Дозвольте мені кохати вас...
Ще довго не спала Соломія, пригадуючи цю розмову, пригадуючи його слова, вираз обличчя і ту хвилюючу теплоту, яка вирувала в ній, коли він наближався. Вона хотіла бачити його знов, хотіла ходити з ним вулицями Львова, співати для нього. О! Цього вона хотіла якнайбільше... Взагалі він співчував її намаганням добитися самостійності. Але... але щось він... Ні, він гадає, в усякому разі, це відчувається в його словах, що консерваторія і освіта потрібні їй, щоб довести світові свої можливості, а після того спокійно забути все, повернувшися до "домашнього вогнища". Соломія усміхнулася і заснула.
Наступного дня професор загадав їй проспівати арію, намічену на сьогодні. Соломія розпочала, але збилася і хотіла подивитися в ноти. Професор припинив заняття.
— Панно Крушельницька, я не міг вам за два роки навчання ні в чому дорікнути... І я, і пан диригент, і наш славетний співак Мишуга вважаємо вас дуже здібною і перспективною ученицею. Ви жодного разу не дали нам приводу сумніватися в цьому. Якщо ви хвора, треба залишатися вдома і не псувати собі репутацію.— І вийшов з класу.
Сором, гнів на себе клекотіли в душі Соломії. Вона ненавиділа себе. Все її життя постало перед нею з жахливою ясністю, і з тією ж жорстокою ясністю освітились їй дороги, які вона мала вибрати, а точніше — одну-однісінь-ку, ледь намічену стежечку, яка, можливо, її кудись виведе. Можливо, один шанс із... Хіба вона у Львові задля флірту з паном Окуневським і для візитів на вечірки?.. Сидить тут на позичені батьком гроші, занапастила родину, бо це ж... через неї жодна сестра не має віна, вона батькові вкорочує життя своїми проблемами...
Повернувся професор Висоцький. Пройшов у куток кімнати, вмостився в кріслі, глянув у вікно, потім на Соломію. Він був спокійний і дивився на ученицю майже співчутливо:
— О котрій панна Соломія вчора вклалася до ліжка? Соломія мовчала.
— Отже, дуже пізно!.. Професія співака — це важка фізична праця. Режим і вправи, режим і вправи — і так без кінця. Ви розумієте мене?
— Так,— Соломіїна відповідь пролунала сухо і твердо.
— Панно Крушельницька, я не маю підстав дорікати вам. Ви працьовиті у вищій мірі. До того ж маєте унікальний голос. Заявляю — унікальний. Але... але справжній талант дуже ревнивий, він не потерпить суперника...
Соломія мовчки уважно слухала свого професора, який був для неї зараз єдиним дороговказом і надією. Відтоді, як професор вийшов, а потім повернувся, вона не змінила пози. Стояла біля фортепіано, мов застигла.
— Сідайте, будь ласка,— запропонував професор буденним тоном, ніби нічого й не сталося.
— За кілька днів у театрі починаються гастролі італійської співачки Джемми Беллінчіоні. Я не вважаю її спів якимсь незвичайним, але переконаний у користі ходити в оперу і вивчати манеру співу і прийоми інших співаків. Окрім того, італійська мова настільки багата голосними та їх комбінаціями, що надає голосові особливої вокальної барвистості... Прошу звернути увагу на її срібний голос, головні партії в операх "Лінда", "Лючія", "Ріголетто", "Травіата".— Він умовк, глянув на мовчазну Соломію і додав:— Голосовий матеріал ви маєте кращий. Після спектаклю прошу зайти до неї в убиральню... мені б хотілося познайомити вас.
Розділ III
ДЖЕММА БЕЛЛІНЧІОНІ. Гастролі італійської трупи розворушили весь Львів, а місто здавна славилося музичними традиціями. Ще 1826 року син великого Моцарта заснував тут Музичне товариство св. Цецілії, в якому інколи нараховувалося 300 чоловік. Львівське музичне життя було досить багатим, охоплювало найширші верстви інтелігенції і городян. Тож годі вже й казати про фахівців музики, для яких гастролі світових співаків були святом.
Соломія хвилювалася. Добре, що Олена була на той час у Львові. Тому субота, незважаючи на весняний щебет птахів, почалася не із звичайної прогулянки, а з добору вбрання на вечірню виставу. Оленка, яка прекрасно розбиралася в таких справах, до обіду не полишала голки. Соломія мало допомагала їй, навіть перспектива чудового вечора не могла збити її зі звичайного робочого ритму. Фортепіано, вправи для голосу, спів. Усе як завжди.
Лише по обіді сестри вийшли на прогулянку. Стояла найулюбленіша Соломіїна пора — рання весна, яка має щось у собі і від пізньої осені, тільки не така мертва. Досі всі пори року Соломія сприймала тут у порівнянні з сільськими пейзажами, а там весна сповнена буянням соків, хмелем паруючої під сонцем землі. Та сьогодні вона, як ніколи, відчула всю поетичність весни міської.
Підсохла чистісінька бруківка, щоправда тільки в центрі міста, ніжне молоденьке листячко каштанів ще трошки в'ялувате, як щойно народжене ягнятко. Соломія з цікавістю роздивлялася навколо, а люди у свою чергу задивлялися на молоду панянку, таку красиву й зграбну. Оленка не вважала себе такою вродливою, як сестра, але цілком задовольнялася успіхами Соломії. Вони неквапом простували каштановими алеями, і Соломія тихо розповідала сестрі про всілякі події з життя львівських театралів.
— Пам'ятаєш нашого суфлера, пана Ластовинку,— зайшлася доброзичливим сміхом,— від нього вже пішла третя дружина!
— Дивно, він зовсім не схожий на такого чоловіка.
— У тому-то й справа, що гультяйство не в його характері, і врешті-решт його завжди женять на собі особи, значно старші від нього. Та, Оленочко, не в цьому диво... Одружившись із примусу, він страшенно страждає після кожного розлучення. Навіть хотів укоротити собі життя, що зовсім не...
Соломія раптом замовкла, ніби їй втяли голос. Тільки на мить в її очах Оленка завважила справжній переляк. До них підходила пара. Жінка була дуже вродливою, поруч високий чоловік із русявою борідкою клином.
— Ах, панно Соломіє, щойно ми згадували вас, а тут і ви... Прошу, це наша молода надія, співачка з милості божої, Соломія Крушельницька.— Він подивився в бік Оленки.
— Олена Крушельницька,— відповіла Оленка.
— Дуже нам мило пізнати ще одну з такого талановитого і вельми поважного сімейства. А це — Софія Оку-невська.
Софії було під тридцять, обличчя вона мала бездоганно чисте, біле, брови наче крила і буйне, старого золота волосся.
— Отже, панно Соломіє, ви не звернули уваги на моє запрошення і не прийшли до Товариства імені Шевченка... А там якраз відбувся вечір, присвячений становищу жінок... Я сподівався, що, з огляду на спосіб життя панни Соломії, вона мусила мати цікавість до таких речей.
— Звичайно, пане Теофіле, але в товариство, де навіть говорять про становище жінок, ходити самим жінкам негоже, а мій брат не міг мене супроводжувати.
— Чому ви мені про це не сказали?
Вони зустрілися поглядом, Соломія виглядала привітною, милою, ніщо не змінилося в її зовнішньому поводженні. А то була її особливість: чим розгубленішою себе відчувала, тим спокійніше трималася.
— Чи будете ви в опері? Співає Беллінчіоні.
— Звичайно. Ви так само, маю надію?
— Так,— відповіла Окуневська.— Будемо. Я багато чула про вас. Мені навіть писали до Цюріха...
— Ах!..— захоплено вихопилося у Соломії.— То ви та Окуневська, що студіює медицину у Швейцарії?
— Звичайно, та...
— Ми мусимо зустрітися, я маю до вас стільки запитань.
— А я з тим же до вас.
Усі засміялися. Домовилися зустрітися після спектаклю.
Соломію вразили виступи Джемми Беллінчіоні. її висока вокальна школа і драматична гра свідчили про не знаний ще Соломією професійний рівень. Навіть антракти не розбивали створений артисткою образ головної героїні у "Сільській честі", і Соломія просиділа весь спектакль як заворожена. Вона кінчала консерваторію, і раптом... все, що вона надбала, здалося їй порівняно з італійкою не вартим уваги. Соломія була збентежена до краю.
Джемма, якій професор Висоцький представив після спектаклю свою ученицю, виявилася особою, значно старшою від Соломії. Коли вони залишилися наодинці, розпитала Соломію про консерваторські успіхи і зауважила, що вельми охоче послухала б дорогу Меу, так вона зразу ж переробила її ім'я. Вони домовилися про зустріч.
Як оперна співачка Джемма Беллінчіоні важкою працею заслужила свою популярність. Із перших же кроків сценічного життя вона намагалася подолати загальноприйняті виконавські штампи. Набуваючи високого професіоналізму, вона шукала нових можливостей у трактуванні вокального образу. її вважали артисткою надзвичайно обдарованою, яка має значний вплив на глядача, але її виконання часто трактували як штучне і вважали суперечливим. Творчі пошуки Джемми Беллінчіоні деякий час не приносили їй успіху у створенні оперних образів. Власне, таких, на які, безперечно, мала право ця розумна і обдарована співачка.
Навіть лібреттист вердівського "Отелло", вишуканий композитор і тонкий музикант Бойто вважав, що в ній немає нічого, що могло заслуговувати на увагу. Шукаючи співачку на роль Дездемони, він відмовив Беллінчіоні, бо вона видалася йому нещирою, а її виконання здалося позбавленим справжнього драматизму.
І раптом у травні 1890 року схвильований римський глядач на прем'єрі "Сільської честі" побачив артистку, яка здивувала його. В ролі Сантуцци вона знайшла новий стиль з підкресленою драматичною експресією, з чутливою любовною лірикою, з широкими співучими мелодіями і незвичайно гострими спалахами жагучих пристрастей. Вона, як ніхто, надавалася до сучасної їй опери і стала провідною співачкою кінця століття. Массне був захоплений, побачивши її у своїй опері "Сафо" за романом Альфонса Доде.
Тож нічого дивного, що Беллінчіоні полонила початку-ючу вокалістку. Соломія щиро віддалася так щасливо знайденій дружбі. Не пропустила жодного спектаклю за участю Джемми і з особливою увагою придивлялася до способу її виконання та драматичної гри.
Послухавши Соломію, Джемма висловила щире захоплення її голосом, але відверто сказала, що школи бракує. Своєму професорові Соломія може тільки дякувати за те, що він не позбавив її голосу. Соломія хотіла образитися і захистити своїх учителів, та Джемма зупинила:
— Каро Mea, я знаю все, що ви хочете мені сказати. Безумовно, ви маєте рацію, я знаю вашого професора, він, безперечно, прекрасний педагог... Але змилуйтеся, кожен учень не подібний до іншого... один випадок невдачі не заперечує десятків перемог учителя.