І, якщо хочете, ваш друг.
Хтось підійшов, присів поруч.
– Я розумію ваше мовчання. Ви ображаєтесь. Ви тут всупереч вашій волі. Але повірте, ми керуємося найкращими намірами щодо вас.
– Що в мене на очах? – запитав Габр.
– Очні пломби.
– Потім мене відправлять у квадрат 4-Б?
– Який іще квадрат? Ні про які квадрати я не чув. А, власне, що вас так непокоїть? Ваші видіння більше не повторяться, ви швидко прийдете до тями.
– Я не хочу більше жити, – сказав Габр.
– Це ви зараз так говорите.
– Мені нема чого жити сліпим.
– Звідки ви набралися цих слів?
Габр мовчав.
– Отже, ви і далі вважаєте, що ваші видіння – реальність? Що ви бачите чудовиськ, жахливий світ і що це правда. А ми всі, цього не бачачи, живемо без цієї правди?
– Так, – відповів Габр.
– Ну, припустимо, це так, – лікар поклав йому руку на плече. – Припустимо, що ви насправді "бачите" реальність. Тепер скажіть: вона принесла вам щастя? Ви хотіли б, щоб усі люди навколо бачили страхіття? Навіщо ви хочете зруйнувати щастя мільйонів людей? А ви їх запитали, чи вони захотіли б проміняти затишок близького простору на жах вашої правди? Потрібна вона їм, ця ваша правда?
– Ви не лікар, – сказав Габр.
– Чому ж?
– Ви занадто розумні для лікаря.
– І хто ж я, по-вашому?
– Вас прислали із спецвідділу Міністерства.
– Це що за відділ? Уперше про нього чую.
Габр мовчав.
– Зрозумійте, – продовжив той, хто називав себе лікарем, – навіть якщо ваше, вибачте, маревне переконання правильне, воно тупикове. Людям, які живуть у Державному Об’єднанні, ні до чого ваша, як ви її називаєте, істина. По-перше, вона для них – порожні слова, бо вони не знають, про що ви говорите, ви ж самі визнаєте, що ви один такий сприймаєте "інший вимір", "іншу реальність", або як ви її там називаєте. Чи я приписую вам не ваші слова?
– Ні, – відповів Габр.
– Ось. А тепер, по-друге, уявіть собі, що всі мільйони жителів Державного Об’єднання починають, як і ви, сприймати вашу "іншу реальність". І що вони бачать? Я буду користуватися вашими словами: "чудовиськ", "жахливі каркаси", "звисають дроти", "бруд", "голі труби ліворуч, праворуч, над головою і під ногами". Я нічого не перекрутив?
– Ні, – промовив Габр.
– Ну, і як ви накажете після побаченого жити цим людям? Чи зможуть вони жити далі там, де жили? І так, як вони жили?
– Ні.
– От і я так думаю. Вони будуть відчувати такий самий жах, як і ви. От ви розказали про мегаполісні рівні, яких нібито існує безліч. Ось слова з вашого щоденника: "Коли я перехилився через бар’єр і подивився вниз, то побачив, що я вишу, я живу в повітрі, а піді мною, зменшуючись, множаться, закріплені на голих каркасах, інші естакади. І я не побачив кінця. І те саме було над моєю головою. І ліворуч, і праворуч. Самі лише труби, штанги та перекриття…" Адже це жахливо, те, що вам, як ви пишете, "побачилося".
– Звідки у вас мій щоденник? – сіпнувся Габр.
– Його нам дала ваша подруга. Вона взяла його з вашої схованки. І не засуджуйте її: на відміну від вас, вона довіряє нам і знає, що інформація про вашу душу, ваші думки – необхідна підмога психіатру в його роботі. Ми повинні навести порядок не лише у ваших органах почуттів, але й у ваших думках, у вашій свідомості. І, повірте, це потрібно не нам, а вам, щоб ви могли повернутися до своєї подруги, до свого колишнього щастя. Повернутися і жити, а не страждати. Ми ставимося до вас зі співчуттям, із самим лише співчуттям, як до хворої людини. Я знаю, останнім часом ви зустрічалися з багатьма людьми, і вони зуміли вплинути на вас. Звідки я знаю? Бачте, такі люди, як Окс, – надто активні, щоб їх не помітили. Не так важливо, звідки мені про нього відомо, а важливо, що його думки і дії – чистої води абсурд, чистісінька аморальність. Ось дивіться, ваш подальший шлях залежить від вас: або ви будете вірити Оксу і його маячні, або собі. Куди проляже ваш шлях? Якщо навіть ви не погодитеся з тим, що ваша істина – галюцинаційний плід хворого мозку (а це, без сумніву, так), то ви повинні, принаймні, змиритися бодай із тим, що ваша істина несумісна з тихим щастям мільйонів людей. Своєю істиною ви хочете зруйнувати їхній світ, їхній сталий близький простір – і показати галюцинаційні ребра вашого далекого простору. Навіщо? Щоб вони перестали ходити на роботу, як ви? Щоб жахалися на кожному кроці, як ви? Не впізнаючи себе, своїх близьких, свою вулицю? У що ви хочете перетворити їхнє життя? Адже ніхто з них не живе з відчуттям, що перебуває на немислимій висоті, в оточенні якихось, як ви кажете, "труб і голих каркасів". Що буде з людьми, якщо ви знімете їм, як ви тут ось висловилися в щоденнику, "полуду з очей"? Вони що, повинні будуть відтепер засипати в жаху, що висять у повітрі? Живуть не в квартирах, а в брудних бункерах? Ви можете вважати аморальним те, що ми без вашої згоди привезли вас сюди. Але ви в даному випадку одиниця. А тут мова йде про мільйони, яким ви загрожуєте, збираючись своєю "істиною" зруйнувати їхнє життя, їхнє буття. От і подумайте, наскільки моральні ми, які в даному випадку піклуємося не про істину, яка невідомо ще, істина чи марення, що існує тільки в голові Окса і у вашій, а – про мільйони.
– Хто це "ми"? – запитав Габр.
– Ми, Державне Об’єднання, що створило людям те життя, в якому вони щасливі.
– Вони не розуміють, наскільки вони нещасні, – сказав Габр.
– Ну от і підіть, розкажіть усім, наскільки вони нещасні в своєму щасті. Ану ж вони спокусяться вашим далеким простором.
– Вони не спокусяться, бо не зрозуміють. Тому що вони всі сліпі, вони не знають іншого щастя.
– Ви цікава людина, чесне слово, – сказав той, хто сидів поруч. – Ну, припустимо, вони, як ви говорите, всі "сліпі". То що ж їм робити? Це, по-вашому, благородно: розривати їм душу розповідями про реальність, якої вони ніколи не зможуть сприйняти? Ви для них зі своєю істиною – завжди чужак, а ми, Державне Об’єднання, – ми їх приймаємо такими, якими вони є. І ми робимо все для того, щоб їхнє життя було безпечним, комфортним, автоматизованим. Щоб у їхніх головах не було підстав для маячних думок про щось їм недоступне. І ці люди відчувають нашу любов до них, нашу турботу. Без нас вони відразу загинуть.
– Ви начебто згодні з тим, що інша реальність існує? – запитав Габр.
– Я ж вам сказав: припустимо, ви маєте рацію. Припустимо. Навіть у цьому випадку, як бачите, благородніше було б не демонструвати цим людям свою перевагу.
– А що? – Габр ніби забув про те, де він і з ким. – Вважати себе психічно хворим? Неповноцінним членом суспільства? Якщо я не маю рації, то мають рацію вони, третього не дано.
– А ви вважаєте, – сказав чоловік поруч, – логічніше вважати неповноцінними мільйони?
Настала довга тривожна тиша. Габр спробував поворухнутися, але не зміг: він був закріплений у якомусь контейнері, який щільно охоплював зверху його тіло.
– Ви зробили з людей сліпих баранів, а тепер чванитеся, що вони люблять вас і без вас не можуть, – сказав Габр.
– Це не ваші слова, молодий чоловіче, – відповів "лікар". – Почнемо з того, що ви прекрасно знаєте, що принаймні вже 17 числень люди народжуються такими, якими вони є. Я знаю, що вас турбує: в вас сидить думка, що колись хтось "осліпив" людство, втрутився навіщось у його генний потенціал. Припустимо. Знову, припустимо. Чим же винні ми, які прагнемо облаштувати життя людям, позбавленим, як ви кажете, "іншого виміру"? От ви, слідом за Оксом, обзиваєте людей "баранами" і хотіли би стерти їх із лиця землі, чи не так? А ми любимо їх і намагаємося полегшити їхнє життя. І що в результаті у вас залишається? Ваша істина, так?
– Так, – сказав Габр.
– Істина, яка не потрібна мільйонам. Ви, сподіваюся, згодні? Адже ви розумна людина.
– Так.
– І вам вона не потрібна. Далекий простір, як ви самі зізналися, несе вам жах, огиду, у вас крутиться голова. Ось ви пишете: "Я ніби побачив виворіт буття". У людей близького простору панують мир і спокій на душі. А у вас все це зруйновано. І заради чого? Чи потрібна вам така жахлива істина?
– Але ж це правда. Весь цей жах – правда.
– Що правда – ваші почуття?
– Ні, – сказав Габр. – Я бачив труби, дроти, павуків, сталеві балки. Все це правда. Наші квартири – це залізобетонні темні бункери з проводами і трубами, що звисають зі стелі. А самі люди – потворні.
– Припустимо, це не ваше марення, а правда, – погодився "лікар". – Хто це, як ви кажете, "бачить"?
– Ніхто, – сказав Габр.
– Отже, всього цього і немає.
Запала тиша.
– Але ж це є. Є! – там, під кришкою, яка його привалила, він стиснув кулаки. – Я не можу відмовитися від того, що є.
– Послухайте, молодий чоловіче. – "Лікар" поклав йому руку на чоло. – Так звані "жерці істини" – найстрашніше, що може бути. Заради своєї істини вони готові зруйнувати світ. Тихий світ мільйонів людей.
– Це не моя істина, – сіпнувся Габр. – Вона істина сама по собі.
– Це ваша істина, тому що ви, ви один її "бачите". Вам доведеться вибирати між, як ви її називаєте, "істиною" (яка, на нашу думку, є чистісінька галюцинація) і суспільством, моральністю.
– Ви обманщик! – закричав Габр. – Ви нічого не розповіли про "море", про "небо", про "гори", про "ліси". Ви запаскудили простір і тепер говорите: навіщо людям жах?! Ви самі створили цей жах! Море наганяє тугу, але воно не жахливе, є не загиджений далекий простір. Там можна ходити по землі, дихати на повні груди, відчувати себе вільним.
– А Окс добре попрацював над вами, – сказав "лікар".
– Я ненавиджу вас!
– Усе це нерви, молодий чоловіче. Припустимо, "море", як ви сказали, "небо". Ну, візьміть усі ці мільйони, поведіть їх уздовж води, розкажіть їм про нескінченність…
– Я повів би, – мовив Габр.
– І це не було б знущанням? Ви хотіли б, щоб люди страждали, знаючи, що ваша істина їм недоступна? Чи не краще залишити істину при собі, а людям залишити їхнє щастя?
– Нехай страждають, – сказав Габр. – Істина ніколи не була знущанням. Це ви знущаєтеся над людьми, приховуючи від них те, про існування чого самі знаєте.
– Ви знову забули, що я лише намагаюся стати на вашу позицію, уявити собі за вашими словами ваше галюцинаційне бачення світу. Сам я не вірю у вашу "іншу реальність". Але відповім на ваше звинувачення: людина не повинна страждати.