Однак марно — наразі справді подібна до північної квітки, яку ти так любиш. На вулиці ані душі. Снігом заліплене ліхтарне світло, будинки подібні до льодяних палаців.
Ховаю обличчя в пухову хустку, аби хоч якось — обличчям — лишитися схожою на твою дівчинку.
Здалеку бачу твої вповільнені рухи. Ти так само весь у снігу. Підходжу якомога ближче, беру долоньками твоє снігове обличчя і не втримую — голосно сміюсь. Ти теж, такий схожий на снігову статую, смієшся. Наш сміх затуляє затяжний поцілунок — такого чекала, на такий чекав ти.
Насолодившись, усміхнена, кажу, що таких безумців, як ми, більше не знайдеться в світі. Я впевнена. Ти згоден зі мною. І цю свою згоду висловлюєш ще одним пожаданим цілунком. А сніг падає, падає далі.
Ми бачимося не більше п'яти хвилин. Прощаючись, упевняєш, що я поліпшила тобі настрій настільки, що зможеш засісти за працю з задоволенням.
Іду від тебе з почуттям тихої радості, умиротворена і заспокоєна.
Обертаюсь. Твоя біла фігура (з добрим ласкавим поглядом дорогих очей) щезає за рогом.
35
Засинаю, здається, на якісь лічені хвилини.
У сні до мене приходить старенька сліпа жінка з жовтими від цигарок пальцями. Чомусь я так думаю, що від цигарок і що жінка зовсім сліпа. Відчуваю запах міцного тютюну, а замість сфокусованого погляду є лише напівзаплющені мутні очні яблука.
Жінка сидить біля столу в низькому фотелі, оббитому турецькою матерією, та шиє торбинки на волоські горіхи. її рухливі тонкі старечі пальці намацують пружок матерії, який вона ретельно зшиває дрібними стьожками з другим пружком. Жінку звати Луцеєю або Глікерією. Не пригадую. Можливо, і те й інше.
А потім раптово старенька сліпа жінка щезає, на її ж місці з'являється молода і вродлива дівчина з гарним, блідим, тонким обличчям, приємною усмішкою, лагідними і трохи стомленими очима. Зачіску її прикрашають білі шовкові лілеї. На ній темна гарна сукня з білою мережаною бертою біля вирізу на грудях. Сукня добре облягає стрункий стан.
Дівчина закручує цигарку і пропонує мені. Але я відмовляюся. Тому курить лише вона. А я фіксую жовті її пальці, в цієї напрочуд привабливої молодої дівчини. Після кількох випалених нею цигарок здогадуюсь, що ця молода дівчина і є старенькою сліпою жінкою, яка була на початку.
Дівчина курить доволі тривало, допоки знов не перетворюється на стареньку сліпу жінку. Вона обережно сходить по східцях веранди і йде у глибину саду. Те, що вона сліпа, насправді складно зрозуміти. Але я чомусь розумію.
Вона кличе мене за собою, і я рушаю. її сиву голову вкриває фаншон з чорного шовкового мережива, згорблені плечі облягає темний широкий капот з пелериною, на ногах — чорні прюнелеві черевики з вушками та білі панчохи.
Старенька сліпа жінка сідає в плетене крісло, а я вмощуюсь напроти на невеличкій табуретці. Сад — мертвий: голі дерева, сіре кількарічне бадилля стирчить з-під снігових заметів. Жінка не одягнена по-зимовому, тому я починаю переживати за неї. Хочу спитати, чому так, де її зимовий одяг і нащо нам сидіти в засніженому саду. Проте не можу вимовити ані півслова.
Нарешті помічаю, що теж одягнена не по сезону. На мені біла шовкова блузка, яку ти так любиш. (Так, я згадую про тебе і твої щодо мене смаки.) Але холоду чомусь не відчуваю. Здогадуюся, що старенька сліпа жінка не відчуває також.
Вона вкотре починає скручувати цигарку і пропонувати мені. Можливо, в неї проблеми з пам'яттю, але знову просто чемно відмовляюсь, як і перед тим, бо не хочу ображати цю, на перший погляд, незнайому мені жінку.
Звідкись у Луцеї (або Глікерії) в руках з'являються вже пошиті торбинки на волоські горіхи. Торбинки порожні. Старенька сліпа жінка робить знак рукою, мовляв, бери, заповнюй. Я розумію її жести, але гублюсь: де маю взяти тих волоських горіхів.
І поки я (таке відчуття) не менше кількох годин думаю, вона піднімається зі свого плетеного крісла й підходить до мене впритул. Луцея (або Глікерія) незграбно торкається спочатку мого чола, губ, очей старими порепаними долонями. А потім у моїх з'являються (ще й ще) волоські горіхи. Я кладу їх у торбинки і цілую порепані долоні старенької сліпої жінки.
Ще не прокинувшись, розумію, що ця старенька сліпа жінка — твоя мати.
Серед ночі піднімаюся випити води. Зачинила за тобою двері кілька годин тому, але вже несамовито скучаю. Зовсім трохи лишилося твого запаху на простирадлах. До ранку навряд чи засну. До сну більше не повертаюся (чому? до чого?). Згадуючи обіцянку (вкотре) від тебе якомога швидше повідомити про наступну зустріч, починаю думати над твоєю пропозицією оселитися, можливо, самій.
36
Ти слабуєш, вимучений зіпсутим чернігівським сонцем (мерзнеш; мокнеш). Страшенно відчуваєш потребу у відпочинку. Бажано чогось теплого і комфортного. Можливі карпатські холоднеча і вогкість лякають тебе. Тому ніякої холоднечі й вогкості Карпат. Не менше лякає холодне українське сонце, нехай і південне, Пере-шор, куди запрошує Чикаленко. Ти будеш вимушений відзвітуватися перед меценатом відмовою. Мариш Італією і невеличким островом Капрі (мариш дуже довго, кілька років, може бути, кілька десятиліть — саме такими видаються роки). Доволі смілива мрія для того, хто не має на її здійснення грошей.
Не знаю, чи це справді потреба у фізичному відпочинку, навіть попри постійні застуди і невиліковні недуги. Насправді це може бути якесь бажання підсвідомої втечі від проблем у приватному житті: я чи родина, невідомість зі мною чи усталений життєвий уклад із дружиною. Ти позбуваєш себе права вибору, власне, ніякого вибору ти робити не багнеш. Здається, ти хочеш, щоб це був мій довічний тягар. Гаразд, мій довічний тягар, хіба я проти.
Омріяна подорож вимагає зусиль: десь і якось дістати тих клятих грошей. Тому хворий, ледве дихаючи, сідаєш за оповідання "Дебют". Тема бачиться цікавою й легко виписуваною. Пишеш із упевненістю, що це перший виступ на життєвій сцені, перша гра і разом з тим свідомість гри і якась сила, що штовхає людину по похилій униз, що не дає покинуть ролю, спинити гру, що каже розсівать наше "я" з повним завзяттям і всякими способами, як смітникові бур'яни своє насіння. Не впевнений, що тобі вдається робити те, в чому неначе впевнений. Твоя продуктивність низька, а власна нікчемність мучить безперестанку.
"Вже третій день я п'ю життя на повне горло. Де треба переступити—я там стрибаю, голосніше сказати — я вже кричу. Я навчився співати: иТра-ля-ля... тра-ля-ля..." Се мені вулиця подарувала. Купаюсь в людському морі, в гармидері, в сонці. Придивляюсь до всього, і все таке добре, ласкаве і гарне..."
Оповідання надрукує "Літературно-науковий вісник". Проте отриманого авансу буде замало порівняно з потрібною для відпочинку сумою. Але гроші з'являтимуться, потроху, зі, здавалося б, зовсім не очікуваних джерел. Зокрема, право на видання останніх оповідань у тебе купує "Молода муза". Друкує їх у Львові під заголовком "З глибини". Цьому неабияк дивується західноукраїнська інтелігенція. Гнатюк ошелешений: він не бачить між вами ніякої ідейної сполуки, до того ж його бентежить той факт, що "Молода муза" втягує тебе в будь-які контексти, коли йдеться безпосередньо про неї. Зрештою, ти здивований не менше. Спонсорську, без прохань, поміч у триста рублів виконує Євген Чика-ленко. Цю запомогу сприймаєш як борг (такий чесний і некорисливий). До того ж користуєшся касою взаємодопомоги в бюро, де береш авансом ту суму, якої не вистачало. Кінець кінцем, ти й без цього був постійним її боржником.
Окрім матеріальних бонусів, маєш радість і від шведського ученого-славіста, професора Нобелівського інституту в Стокгольмі Альфреда Єнсена. Він береться за переклад твоїх творів шведською. Із задоволенням даєш дозвіл на це. У найкоротші терміни вийдуть дві збірки твоїх новел у Стокгольмі. (Одна з них — "І уік АІаепБкар", 1909.) Ти щасливий, що під час наукового відрядження Альфреда у Чернігові, де він займався збором матеріалів для праці про похід Карла XII в Україну, сталося ваше знайомство.
За кілька несамовитих місяців тобі вдається реалізувати свою довго виношувану мрію.
Ти від'їжджаєш, перехворівши на бронхіт і змучившись від нашого небачення.
Я зостаюсь без тебе і навіть без твого прощального поцілунку.
37
У Києві братові своєї дружини залишаєш сина Юрка. (З дому вибрався разом із ним. А далі рушатимеш наодинці.) Тебе відразу оточує знатна компанія — Чикаленко, Людмила й Олександр Черняхівські. Поза Черніговом тебе бачать і чують, ти сприймаєшся всіма як належить. Кажеш, що (на жаль) маєш велику популярність, тому й забагато уваги до своєї персони. Кажеш, що (на щастя) маєш велику популярність, тому май забагато уваги до своєї персони.
Те саме відбуватиметься й в інших містах — європейських, а не провінційно задушених. І попри дорожні труднощі — не спатимеш, погано почуватимешся (хоч і намагатимешся дослухатися до порад дружини: брати носіїв, добре обідати, не перевтомлюватися; своїх же порад я дати тобі не встигаю) — тебе направду тішитиме таке ставлення.
А ще — тебе оточуватимуть нав'язливою увагою чернівецькі депутації: прогулянки лісом, вечері, танці в Народному домі. А ще — ти відвідуватимеш січове свято у Коломиї (бачитимеш його, як щось таке гарне й величне — ціле військо, кілька тисяч славного люду), до якого добиратимешся в одному вагоні зі Стефаником, що вчасно підсяде і з яким пізніше зустрінешся у Відні. А ще — в листах ти цілуватимеш дружину, матір, усіх своїх дітей, але не мене.
Буде безліч незабутніх (й таких, що підбадьорюють, й таких, що добивають) вражень зі Львова. Наперекір тому суботньому числу газети "Киевская мысль", де з'явиться нотатка про твою хворобу, а ти переконуватимеш, що репортер перебільшив, уявлятимешся помірно здоровим. Хоча з вражень, що добивають: зовсім хворий психічно Франко. Ця звістка вкотре приголомшить, але не вб'є жаги до власного життя.
Тому трохи не щоденні зупинки в європейських містах: Краків, Відень, Венеція, Флоренція, Рим...
Триватиме справжнє свято життя. Людно, гучно, славно.
Віденський парламент та обід.
Зустріч, що влаштовують німецькі журналісти.
Популярність книжки твоїх творів під назвою "Рго bono риЬІісо" у перекладі німецькою Горошовським.
Німецькомовні газети в Німеччині, Австрії, Швейцарії публікують відгуки — "Ессенська народна газета", "Грацська щоденна газета", "Базельський народний листок", "Гамбурзькі вісті", "Віденська вечірня пошта", "Народна воля"...
Грандіозний бал віденських прислуг і віденських покидьків суспільства.