Зрозумій, хлопче, тебе чекає квадрат 4-Б. Звідти не ходять поїзди.
– А як же ви? – запитав Габр.
– Я тут завдяки друзям. Ми вже багато років шукаємо зрячого. Наші люди є в багатьох місцях. Ти думаєш, ми можемо жити серед баранів, навіть якщо ми тепер такі ж безпорадні, як і вони? Ми бачили небо, я, хлопче, бачив море! Але мій мозок, чорт забирай, був начинений локшиною: я не вірив своїм очам. Я віддав себе в руки покидькам, які тільки цього й чекали.
– Ви хочете помститися? – здогадався Габр.
– О, так, – прошепотів йому на вухо незнайомець. – Світ сліпих зникне. Перш ніж я помру – цей світ зникне. Назавжди. Залишаться тільки море, тільки небеса. Я не можу померти, знаючи, що на землі залишається цей жах.
– Що таке "небеса"?
– А що таке Бог, свобода, краса? Поїдь до моря, відкрий свої очі, і ти побачиш все це. Спочатку ти зупиниш цей світ, а потім іди, живи разом із простором. Ти – найщасливіший з-поміж людей, ти вже бог. Молодий бог. А я… – він замовк. – Я і всі ми – ми кроти. Ми черв’яки землі. Назавжди.
Габр відчув, як на тильну сторону його долоні впала гаряча крапля.
– Ти теж скоро зможеш плакати, хлопче, – сказав, утираючись, незнайомець. – Разом зі світлом, із далеким простором у тебе вступить Бог, який навчить тебе глибоким почуттям. Ти зрозумієш, що таке краса, що таке свобода. Але зараз слухай, – незнайомець знову притягнув його близько до себе. – Ти проберешся до центрального пульту і заміниш там один блок.
– Ви хочете підірвати Державу?
– Підірвати Державу? – засміявся незнайомець. – Ти думаєш, хтось здатний підірвати мільйони тонн залізобетонних конструкцій, мільярди сталевих опор? Ні, хлопче, досить квадрат 4-Б поміняти місцями з квадратом 4-А. Існує тільки близький простір, ха-ха! Ну й існуй зі своїм близьким простором невідомо де.
– Я вас не розумію.
– Ми переплутаємо їм карти, зрозумів? Акустичні орієнтатори зійдуть з розуму, ніхто нікого не знайде, ніхто не буде знати, де він. Це до біса просто, з баранами, ти навіть не уявляєш.
– Але люди… вони ж не винні, – сказав Габр. – Їхнє життя…
– Ось вони, ці самі люди, завтра скрутять тобі руки і виріжуть тобі до біса таламуси у твоєму зацвілому мозку. І кинуть тебе здихати в квадрат 4-Б. А? Тоді ти інше заспіваєш. Чи ти думаєш, що зможеш втекти від Міністерства контролю? До моря, "далеко-далеко"? Помиляєшся, хлопче. Вони хоч сліпі, як кроти, але їхні локатори промацують усе, і там, куди ти втечеш, вони намацають тебе і висмикнуть із твоєї свободи. Ні, хлопче, у тебе єдиний шлях – це допомогти нам. Тим самим ти допоможеш собі. Якщо тут ці мільйони баранів завмруть на місці, не знаючи, куди йти, що робити, боячись ступити крок, щоб не звалитися в прірву, – ось тоді ти йди собі і не озирайся. Вважай, що цього жаху не було в твоєму житті.
– Але чим завинили діти? – тихо спитав Габр. – І ті люди, які могли бути в майбутньому?
– Ти хочеш, щоби сліпці плодилися далі? У цьому світі вбито все святе, навколо світло і далечінь, а тут вічна темрява і "близький простір". Світ, де знущаються над свободою, – чужий природі. Він не повинен існувати.
– Мені треба подумати, – сказав Габр.
– Думай, хлопче, і швидше. Поки ти ще бог.
* * *
Ліоз слухала тілограму, коли Габр увійшов до її кімнати. Він зрозумів це зі звуків, які вона видавала: пластини, прикріплені до її спини і грудей, під музику електротруб розповідали їй чергову історію, і Ліоз весело підспівувала.
– Ліо, це я, – сказав Габр, закриваючи за собою двері. – Я отримав твого листа.
– О, Габре, – відповіла вона дещо награно; було чути, як вона зняла пластини. – Я чекала тебе. Ти був у Міністерстві?
– Я не піду туди, – сказав Габр. – Це не галюцинація, Ліо. Я все більше в цьому переконуюся. Я в жахливо складній ситуації: я повинен на щось зважитися, але не можу. Я один, зовсім один.
– Ти віриш своїм видінням? – Вона підійшла до нього ближче.
– Це не видіння. Якби ти знала, що це, – він зітхнув.
– Я напою тебе оргнапоєм.
– Добре.
Він пройшов на кухню, намацав у звичному місці стілець.
– Я сам шкодую за тим життям, яке в мене було. Яке було у нас з тобою. Все було так просто.
Йому хотілося перед кимось постати слабким, хотілося через когось пошкодувати, зрозуміти себе.
– Думаєш, я не зітхаю за тим затишком, який у нас був? Я ходив на роботу, заходив до тебе. Ми про щось говорили, мріяли. Ми звикли до свого маленького простору, ми не хотіли багато. Так, нехай ми жили як барани, не знаючи, де ми живемо, хто створив нам наше середовище, хто розставив на кожному кроці орієнтатори. Але нам на нашому клаптику було добре.
– Про яких баранів ти говориш? – вона подала йому чашку з оргнапоєм, від якого (він це відчув обличчям) піднімалася пара.
– Бачиш, – сказав Габр, – те життя, яким ми з тобою жили, – сліпе життя. Воно не враховує всієї правди. Тобто якби ти вийшла зараз на вулицю і прозріла, ти побачила б щось жахливе: наша вулиця висить у повітрі, опираючись на величезні каркасні труби, і весь світ навколо складається з брудних, нагромаджених одні на одних каркасів. Ніхто цього не бачить, бо немає зору. Усі вважають, що є тільки близький простір, у якому вони живуть.
– Ти якось дивно говориш, – сказала Ліоз. – Я зовсім нічого не розумію. Звідки ти набрався цих слів?
– Не знаю, як тобі все пояснити, – він відпив оргнапій, прислухався до заспокійливої хвилі всередині. – Якщо б я знав, що можна забути про все, повернутися в минуле і крапка. Але в минуле я вже не влізу – не влізу, Ліоз. Навіть якщо знову осліпну. Я опинюся в квадраті 4-Б. Далекий простір став моєю долею, моїм щастям і моїм горем. Розділити неможливо – ні, неможливо. Немає шляху назад.
Він покрутив головою.
– Я скучаю за тобою, – сказала Ліоз.
– Я знаю.
Вона сиділа навпроти, торкаючись своїми колінами його колін.
– Якщо б ти бачила далекий простір, – тихо сказав Габр. – Якщо б люди бачили, вони і дня не стали б жити в мегаполісах, їх охопив би жах. Жах правди. Вони б пішли до моря, в ліси… Я бачив таку величезну широчінь – і їй не було кінця, і щось неймовірне висіло над нею, будило… Я навіть не знаю… не знаю, як це назвати. І я подумав про тебе тієї секунди, ніби ця далечінь була ти – ти була цією далечінню. Я не знаю, як це називається.
– Ти так дивно говориш.
– Так, останнім часом я бачився з багатьма людьми, і в мені щось перевернулося. Я не можу дивитися на світ так, як раніше… І не можу тобі це передати.
– Так ти не підеш до Міністерства?
– Ні, Ліо, – покрутив головою Габр. – Мені душно тут, з кожним днем мені дедалі більше задушливо тут.
– Де?
– У мегаполісі, у цьому житті, яким усі живуть, яким я сам жив. Я зрозумів, що таке жити без орієнтаторів. Користуватися власними очима. Ідеш куди хочеш. Ні до чого не прислухаєшся, ти сам по собі, розумієш? Жодного близького простору – ти весь далеко.
– Габре, дорогий! – Вона стала біля нього на коліна, прихилила до себе його голову. – Тільки ти не лякайся. Я тебе дуже люблю і хочу, щоб ти повернувся до мене таким, яким я тебе знала. Ти мій "най-най". Найдорожчий. Це маячня, це лише марення.
– Звідки ти взяла це слово? – він спробував звільнитися від її рук. – Хто тобі це навіяв, що у мене маячня?
– Габре, хороший мій. Ти перевтомився, я знаю. Все буде добре, ось побачиш. Тільки не лякайся. Я буду ходити до тебе.
Габр смикнувся і підвівся: на відстані двох метрів від нього знаходилися ще якісь люди. Вони повільно наближалися. Відступивши крок назад, він швидко зірвав обидві прокладки.
У залізобетонному бункері, зі стелі якого звисали якісь дроти, за метр від нього на колінах біля стільця стояло кошлате створіння, а у дверях, освітлені зі спини, застигли фігури в ковпаках, в кожного в руці по приладу.
– Габре! – закричала, ніби сама собі, втупившись поглядом у підлогу, кошлата істота. – Вони допоможуть тобі, чуєш! Ти будеш здоровий, я знаю! Тобі треба лікуватися, Габре! Тебе вилікують, вони пообіцяли!
Фігури, виставивши вперед прилади з антенами й опустивши голови, наближалися до нього. Габр стрибнув на стіл. Той, хто йшов попереду, зупинився і довго шукав Габра, направляючи прилад у всі боки.
– Молодий чоловіче, – мовив він нарешті з-під свого ковпака, – будьте розсудливі. Ми насправді хочемо вам добра.
– Ви чудовиська! – закричав раптом, не витримавши, видаючи себе, Габр. – Ви не бачите себе. Ви всі сліпі, всі сліпі! Світ сліпців! Ненавиджу!
– Він у кутку, – скомандував передній. – Тільки в’язати обережно.
– Обережніше, обережніше, – заголосила Ліоз. – Він добрий, чуєте? Ви обіцяли мені.
– Заспокойтеся, – сказав передній. – Чого ви хвилюєтеся? Бувають марення і страшніші.
Двоє, ліворуч і праворуч, метнулися до Габра, виставивши вперед руки. Габр притиснувся до стіни – руки нишпорили в повітрі, намагаючись його знайти.
Коли його виносили, кошлата сіра істота бігла поруч, здавлено примовляючи:
– Я завтра прийду до тебе, чуєш? Все минеться в тебе, я вірю. Все буде гаразд, Габре. Вони тобі допоможуть. Мені сказали, що через півроку ти будеш такий, як був. Я так хочу, щоб ми були щасливі. Я буду думати про тебе, Габре!
Коли його підносили до чорного ящика екстреної допомоги, хтось у темному ковпаку вийшов із кабіни і один з носіїв доповів:
– Хворий госпіталізований. При взятті чинив опір.
– У бокс-камеру, – відповів чоловік у чорному. – Біцефрасол і заспокоювач Зобра.
Із "Програми партії зрячих"
"Ми, колишні зрячі, урочисто заявляємо: кожен із нас віддасть життя в боротьбі з гнобителями волі. Ми, що бачили істину, не можемо жити в суспільстві, заснованому на брехні. Кожен сліпий – наш ворог, бо він є шестірня системи, через яку система діє і в якій існує. Система існує в тих, хто її складає.
Поняття "невинності" не може застосовуватися до тих, хто творить зло, не відаючи про нього. Можна не бачити світла, але не можна самовпевнено стверджувати, що немає того, чого не бачиш.
Право на жорстокість подаровано нам тими, хто осліпив нас, які бачили світ; хто розтоптав істину, свідками якої є кожен із нас.
Хай живуть наші попередники! Далекий простір існує! Світ, який заперечує істину, мусить загинути!"
Диспансер (II)
– Ну, молодий чоловіче, як справи?
Габр насторожився. Він лежав, притиснутий чимось до кушетки, не в змозі поворухнутися.
– Я ваш лікар.