Особистосні методи навчання тоді гарні, коли вони відповідають фізіологічно-акустичним даним учня. А мені здається, що вам неправильно визначили звуковисотний діапазон вашого голосу... Хіба у вас меццо-сопрано? Маю сумніви. Вам так само слід усвідомити саму природу власного голосу. Хіба ви не знаєте, яке важливе значення має для співака правильне визначення його голосу? Так, каро Mea, це все одно, що визначити долю! Від неправильного використання може захворіти голосовий апарат. Ви знаєте, що у нас навіть вдаються до лікарів для визначення голосу по голосницях. Щоправда, є співаки, котрі мають невідповідні голосниці, але це виняток. Дуже часто меццо-сопрано мають за драматичне сопрано і навпаки. А це приводить до втрати природних низьких нот і розхитування середніх.
І ще... Даруйте, Меа, що я вам про це кажу, але то від щирої симпатії до вас і поваги до ваших природних даних. Без уміння розпоряджатися своїм голосом, тобто без техніки співу, не може бути оперного співака. Оркестр вмить виявить усі ваші недоліки і знищить вас як артиста. Оперний співак мусить свідомо володіти своїм голосом. А щоб стати ним, вірте мені, треба мати неабиякий героїзм...
— Так,— озвалася збита з пантелику Соломія,— героїзм — це завжди всупереч... обставинам, часові, можливостям.
Від цих розмов Соломія втрачала спокій. Досі все здавалося усталеним, а тут раптом похитнулося...
Джемма поїхала, залишивши Соломії свою міланську адресу і відчуття непевності.
Весною Соломія закінчила консерваторію. їй було вручено диплом з відзнакою і медаль. Батько зі слізьми на очах читав у дипломі: "...Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени. Обширної скалі дзвінкий і дуже симпатичний звук голосу її меццо-сопрано, освіта музична, високе почуття краси, принадна поверхність, сценічна постава, словом, усі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідають їй в артистичному світі найкращу будучність".
Сестри, брат Антін, Олександр Мишуга, композитор Денис Січинський, Теофіл Окуневський здоровили її. Вперше вона мала у своїй дуже скромній кімнаті стільки квітів... Які вони були для неї дорогі, ті перші поздоровлення, поки що тільки близьких їй людей...
Львівський оперний театр запрошує Соломію Крушель-ницьку на сцену. Вона має дебютувати в ролі Леонори в опері "Фаворитка" Доніцетті.
У підготовці до Соломіїного дебюту взяла участь майже вся родина. Олена спеціально приїхала, щоб приготувати костюми, Юзя так само покинула родину, щоб вишити сукню для першої дії. Емілія та Марія мали виготовити штучні квіти, які виходили в них наче живі.
Старенька артистка Домбровська радила, яке потрібно вбрання, де купувати матеріал, і влаштувала повну репетицію всієї Соломіїної партії з допомогою режисера Камінського, який також багато прислугував Соломії в її перших кроках на сцені.
І хвилювалася Соломія, мучили її сумніви, і боялася поразки. Та знала, що має робити і як, а це додавало впевненості. Проглянула в бібліотеці книги з історії часу дії у "Фаворитці", потім вивчила костюми тієї епохи і прикинула, які з них будуть личити їй найбільше. Довго розмірковувала, які кольори найбільш відповідали б музиці і настрою кожної сцени. Коли вже задуми набули реальності, вона прискіпливо приглядалася, чи все відповідає потрібному. З першого і до останнього виступу свого Соломія користувалася тільки своїми, нею задуманими і під її керівництвом пошитими костюмами. Чи шили і вишивали їй рідні сестри, чи наймодніші паризькі майстри.
І настав день виступу. Досвідчені артисти, диригент і режисер, публіка були в захопленні. Родина — щаслива. Антін подарував їй того вечора маленьку золоту підківку — він так волів щастя своїй сестричці.
Наступного дня в газеті "Діло" з'явилася стаття про виставу: "Про п. Крушельницьку можемо по її першім виступі сказати совісно таке: голос видатний, отже, навіть для більшої сцени відповідний, свіжий, металічний, м'який, з прекрасною ліричною барвою, однако ж, як могли ми замітити, способний і до драматичних або героїчних партій..."
Соломія знала, яка то важлива якість голосу — "метал". Вона характеризує тембр, який часто називають основним багатством вокаліста: забарвленням звуку, колоритом, кольором голосу. Яскравий, сріблястий, дзвенить металом — так характеризують тембр гарних співаків.
Соломія добре пам'ятала прикмети визначного голосу. Це найперш висока співацька форманта, яка надає чаруючого сріблястого відтінку.
Знала вона, що тембр голосу залежить не тільки від обертонів, але й від вібрато. Вібрато великих співаків вирізнялися приємною ласкавою плавністю, справляли враження, наче плине струмінь.
Крім того, у вокальному світі має значення не тільки голосність, але й ціна, якою вона досягається. "Політність" голосу — це здатність звуку летіти вдалину, розходитися на велику відстань, та ще виділятися на тлі інших звуків, линути через оркестр.
Існують великі голоси, а от не політні; у маленькій кімнатці — це цар-голос, а на сцені його забиває ріденьке сопрано. Старі італійські маестро називали їх "фальшивий метал".
Соломії все це було відомо, і з огляду на це стаття була справедливою до неї. Та, пам'ятаючи розмови з Джеммою Беллінчіоні, пригадуючи недоліки у своєму виступі, Соломія розуміла, що причини їх у тому, на що вказувала італійська співачка.
Газета далі писала: "...Вибагливий критик міг ще досте-регти малу нерівність між долішнім і середнім регістром. Над вирівнянням тої хиби повинна дебютантка і її маестро щиро попрацювати. Вищі тони... видалися нам крихотку загострі, хоч припускаємо, що причиною гостроти була невишколеність голосу — звичайна хиба молодих артисток...
Вокалізація напрочуд ясна, через що сам спів набрав повноти і хорошого колориту. В тонах протяглих не могли ми ще дослухати відповідного крещендування і декрещен-дування. Воно недоставало і фразам. Суть то вимоги, які ставляться не до дебютанток, а до артисток. Але коли це робимо, се для того, що п. Крушельницька першим виступом своїм перескочила відразу дебютантизм з найкращими надіями на будучність. У сольних партіях і ансамблях, супроводжуваних хорами, голос п. Крушель-ницької пробивався відповідно завдяки своїй металічності і хорошій винятковій барві.
Не менш відповідною була гра дебютантки. Ми не могли не достерегти ані треми, ані якої-небудь неповоротності. Повернення було навіть сміле, а міміка жива і в границях естетики. До ефекту причинилися немало хороший вигляд, чудові костюми. Симпатії публіки знамену-валися рясними оплесками і викликуваннями".
А далі Соломія прочитала те, що мучило її після від'їзду Джемми і що сама вона вже досить ясно відчула. Ні, не дала їй Львівська консерваторія найвищої вокальної школи. А тільки найвища могла задовольнити Соломію.
Далі писалося от що: "...Поки на тій школі можна вже зупинитися і доложити трудів, щоб талант і дар свій вдосконалити дальшими совісними студіями". Певна річ, Соломія раділа похвалам, але вона мала занадто неспокійну душу, щоб задовольнитися лише цим. Знати більше, ніж знає, співати краще, ніж співає,— ось який урок винесла вона із вдалого дебюту. Вона вже досить опанувала професію, щоб свої успіхи оцінювати критично.
Як завжди — на пораду до брата, бо саме він став її найбільшим другом і однодумцем. Антонові не треба було довго пояснювати.
— Так, сестро, маєш рацію, треба вчитися, і, поза всіляким сумнівом, це мусить бути Італія...
А де ж узяти грошей? Родина обвішана боргами, як кожух реп'яхами... Антін заспокоював: головне — дістати їй на навчання, із сім'єю він дасть раду сам.
Нелегко все це витерпіти, але потрібна неодмінно перемога, бо, на думку Соломії, "не може бути щось кращого на світі, як та робота, котрої слава віки перетриває!".
Біля імпозантного будинку галицького сейму стоїть з десяток фіакрів і походжають два жандарми. Вони знають, у кого слід вдивлятися,— повз усіх інших проходять із кам'яними обличчями. Сивого священика, який звертається до них з якимись запитаннями, вони не помічають взагалі. Священик перепитує:
— Будь ласка, де подають прошения у сейм? Нарешті один змилостивився:
— Прошу пана запитати у служителя сейму. Священик заходить у будинок і питає в служителя:
— Прошу відказати мені, де тут подають прошения?
— Прошу пана, ще раз? Я погано чую!
— Я хотів подати прошения про допомогу, до кого треба звертатися?..
— А-а... Прошу пана, зрозуміло! Треба спочатку йти до секретаря... щоб він спочатку взяв... а вже потім...
— Ну то дякую панові.
Крушельницький іде па другий поверх. Секретар, із гострими, як голки, задертими догори вусами, навіть не підвів голови од паперів, але чемно кинув:
— Прошу сідати.
Крушельницький сів. Панок, так само займаючися паперами, між іншим питався про справи Крушельницького. Той почав здаля:
— Бачте, пане, я маю дочку...— При цих словах панок глянув на прохача. У секретаря були світло-сірі очі і гидливий вираз обличчя.
— ...Я маю дочку, в якої, як кажуть люди, дивний голос і талант... Хотілося б, аби вона поїхала вчитися в Італію...
— Ха-ха-ха! — щиро, від усього серця розсміявся панок.— То ви, пане, приходите до сейму з такими дурницями!
Він устав із-за столу і почав ходити перед Крушельни-цьким.
— Коли б ви мені сказали, що у вас згоріла хата або вмирає родина, а то... Господи святий! Дочці забагнулося до Італії... І ви прийшли просити гроші, правда?
Старий покірно кивнув головою
— От бачте! Я зразу ж зрозумів! — Панок тішився своєю здогадливістю. —А чому то ваша дочка не хоче до своїх, хіба наші польські викладачі гірші? Ви поляк...
— Я русин.
— А-а-а...— протягнув панок, але Крушельницький перебив його:
— Вона вже скінчила консерваторію і співає у Львівській опері...
Та панок уже втратив інтерес, знову заглибився в па пери і хвилиною пізніше буркнув:
— Залиште прошения... відповідь надішлемо письмово
...Йшов гарними, зеленими вулицями Львова старий Крушельницький, і жодної надії на допомогу вже не було. Він ще не вирішив, чи скаже Соломії правду, чи якось заспокоїть дочку, а думка його напружено шукала виходу Тільки позичити. А де, в кого? Марно перебирав подумки прізвища. Та жодного разу на думку не спало лише одне: відмовити Соломії. Він відчував себе більш зобов'язаним їй, ніж богові.
Тим часом Соломія написала листа Джеммі Беллінчіоні, мовляв, вирішила їхати до Італії вчитися, і просила поради.