожадливо допивають рештки з потрощених сулій та половецьким побоєм б'ють свого друга й виганяють геть.
Тут обіймаються, і талановитий актор з підмостків заохочує до щирості, там підступно ладнають зраду, і бездарний фігляр силкується замаскувати свою нещирість.
Тут заклопотано ділять шкоринку на кільканадцять ротів і не тратять надій, не впадають у розпач, там ростуть на вибагливих дріжджах і одригують докорами, розпачливо зітхають за минулим.
Тут проклинають минуле, творять відродження прав, що їх зганьблено, там іронічно мружаться, занепокоєно горлають і виспівують великодержавних псалмодій про братів-слов'ян.
Там хрипить сьогоднішній невдаха, безумно хапаючись висхлими руками за життя, але помирає; тут, обіч же, здіймається зойк сьогоднішнього маленького щасливця, що відразу оголошує своє право на життя.
Ось невідступно й рішуче змагаються за одвічну мету, ще кріпче беруться за руки, ще далі, ще густіше простягають ланки несхибних запорук, а по довколишніх щілинах шупорять скрадливим шурхотом, намагаються де-не-де цю міць підпиляти, присипати іржею заздрості й гніву, хутенько сторгувати за копійчаний скарб.
Так! Ви загрозливо зводите руки назустріч куртизанці. Пожадливій, нафарбованій бабі, що її в цій родючій країні ще не зведено з світу.
Так! Ви схвильовано простягаєте руку назустріч коханці. Мудрій, сильній, звабливій красі, що її в цій родючій країні вже знайдено.
І от ви — на розі великих вулиць.
Хіба не досить тверезості в чітких камінних профілях?
Не зринають то тут, то там нові вже профілі?
Бракує рішучості й мужності подихам невтомних корпусів?
Не окрилено геніальними злетами мозок антен?
Не зацвітає тут щира й переконлива усмішка, щоб піти за штучною міною?
Хіба можна юність проміняти на облудну маску?
Хіба приваблять виснажені груди, коли насупроть запах свіжинних уст?
Хіба, нарешті, ще не запліднено цю нову потужну коханку новим ярливим героєм степів?
Задьорно підморгують зграї ліхтариків.
— Адже вам трепетно?
Шикуються в гордовитій поставі запещені світлом фасади.
— Хіба вас не збуджено?
Співають дроти густих сполучень.
— Що ви подумали?
Лунають сигнали задимлених фортець.
— Що ви помітили?
Вигукують бистрі авто і трами.
— Кому ви махнули рукою?
Громохко басують нестримні вулиці.
— Кому ви крикнули навздогін?
Ви поринаєте в одну з найбурхливіших жил.
Вас обступає ряснота облич, що на них такі щедрі бувають тільки міські вечори, облич, що швидко зринають і тануть, спалахкують і гаснуть, мінливо пропливають, немовби на цих хідниках вечір повів за собою якусь своєрідну безкраю фарандолу.
Ви впізнаєте їх: круглі, продовгасті, квадратові, підстругані, обрубані, зарослі й голені, здорові й скалічені. Похмурі, що допитливо дивляться долі, або ховають свій позір, або несуть невідомий у серці тягар, або назавжди без вороття прикипіли очима до землі.
Життєрадісні, що дивляться ясно вперед або розсипають довкола піднесення, випромінюють бадьорість і віру, жарт і завзяття, пломінь і міць.
Обличчя, що від них повіває привітом, або сірі й скупі на привіт. Вирази спокійні, що прихиляють своєю певністю, або непокійні, що дратують своєю підозрою. Очі зацікавлені, що люблять часто озиратися, або гордовиті, що приховують цікавість за своїм шанолюбством.
Обличчя гладкі й худорляві, шляхетні й грубі, оприскливі й добродушні. Обличчя деспотичні й затуркані, дегенеративні й соковиті, прості й самозакохані, розумні й тупі, захоплені й байдужі, приховані й відверті, радісні й безбарвні, сміливі й полохливі, задьорні й нерішучі, юні й старі. Обличчя рухливі, обличчя мертві, обличчя живі, обличчя замасковані.
О, ця кольориста гама, цей нескінченний, красномовний потік!
Ви ніби розтоплюєтесь у ньому, ви самі себе віддаєте й самі насичуєтесь.
Ви дедалі більше й більше занурюєтесь у найгустіше кипіння. Ви пливете, либонь, без мети, але дізнаєте так багато!
Хвилинами ви ніби не існуєте, проте ви стільки розумієте, бачите, чуєте.
Яка ряснота очей, усмішок, надій, розчарувань!
Яка злива слів, думок, стремлінь, почувань!
За один момент стільки тут створено й скільки зруйновано. Скільки в цих головах блиснуло нового і скільки спопеліло хвальних чеснот.
Скільки здобуто і втрачено, куплено й продано, народжено і вбито!
Злети й падіння, Віра і голод. Життя і острах.
Біль і перемога!
Конче — перемога.
Тут, у численній людській навалі, у спільному тісному шумуванні, ви, поза всім, зазнаєте великої радості. Тут, у нестримному вирі, забуваючи зовсім за себе, ви найбільше себе відчуваєте. Ви ще глибше проймаєтесь любов'ю до всіх них многобарвних, незнаних і дорогих, чужих і близьких вам істот. Ви їх вітаєте, що вони, як і ви, малесенькі частки одного могутньо-великого. Ви ніби невимовно вдячні, що вони, як і ви, горітимуть, аж поки д'останку згорять.
Слава руйнуючій силі вогню!
Слава будівничим вогненним шумам!
Вас охоплюють нові сміливі пориви. Вас п'янить жадоба чинності. Вас сповняє така заохоченість і сила, що завтрашній день праці здається дорогим подарунком.
Так! Завтра буде заглиблено-творчий, багатий день!
ПАНТОМІМА
Ой, снігу, снігу довкола, куди тільки глянеш.
Біло, біло довкола, аж очі мружаться, поки звикнуть.
А ще й сонце гойдається в голубих високостях, сміється маленьке пустотливе сонце, і сміються долі то тут, то там пустотливі, рожеві, голубі й фіалкові іскорки. Сміються іскорки на дахах, що ніби проти сонця повистелювали гостинні скатерки. Перестрибують іскорки вітами дерев, густо обдарованих снігом, дерев, що стоять такі непорушні та гордовиті й геть скидаються на майстерний витвір із тонкого скла. Здається-бо: підійдеш до котрого, штовхнеш — воно тобі із мелодійним дзвоном враз розсиплеться на дрібні шматочки. Штовхнеш — а воно тебе справді обсипає тисячма миготливих іскорок.
Сніг у дворі позвисав, як ті великі пухнасті пластівці вати.
Біло, біло довкола — аж очі мружаться маленькій дівчинці.
Дівчинка дуже любить сонце і любить сніг. І якщо вам особисто сніг нагадує всілякі давно й широко відомі образи, що за їхньою допомогою звикли змальовувати сніг (сніг, як вата, сніг, як скатерка, сніг, як розсипана мука і т. ін.), то маленькій дівчинці слово "сніг" перш за все нагадує її великого, білого, пухнастого діда-Мороза, якого вона теж дуже любить. Дарма що дід-Мороз надто вже зазнав її пестощів, що йому геть скрутилися в'язи й бракує однієї ноги,— дівчинка дуже любить дідуся-Мороза.
Маленька дівчинка — велика любов.
Збираючись у двір на прогулянку, вона, либонь, мріяла тільки за те, як возитиме його в доморобних санчатах оцим неймовірним снігом, бо ж, погодьтеся, не може бути нічого кращого за подібну розвагу.
І справді, спочатку, як ви бачили, вона тільки це й робила, мало звертаючи уваги на інших дітей, що граються в дворі.