Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олекандри Аплаксіної

Барбара Редінг

Сторінка 14 з 29

Тобі дуже цікаво. Перебуваєш на ньому. Ти серед гамору п'єш червоне вино і вітаєш катастрофічно красивих жінок.

Тут живуть і літературою.

І ти очманілий.

Думаєш, що все це хотів би проміняти на один мій цілунок чи потиск руки.

Проте (я певна) не думаєш — фантазуєш.

(Переконуєш, що найкращі хвилини твоєї подорожі— це коли можеш думати про мене, згадувати мене. Втім я не певна, що саме такі найкращі. Я знаю, як ти чекав подібного шику, як у Львові, Кракові, Відні, — у людській поведінці, у спілкуванні, в інтелектуальних спроможностях інтелігенції. Я знаю, тому і не певна щодо кращих хвилин, коли про мене. Перепитуєш: чому мене нема з тобою? Відповідаю: тому що нема. Чи кохаю? — запитуєш далі. Це єдине, висловлююсь, що з подорожі, як на мене, серйозно. Так, твоє запитання: чи кохаю? Кохаю...)

Повернувшись, розповідатимеш, як досить безумно проводив вечір на віденському Пратері — парку із розвагами для люду. Ти розповідатимеш мені приблизно так, як і своїм дітям, сидячи у сірому костюмі, червоній турецькій фесці з великою чорною китицею серед кущів спіреї та бульденежу під ніби твореною ними зеленою альтанкою. Тут тебе влаштує, щоб уберегти від застуди, дружина, підмостивши під спину згорнутий учетверо старий килим.

Ти, тато, розказуватимеш про веселі атракціони, які бачив на Пратері, — змайстровані високі дерев'яні гори зі стрімкими проваллями та раптовими підйомами. Твоя розповідь буде емоційно потужною. Те, як мчить із шаленою швидкістю по рейках униз і вгору вагонетка, всі несамовито кричать, особливо жінки, твої діти (а потім і я) уявлятимуть досконалими картинками.

У Венеції на гондолі здійснюєш подорож каналами.

Площа Святого Марка.

Увечері — на серенаді. (Добре заспокоїш нерви. Схочеш колись написати про це.) На вокзалі в Болоньї.

Місто-музей Флоренція. (Або: місто квітів, садів, красивих жінок.)

Із візитом до Данте.

Це тиждень твого не чернігівського (не міщанського, не провінційного) життя.

А далі Рим. Із усіх пізнаних ще у п'ятому році міст воно подобається чи не найбільше. Ти добре знаєш топографію, тому без сум'яття й географічного кретинізму обходиш Ватиканський і Капітолійський музеї. Навідуєшся у гарні й навдивовижу дешеві ресторани, де п'єш вино, де п'єш чимало витонченого на смак вина. Тобі цікаві навіть крамниці, куди ступаєш із бажанням купити собі панаму й ще якихось подарунків (можливо, мені, можливо, родині).

Рим дивує своїм ставленням до письменників. Бачиш сцену, коли на одній із переповнених вулиць з'являється непоказова людина, перед якою всі, немовбито завчасно змовившись, скидають брилі й уклоняються. Ти питаєш у тих, хто поблизу, що це за церемонія, це, можливо, король. І відповідь неабияк приголомшує: який король, це їх письменник Габрієль д'Аннуціо, якому в такий спосіб висловлюють свою пошану його прихильники-читачі. Ти розумієш рівень культури в Італії, а водночас нашого українського безкультур'я.

Це місто вабить тебе садом на Монте-Пінчіо. Тут помірковано куриш (твоя давня невигойна звичка, що часом мене добиває), але на Капрі плануєш кинути. Таку дію, що розслабляє, дозволяє добре почування: не задихаєшся, як удома. Із цього робиш висновки, що твоя справжня хвороба — нерви. Піднімаючись на гору Пінчіо, думаєш про мене, вкотре уявляєш нас удвох. Я не поруч, тому часто являюся тобі у снах, у яких щось довго і протяжно говориш до мене, а потім зовсім раптово вмовкаєш — щезає голос, але німота минає, коли цілую (цілую, цілую, цілую...).

На Монте-Пінчіо планується свято. Ти бачиш повний сад жандармів, спостерігаєш за тим, як готується грандіозна ілюмінація з таким смаком, що мають лише італійці, відповідно підсумовуєш: свято. На якийсь час дозволяєш собі більше не згадувати мене і просто любуватися краєвидами, ловити деталі в поведінці місцевого люду, забутися.

Твою внутрішню безхмарність і спокій порушує хіба несподівана реальна хмара, з якої починає падати реальний дощ. Задивляєшся на раптово утворену картинку: все пливе, води цілісінькі потоки, відтак ущент змоклий намагаєшся знайти хоч якийсь притулок, де б можна було сховатися. Розумієш, що подібне загрожує перерости в затяжну непотрібну хворобу, тому біжиш у той самий бік, куди прожогом рушили жандарми. (Зрештою, за хворобою не стане. Навіть за добу ти не зможеш оговтатися від цієї пригоди, не просохнеш, їхатимеш у вологому одязі.) Ти потрапиш до їхньої казарми, пропахлої чоловічим потом і віддихом змокрілих тіл. Дощ утихає так само неочікувано, як і розпочався. І в цьому якась непояснювана чарівність Рима, який ти так полюбив.

А наостанок перед кількатижневою зупинкою на острові — Неаполь (із берегом грізного моря, з ефектними вітрилами на суднах у затоці й сильним вітром). Знаходиш невеличкий набережний ресторан, де обідав чотири роки тому. Тобі безпечно і стримано. Позаду тебе — незвичні дерева (пальми), Везувій, що потух, або, як кажуть неаполітанці, тогю. Далеко в морі, виглядаєш із нетерпінням, затягнутий імлою Капрі.

Твоя рівновага контрастує з неаполітанським шаленим рухом уздовж берега, який обліпило все, що лише може: фіксуєш, як гримають і димлять автомобілі, важкі ландо, наповнені святково убраними жінками, як узбережжям неквапно рухаються ліврейські слуги у циліндрах і пані без капелюшків. Тебе дивує ця особливість неаполітанської моди: розкішна копиця чорного волосся — й більше нічого. Задивляєшся на безсоромних неаполітанських жінок.

Звертаєш увагу на запряженого у двоколісний екіпаж віслюка. Думаєш: ця маленька красива тваринка виглядає дуже вишукано в особливому спорядженні. Проте ані гримання автомобілів і ландо, ані стрільба з довгих батогів і відчайдушні крики погоничів (міркуєш: така експансивна тварина, як неаполітанець, не може обійтися без знаків виявлення енергії), що мали б додавати тварині снаги, не рушать твого довгоочікуваного спокою.

Ти береш екіпаж і ідеш прогулятися, замислившись лише на мить: чому я не з тобою, чому не з тобою, не з тобою, чому...

38

Моє літо, допоки мандруєш європейськими маршрутами й отримуєш середземноморську засмагу, починає тліти.

Воно тліє від усвідомлення власної почуттєвої нікчемності або чогось подібного.

Ти не знатимеш моєї маленької таємниці про внутрішній душевний біль й алергію на самотнє існування.

У мені прокидається егоїстична хтива жінка, яка вимагає від свого чоловіка регулярної любові й турботливого ставлення, якого не має і ніколи не матиме.

Кортить до неможливості виголосити це тобі, щоб (нарешті) зрозумів, як мені — недолугій напівреальній коханці.

Ночами складаю безжальні промови на твою адресу і гніваюсь.

Гнів обертається на сором, коли уявляю біля себе тебе.

І тоді видіння жену подалі й продовжую складати ці жорстокі промови про неіснуючу доброту, до якої так звик і до якої апелюєш щоразу, коли йдеться про наше примарне майбутнє.

У промовах я жорстока і не йду на компроміси.

Або — або.

Не знаю, чи згодишся.

Утім це тільки мої фантазії в одинокості, до здійснення яких ніколи не дійде.

І, підозрюю, ти здогадуєшся про це.

Та попри все, продовжую складати промови.

Зміст лаконічний і до нестерпного жорсткий: ніяких нас на примарне сиве майбутнє.

Мене допікає думка, що не можу без тебе.

Можу! Можу!

У тому, що можу без тебе, намагаюсь переконати себе щоразу.

Так минають тривалі для мене літні ночі: в тупих істериках, до яких ніколи не дійде, якщо буватимеш (і буваєш) поряд.

Забуваю, що коли кохаєш, нічого не вимагаєш навзаєм. Тому пробую вимагати.

Я прирікаю себе на мовчання у твій далекий закордонний бік.

Це єдине, чим спроможна помститися за почуттєву нікчемність, внутрішню алергію на самотнє існування. Не можу...

39

Висаджуєшся у порту Маріна Гранде. Це, врешті-решт, Капрі, чи, як кажуть неаполітанці, Gemma del Golfo — перлина неаполітанської затоки, до якої йшов ці роки. Найяскравіші враження від острова ще попереду, а поки — першокласний готель "Рояль", до якого ведуть доріжки, подібні до паркету, і куди тебе завозить один молодий поляк, з ним ти познайомився на пароплаві. Молодий поляк — гімназіальний учитель із Петербурга, Євген Галдзевич, твій відданий шанувальник і співрозмовник на найближчі кілька тижнів.

А готель "Рояль", яким керує російськомовний чех-господар, руйнує всі твої уявлення про співвідношення ціни і якості під час подібного відпочинку. У центрі острова, понад міру чистий і зручний, із багатими кімнатами, гарно умебльованими, й привітним обслуговуючим персоналом — "Рояль" має аж занадто помірні ціни, як на таку неочікувану (небувалу) розкіш.

Твій номер 23, який незабаром заміниш на ще просторіший і комфортабельніший 21, забезпечений повним пансіоном і насичений ароматом гірських трав, що п'янить. У ньому — широкоформатний балкон із бездоганним видом на гори і море, на південні краєвиди, зіткані з чарівного хаосу місцевої рослинності: апельсини, лимони, оливки, лаври, фігові, ріжкові, черешневі дерева, ліси солодких каштанів й зусібіч — виноград, густо осілий на високих тичках. У ньому — безкоштовний спокій і дешеві смачні обіди, яких потребуєш не менше ніж безкоштовного спокою.

Лишившись у номері наодинці, думаєш, що кращого місця для відпочинку годі й уявити. Твоя кімната наповнена морем і, щонайважливіше, сонцем, до якого тягнешся, якого вимагаєш нескінченно.

Сідаєш у плетене крісло на балконі й, нерухомий, зачарований, упродовж кількох годин вслухаєшся в тишу. Ти не звиклий до подібних пишнот. Але опиратися цьому щастю не будеш.

Інша справа — відсутність поряд мене. Відсутність, яку б ти з превеликим задоволенням багнув перетворити на присутність. Бо по-іншому немає повноцінного відчуття заспокоєння. У цьому зізнаватись ти не соромишся. А я ж, у свою чергу, не соромлюсь твої зізнання отак безпосередньо приймати.

Ти: сумую далеко від тебе, ще більше кохаю і тобою живу.

Я: знаю, що сумуєш далеко від мене, ще більше кохаєш і мною живеш. І на цьому.

Твої ранки стабільно правильні: ти виходиш на довгі прогулянки ще до сніданку. Тішить, що цієї пори в цій частині острова майже немає людей, зустрічаєш по дорозі не більше двох-трьох осіб.

Ти йдеш до моря вулицею Аквіа, що спочатку веде до ГГяцетти — Маленького Майданчика, привабливого, з подібною до церковної Дзвіницею, музику і бій годинника якої чути всюди.

11 12 13 14 15 16 17

Інші твори цього автора: