Добросердний чолов'яга, закоханий у мої вірші та й у мене потроху. Оцей справді мені часто пособляв і навіть тоді, як я був без посади, приняв нас з усією сім'єю до себе на квартиру, хоч йому й самому тісненько було жити (він учителював у міській школі і мав там у ній дві маленькі світлички). Його велике щире обличчя з кудлатою бородою і дитячі добрі очі мають сьогодні якийсь особливо поважний вигляд: розгорнув верчичок паперу, читатиме критичний огляд моїх творів.
І читав докладно, широко й довго. Багато було бібліографії, багато хвали й цитат з моїх писаннів, але ж, боже мій! який дивний нетям! Я ніколи не думав, що він так мало мене розбирає, ця добряча душа! Яке нерозуміння моїх найкращих, найголовніших дум і почувань! Якими вбогими, шаблоновими, банально-прилизаними, обмежено-пристойними появлялися вони, перейшовши через призму його "критики!" Невже я коли щось таке писав або казав? Коли такі й справді мої писання, то яке ж я маю право зватися поетом за цю банальну січку з капустою? А він усе говорить! Любий мій! По правді, я тобі вдячний за твою простомовну, не лукаву до мене щирість, але ж пожалій мої писання!..
От уже йому припліскують, навіть Савенко. То це всі згоджуються з їм?..
І коли вже треба було переглянути мої писання, то чому ж цього не зробив — ну хоч Дашецький, він же професор літератури?..
Якась панночка, процвітаючи ясноколірними стрічками та блищачи дукачами й намистом, проказує мої вірші. І після попередньої критики я в кожному їх слові несамохіть шукаю тієї шаблонової дрібнодухої обмеженості, за яку мене зараз хвалено...
Що це? Невже це він буде промовляти, Котовський? Чоловік, якому я завсігди здавався запорохою в оці, який усе життя був мені найгіршим ворогом, шкодив мені скрізь, спотиньга кусаючи, як зрадлива собака! І він має промовляти й лицемірно хвалити мене, шиплячи в душі зо злості?
Так, він сів за стіл, і я бачу просто себе його викохане, випещене панське обличчя, з коротко підстриженою борідкою, з ласкавим медяним усміхом червоних губів. От чую його солоденький голос:
— De mortuis aut bene, aut nihil1 — святе правило, і я його шаную більше, ніж хто інший. Через те я ні в якому разі не насмілюся нічого казати про саму особу нашого небіжчика-поета. Говоритиму тільки про літературні його твори.
Мені полегшало: він мене не хвалитиме, тільки лаятиме, — це все ж ліпше.
— Всі згоджуються, що Євген Сагайдачний мав пречудовий поетичний хист, бо ж безперечно треба мати хист, щоб писати такі гладенькі вірші. Вірш у його справді легенький, бо автор не надуживає його і здебільшого йде туди, куди веде його вірш, одміняючи, відповідно до його, і зміст свого твору. Зміст же в його звичайно дуже цікавий, бо дорогий наш поет писав на пекучі сучасні теми, добираючи такі, які обробляли вже всі поети-сучасники, і таким робом теми ті вже мали — сказав би так — патент на цікавість. Зрозуміло, що в такій роботі він не міг не сходитися дуже з тими авторами, що поперед його про це писали, але він завсігди брав у їх тільки найкращі, найпоетичніші місця. Це не значить, що високоталановитий автор не був оригінальний — навпаки, оригінальність його поглядів завсігди виявлялася тим, що загально дозволене здавалось йому злочинством, а загально гуджене — хвальним ділом. Через те дехто давав йому догану, що його докори задля нас неоправдані, а його поради або неморальні, або практично непридатні. Я ж не буду ганити поета, бо кожен має право казати, що хоче. Твори незабутнього поета довго ще будуть у нас читатися, бо після Шевченка у нас занепад поезії, і ми не маємо кращих авторів... хоч він писав так мало, що його твори — крихотки, коли рівняти до того, що зробили інші письменники...
1 Про мертвих слід говорити або тільки хороше, або нічого (лат.).
Досить мені вже того! Я відімкнув двері і вийшов у Савенків кабінет. У залі лящали оплески Котовському за промову. Я відчинив двері з кабінету в залу і став на порозі.
Саме в цю мить усе товариство встало (певне — це був антракт) і безладно рушило по залі, жваво розмовляючи.
Кілька чоловік, і поперед усіх Котовський, ішли купкою просто до кабінету й побачили мене. І відразу їх обличчя відмінилися. Смертельна блідість окрила їх, очі спинилися, вирячившися на мене, рухи вмерли... Скам'яніли всі без згуку.
Тим часом заздріли мене й інші і вразилися так само. Всі заніміли, прикипівши до місця, і тільки дивилися, дивилися на мене божевільно-зляканими очима, просто страшними на цих блідих обличчях.
— А-ах! — почувся жіночий скрик, і кілька десятків людей, як одна людина, відразу кинулися назад, у ті кутки, де попереду сиділи, збилися в купу, як отара, тремтячи перед вовком. Між мною та їми стала порожнява великої зали.
— Прошу сідати, панове! — промовив я, проходячи до столика.
І всі, як один, сіли, загіпнотизовані безмірним переляком.
І я сів за столик.
— Прошу вибачити, панове, що я перепиню вам хвилини відпочинку... Але ви так багато говорили сьогодні про мене, що був би я незвичайний, не озвавшися також.
Вони слухали, сидячи німо, нерухомо — цілком так, як от дитина посадить ряд ляльок, говорить до їх, як до живих, а вони слухають мертвими ушима і дивляться мертвими очима.
— Насамперед дозвольте направити одну важну помилку: на жаль, я не вмер, я живий, і автори моїх некрологів трохи поспішилися.
По всій залі розкотилося широке вільне зітхання півсотні людей, і обличчя, ці білі кам'яні обличчя, ожили, заворушилися.
— Дивний випадок, якого творцем був певно бог поезії Аполлон, привів мене на мою власну тризну, і я почув собі посмертний суд... Я дякую за слова прихильні та тирі до мене, які я тут чув. Дозвольте ж і мені тепер сказати трохи — не про себе — ні! — але про нас, українських письменників.
Я замовк на хвилину. В залі панувала надзвичайна, мертва тиша. Більша частина сиділа, похнюпившись, інші — втупивши в мене очі.
— Я зараз тут чув докір, що одурюємо надії, мало творимо... Правда!.. Але... У поета в голові є мозок, а в грудях почування... Ці дві речі призначено на те, щоб служити поезії во ім'я щастя рідного краю й народу. Але поезія у нас має з усього тільки недогризки: той мозок з'їдає канцелярія чи контора, а почування витрачується на еквілібристику між мріями про вільний світ широкий і порозумінням із слугами запаморочення. На поезію має поет кілька сонних од утоми хвилин, якщо їх не забере йому хатній клопіт... Наша інтелігенція! Чи є вона? Коли є, хай знає, що за скільки десятків карбованців на місяць продається мозок нервів і кров серця нашого поета! А вони ж належать рідному народові — цей мозок і ця кров! Ви чули, як продають невільниць у гареми? Гинь із зненависті до покупця, але кохай його, бо він тебе купив! Ось вам поетова душа-невільниця! Хай вона ридає, хай вона кричить, б'ючись у хижих кігтях, — ніхто їй не пособить: це ж так натурально — бути проданою на базарі, — до чого ж тут крик? Лицемірство — всякі слова про любов до рідного слова й народу, доки існує цей ганебний продаж!
Серед пустині живе у нас поет. Його слова — глас вопіющого в пустині... Як мало живих серед цих трун із трупами духовних невільників... І йде вкраїнський поет своїм шляхом сам собі, а люди, а його інтелігенція сама собі. О, якби ви знали, який він сирота духовний! Йому прихилити голову ніде, бо він живе великою ідеєю відродження рідного народу, а серед вас... Це ж тільки парад, ці ваші роковини й усякі збори, парад, годящий сьогодні тільки на те, щоб завтра про його забути серед крутеню всяких ваших діл!.. Діл!.. У вас мусить бути тільки одно діло: щастя рідного народу! Де воно в вашому житті, в ваших сім'ях? Там рабство, невільництво духовне, безмірно гірше, ніж рабство фізичне. Там батько не вчить своєї дитини віддавати рідному народові всі свої сили, всі свої думи, всі свої почування — все своє щастя і всі свої сльози. Там чужою мовою говорять, чужим ідеалам душу свою віддають, чужим богам, богам забуття рідного народу кланяються. Все чуже вкраїнському поетові в ваших кам'яницях, і труною, труною пахне від їх! І доки не огиднуть вам ті пахощі, доки не станете ворогами тим людям, якими є тепер, доти сиротою блукатиме по світу співець величних замірів, і його пісня тяжким риданням буде, палким докором вам, що хочете спати мертвим сном тоді, як уже світає світ...