Він постійно з дивом. Він – зрячий. Навіщо йому вбога мета групки зневірених і приречених? Їхні шляхи – різні.
– Звідки у вас такі думки?
– А ви думаєте, ви один такий розумний? – Голос її знову весело затремтів. – Мені про це казав один чоловік. Він теж тут. Але він занадто думальщик.
– Хто він?
– Майже ніхто. Чергує на складі. У нього є час думати. Але, знаєте, я не вірила в його передбачення.
– В які?
– Що вони загнали себе в глухий кут. Що зі зрячим у них нічого не вийде.
– А ви шкодуєте їх… – сказав, подумавши, Габр. – Коли ви говорили, що вони приречені, що вони в розпачі, у вашому голосі прозвучали співчуття, біль.
– Я дуже довго прожила з ними, – відповіла жінка. – Вони нещасні. Всі. Вони всі бачили світ, а потім їх кидали у квадрат 4-Б. Що тут дивного?
Величезне, сліпуче сховалося за деревами, пробивалися лише палаючі проблиски.
– А ви інша, – сказав раптом Габр.
– У якому сенсі?
– Я дивлюся на вас – і ви інша, ніж ті, кого я бачу, бачив навколо. Волосся…
– А, це звичка, – усміхнулася жінка. – У ті місяці, коли я бачила, я навчилася приводити себе в порядок. Я працюю трохи з волоссям, з одягом. Коли бачиш, усе це має сенс. Зовнішній вигляд.
– Для кого ж ви…
– Для себе, – не дала йому договорити жінка. – Я уявляю, що мене хтось може бачити.
– Навіщо?
– Сама не знаю, – пересмикнула плечима жінка. – Я роблю ось так.
Істота полізла в кишеню, дістала якийсь предмет.
– Я розчісую волосся.
– "Розчісуєте"?
– Так, ось так.
І вона пішла на його голос, підійшла зовсім близько.
– Де ваша голова?
Руками вона намацала його обличчя, почала повільно проводити чимось по його волоссю.
– Що ви робите?
– Дурненький, мовчіть, – сказала істота. – Я розчісую ваше волосся.
Межі
Контрольна смуга тут була зовсім інша, ніж по краях вулиці. Тут, де закінчувався квадрат, її ширина сягала декількох десятків метрів, і Габр ішов нею, намагаючись не звертати уваги на все частіші пучки альфа-випромінювань. Нарешті ввімкнувся і звуковий сигнал, який не припинявся весь той час, поки Габр перебував біля бар’єру.
Бар’єром були ґрати, які підносилися догори. Ще не доходячи до них, Габр помітив щось дуже дивне: там, за ґратами, не було видно продовження рівня. І здалеку він також не побачив рівня вище, ніби тут закінчувався мегаполіс. Але чи мислимий такий збіг?
Незабаром він усе зрозумів, прикипівши до ґрат. Рівень таки продовжувався там, далеко, де теж стояла ледве помітна сітка. А між двома ґратами зяяла прірва, каньйон. Габр спробував скільки можна просунути голову між прутами і заглянути вниз. Дна він, звісно, не побачив.
Це був обвал. Справжній обвал. Із нього стирчали шматки балок, покорчені, що подекуди гойдалися на вигнутих трубах, залізні контейнери будинків, крізь проломи в них було видно убогі нутрощі квартир. Звідусіль звисали безладні грона дротів, один акустичний датчик висів просто на ґратах. Очевидно, він упав із якогось рівня пізніше і зачепився по дорозі одним із кінців. Провал, однак, перерізало кілька справних пневмотруб; поїзди, а в них люди мчали через провали, ні про що не підозрюючи.
Отже, ті потужні опори, які він бачив унизу кілька днів тому, – вони аж ніяк не вічні. Він так і думав. Невідомо, скільки числень вони стоять. Час від часу вони не витримують і величезна кількість маси всіх рівнів валиться вниз разом із вулицями, будинками, ресторанами, фільмозалами і нарадами квадратів. Тоді прибуває хтось – хто все-таки? – і ставить ґрати, проводить контрольні смуги. Отже, комусь про все відомо? Хтось таки знає, що не все вичерпується близьким простором?
Габр ішов уздовж ґрат, і все нові й нові картини розгорталися перед ним. На уламках балок, що стирчали звідусіль, висіли зогнилі рештки речей, шматки меблів. Скільки минуло числень від дня катастрофи? І чому люди, що живуть поруч, за сто метрів, нічого про це не знають? Хто їм розповість?
Звичайно, вони ніколи не повірять, ніколи. Якщо вони повірять у те, що знаходиться поруч, за їхнім будинком, вони втратять все: спокій, затишок, щастя. Все буде вбито в одну мить. Тому вони повірять не те що Державному Об’єднанню – будь-якому пересічному сусідові, який оголосить сказане нісенітницею, а самого оповідача – психічно хворим. Повірити у що-небудь подібне – означає поставити хрест на собі, на своєму житті.
Габр відійшов від ґрат і тут побачив гвинтоплан, який вискочив з-за віддаленого перекриття. І відразу, по прямій до гвинтоплану, впав в очі скелет, що звисав униз головою з понівеченої балки.
Озираючись, Габр побіг до ближніх будинків. І хоч він давно залишив контрольну смугу, звуковий сигналізатор не припиняв пронизливого виття.
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КЛ-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Сонечко складок ось тут – це ти. Я цілую ці джинси. Шубка – це ти, я ніжно гладжу її, залишену. Парфуми, які були парфумами на вітрині і стали тобою, – це ти. Це ти – вигин сукні, чобітків, слова "Гад проклятий", сльози, грюкання дверима, запах з-під пахв. Біле кільце рук навколо мене, в якому я лечу, розкидавши залізобетонні стіни, розкидавши все, з диким криком, ні, з тихим схлипом, я.
Як, як я спіймаю тебе?
Це ти – не твоя помада, не твоє око, не твоя думка. О, це ти – не твої кучері, персні, сльози. Не твої слова, крики, не твій сон. О, це ти – не твої робота, подруга, дитя. О, це ти – не твій стогін, докір, похвала. Не твоє місто, не твоє життя.
Прости, прости мене.
Окс Нюрп (II). Остання розмова в Прозорій Плямі
Була середина дня, косі промені пробивалися крізь дах, освітлюючи напівтемряву.
– Взагалі, кінчай клеїти дурня, хлопче, – сказав Окс. – Ми не для того угробили вісім наших хлопців, щоб ти, чорт тебе забирай, водив нас за ніс. Чому ти не хочеш нам допомогти?
Габр сидів у курені обличчям до виходу, а на тлі світла, що лилося всередину, темніла могутня фігура Окса. Його старече сиве волосся підсвічувалося по краях, створюючи німб.
– Я не воджу вас за ніс, – промовив Габр. – Я насправді нічого не бачив, коли зняли пломби. А потім… Потім поступово зір повернувся. Ви ж знаєте, вони напхали у мене невідомо скільки біцефрасола.
– Чому ж ти знову почав бачити?
– Вони не встигли. Не встигли провести повний курс.
Старий, схоже, завагався.
– Ти зрозумій, хлопче: від тебе вимагається кілька фізичних дій і все. Блок маленький, сховаєш у кишені. Наша людина тебе проведе через пропускний пункт і розповість, як пробратися в Головний Зал ЦЕУ. Ти ж бачиш, чорт візьми. Бачиш! Ти це хоч розумієш? Ти можеш обійти будь-якого охоронця десятою дорогою. Почекаєш, поки він пройде повз тебе, віддалиться – і тоді прошмигнеш до потрібних дверей.
Хтось заступив світло, і Габр почув голос:
– Мій Генерале, восьмий блок готовий!
– Гаразд, – відповів Окс. – Хай підготують гвинтоплан.
– Слухаюся, мій Генерале.
– А як ви будете жити, якщо мегаполіс загине? – запитав Габр.
– Почекай, я не скінчив. – Старий ворухнувся, витягнув відсиджену ногу. – Ти увійдеш у Головний Зал, там біля пультів сидітимуть чергові. Вони всі сліпі, і тобі нема чого їх боятися. Ти один бачиш у цілому мегаполісі. Ми тобі покажемо схему, там є головний сектор і в ньому місце, де потрібний тобі блок. Справа забере дві секунди, він легко знімається. Заміниш блок – і тікай потихеньку.
– Як же я вийду назад?
– Як і увійшов. Коридорами проберешся сам, а на вході та сама людина тебе зустріне і проведе.
– Як вона мене проведе? Там що, немає локаторів?
– Чорт візьми, це вже наша справа, – вилаявся Окс. – Ти занадто багато питаєш. Ти що, думаєш, ми тебе кинемо в пащу звірові і все? Ми за тебе поклали стільки життів, дурень. Які були хлопці!
– А якщо… якщо я відмовлюся?
– Ти не можеш відмовитися, чорт візьми.
– Чому?
– По-перше, чорт візьми, уже заплачено надто велику ціну. Але ще й тому, малюк, що тобі нема куди подітися. Поза Прозорою Плямою тебе виловлять за кілька днів, ти не встигнеш нікуди втекти. У них швидкісні гвинтоплани. Тут, у Плямі, тобі, чорт забирай, робити теж нема чого. Тож залишається мегаполіс… Ну і повертайся туди, живи. А? Спробуй знову жити їхнім життям – все бачачи, про все дізнавшись. Що? Слабо? Отож-бо. Ти, хлопче, відрізаний шмат, як і всі ми, тому ми відчуваємо, що ти наш, хоч як ти не хитруй.
– А якщо я зупиню мегаполіс?
– Зупиниш – і ти вільний птах: іди в далекий простір. З очима ти не пропадеш. Живи з морем, з горами… Ти станеш богом, чуєш? Ти втратиш гарантоване забезпечення, але знайдеш цілий світ.
– А ви? – запитав Габр.
– Що ми? Яке тобі діло?
– Ви ж зараз усе берете з мегаполіса. А коли він загине…
– Чорт візьми, про що ти говориш? Яке це має значення – виживемо ми чи ні? Не буде більше страшної сили, що нависає над людиною, – це головне. Через багато числень, можливо, з’являться тут зрячі люди, припустимо, твої нащадки. І тільки здивуються, зустрівши на своєму шляху страшну залізну стіну, нескінченні лабіринти. Тільки здивуються і все. Все буде мертве – купа мертвого металу, начинена мертвими дротами і трубами.
– І скелетами.
– Що? – перепитав Окс.
– І скелетами, – повторив Габр.
– Яка різниця, – відразу зреагував той, – помруть усі у ці дні чи через трохи більший відтинок часу. Хто з них не стане скелетом? Відповідай.
– Всі стануть, – промовив Габр.
– Ну, то через що ти так хвилюєшся? Зате не буде наступних поколінь, не буде більше нехтування істиною, красою.
– А якщо ці люди живуть не для істини і не для краси?
– Таке життя безглузде, воно не має права на існування, – відрубав Окс.
– Звідки ви знаєте?
– Ну все, хлопче. – Окс раптом різко підвівся. Зігнувшись, вийшов із куреня. – Виходь, нам нема часу філософствувати.
Габр вийшов. Велике, кругле засліпило йому очі.
– Хай там як, тебе зараз доправлять до підніжжя мегаполіса. Обирай сам: якщо ти можеш жити їхнім життям – живи. Але врахуй, що бачити цей світ, – він обвів рукою навколо себе, наче сам його бачив, – тобі доведеться недовго. Не тільки цей, а й будь-який світ. Настане час – і ти будеш мучитися, що не бачиш бодай залізного бункера чи бодай потворності оточуючих. Ти станеш сліпий, назавжди.