Спідничка в горошок і червоний капелюшок. Вона повна дура, роблю висновок. Але тобі плювати, адже вона просто жінка. Скрутно, тримаю погляд на її пишній поставі. Мені боляче за тебе, трохи жаль. Думаєш, чи не забагато вже на сьогодні випив, що так вирячковуєшся і, либонь, заздриш цьому ведмедю. Люд гомонить, не дає можливости остаточно зосередитись на тобі. Сум скрапує багряним потом із твоїх скронь. Пробую дотягнутись і вилизати язиком, лишити в собі твій багряний піт, захлинутися таким сумом. Не вдається. Ти піднімаєшся, йдеш спочатку в туалет, а потім замовити для себе ще якоїсь баланди. Зі сцени лунають останні звуки бандури. Бандурист викликає таксі, їде додому — його робочий день добігає кінця. Наостанок каже, що втомився і ні в що вже не вірить (прохає повірити). Я відчуваю, як ти торкаєшся до мого коліна. За хвилину торкаєшся не лише коліна (стегна, спина, плечі, шия) і збуджуєш. На твоєму рахунку три келихи якоїсь баланди. Те, що спорожнила пляшку білого вина, не пам'ятатиму. Питаєш, чому така напружена, що сталося. Нічого не сталося, хоч і направду напружена. Допікають позори кольорових курок — ти сливе повністю мене роздяг і готовий покласти на стіл. Я так само готова, але прошу не поспішати. Курки тільки того і чекають, приготувалися. Мені не до смаку — якщо не підемо, курки кінчатимуть одночасно з нами, навіть не доклавши анітрохи зусиль. Вимагаю звідси піти. Ти не проти, за. На ґанку зіштовхуємось із бандуристом. Його таксі ще й досі не під'їхало. Тиснеш руку бандуристові — ми так само ні в що не віримо, чому й ідемо кохатися у дворі під вікнами сумирних городян. Бандурист розуміє, колись і він умів любити. Зрештою, він любить і понині, але не розголошує, мовчить. Під'їжджає таксі для бандуриста. Те, що вони кажуть, — хай; щезає за дверцятами, втискаючи своє важелезне тіло до переднього сидіння. Услід ми не дивимось, переймаючись тим, що до ранку лишилося обмаль часу і гоже поспішити. Місцина, де розташовуємось, освітлюється з усіх сторін. Тому напівпритомні перехожі стають свідками нашої несамовитої любови. Із пляшками горілки в руках, співаючи, перехожі помічають немудровані дії і затуляють одне одному писки. Їм видається, що заважатимуть. Ми помічаємо і нам весело. Прохожі щезають за рогом; ти розстібаєш мені джинси і намагаєшся зняти футболку. Цілуєш. Питаєш, як день, що хорошого. Не знаю, чи слід тобі розповідати, як день і, окрім тебе, нічого хорошого. Кусаю тебе за вуха, сповзаю до шиї. Тобі кортить покласти мене на асфальт — трахнути. Десь так і говориш, але не настільки відверто. Опускаєш на коліна: помічаю, який збуджений. Кажу, дивно, ніколи не гадала. Запускаєш руки в мої пасма, чому ж — дивно. Забуваю, що ти мені не належиш — належиш. Дика залежність, коли всмоктую до свого рота твої вуста. Хочу язика, але поки ти не даєшся. Разом перебуваємо запекло — не здатна тебе відпустити. Ми можемо піти за гаражі, але не йдемо. За північ, ти посилаєш викликати таксі. Чому отак не лишаємося до світання, ніхто не усвідомлює. Везеш мене додому, зауважуєш, начебто на лиманах. Ні, не лимани — степ, терикони. Трясе, так кортить заснути у твоїх обіймах, але не виходить. Сухо цілуєш, що ж. Ревно. У моєму домі небажані гості. Гості уважно дивляться на лице, запитують, де швендяла, чому нічого не розповідаю. Роблю вигляд, що не помічаю, не чую. Божевільна — не витримують гості. Наостанок розказую тобі про цю думку гостей. Хай — те, що вони кажуть. Лишаю на собі твій аромат і засинаю.
▼
Щебечеш небесних пісень, аби не зауважила, як безжально. Плястикові шприці у венах, коричневі цятки на руках. Скрутило живіт, масажую. Оббльовую одяг якимось принцесам. Цікаво, звідки вони всі. Їх купа, вони випромінюють небезпеку. Тебе попереджаю, але вірити не хочеш. У весняному саду дванадцять принцес висаджують криваві квіти. Спостерігаєш, захоплюєшся. Стою зовсім близько. У мене відро з прозорою водою — допомагатиму (литиму воду). Руки принцес майорять неславою, вони лізуть цілувати твої чисті долоні. На ногах у принцес налиплий бруд. Я не пускаю, відштовхуєш. Принцеси дотягуються до твоїх долонь. Їм мало, не вистачає. Принцеси голосять: ти необхідний повністю, з тельбухами. Робиш назустріч принцесам кілька кроків. Я не можу дозволити таким загидженим принцесам торкатися до тебе. Підбігаю і ретельно тру мачулою руки недолугих принцес, зливаю з відерця прозорої води на ноги. Непритомнію услід вашим задоволеним крикам. Наливаєш принцесам вина, сідаєте за столом. Вони знімають оббльований мною одяг і демонструють тілесного багажу. Не підходжу, мене не обходить. Не помічай. Не помічаєш. У моєму відерці ні краплі води, нема чим полити кривавих квітів, яких висаджували принцеси. Непокоїть, що далі. Ріжеш хліб і роздаєш їм, голодним. Ти не спокушений, ти — зомлілий. Скручуюсь неподалеку калачем — живіт розплоджує поневільний біль. Наближатися немає сенсу, проженеш. Мнуся поблизу отих кривавих квітів; чую вашу розмову. Умокаєш шматок хліба до вина і наближаєш до губ засмаглої принцеси. Здається, колись ти із нею знався. Переконуєш принцесу, що вона зрадить, хоча ти постійно за неї молишся — ти бажаєш засмаглій принцесі добра. Вас зв'язували почуття, мізкуєш собі. Принцеса заперечує, жуючи шмат білого хліба в вині (не зрадить, не зв'язували). Помічаю: ти сливе плачеш. Пхаю сиру землю в горлянку, заліплюю очі. Не відмовляй, коли даруватиму спасіння. Голі ситі принцеси прагнуть зогріву — а ти не даєш. Любіть одна одну — розвертаєшся і щезаєш між дерев. Засмагла принцеса переконана, що зрозуміла все так — устромляє свого язика до рота іншої принцеси. Біжу за тобою, але не знаходжу. Криваві квіти гинуть; принцеси кохаються. Ти молишся або вмираєш.
▼
Готуюсь до свята на честь твоєї любови до янголів. Ти такий людяний, такий справжній. Ти будеш запрошений, але не прийдеш. Я знатиму, але продовжуватиму приготування. Починаю з миття вікон удома, хоча свято проходитиме не тут. Поливаю рослинність і зовсім випадково розбиваю горщики, розсипаю землю. Сиджу серед уламків, роздивляюся дивні узори. Коли схоплююсь, мчу до швацької машини тиснути на педаль. Шитиму святкове вбрання з чорної альбо білої тканини. Рватиметься нитка, але я лишатимуся врівноваженою — уявляю себе непохитною. Відмовляєш через те, що такі свята не для тебе. Не заслужив, чи що. Але це не виправдання, нагнітаю, не причина. І прошу віднайти іншої, більш переконливої. Не забарюєшся, знаходиш: ти більше не любиш янголів і не хочеш ніякого болю. Після свята, придумую, запрошу побути вдвох. Покажу, чим снила, на що розраховую. Програю: тобі давно не цікаві всі ці (навіжені, метушливі) речі. Пхаю до пакета пошитого лахміття, беру кілька рожевих суконь для можливих (непередбачуваних, випадкових) гостей. За пару годин я маю бути на місці. Вирішую для початку ретельно вимитись. Набираю води і сідаю до ванни. Зауважую, що старою мачулою якийсь незнайомець починає старанно вимивати мені спину. Він наближається ближче до стегон. Доходить, що незнайомець оголений. Ну звісно, ванна повна води. Спочатку думаю, ніби так і має бути, він просто допомагає і нічого не проситиме (не вимагатиме) натомість. Як пора, силуюсь висковзнути на підлогу. Незнайомець сідає впритул, не відпускає. Мені потроху стає моторошно, я розгублена. Все, бо запізнюсь — переконую незнайомця, відпускай. Незнайомець піднімається у повний зріст, а потім повертається спиною, нагинається і пропонує вилизати йому сідниці та залізти до ануса язиком. Ти здурів — шаленію перед незнайомцем. Я маю мужчину, тобі я цього не робитиму. Нікому не робитиму, окрім свого мужчини. Незнайомець спритно вистрибує з ванни і з усієї сили б'є кулаком в голову. Каже: дрянь, наступного разу я тебе просто зґвалтую, ти здохнеш під моєю плоттю. Намагаюсь збагнути, що сталося і хто цей несамовитий незнайомець. Якщо тільки примарилось, більше нічого. Утім, помічаю, яке неприємне на дотик волосся — липке. Вимиваю голову, вода аж руда. Ти міг передумати. Тому по скорому вдягаюсь, забуваючи про розбиту голову, хапаю назбираний мотлох і їду туди, де має початися свято на честь твоєї любови до янголів. З'являюсь першою, устигнувши купити пляшку білого вина. (Без пляшки свято не матиме кульмінації.) Готую територію для веселого гуляння: наповнюю трилітрові слоїки травою, розпалюю тогорічного листя. Десь узяла, розпалюю. Учасники безтурботного свята приходять вчасно. Приносять із собою вогняні напої і препарати для вичавлювання чуттів. Усі чекають на початок свята. Ти не передумав — тебе нема. Я змушена розпочинати. Бажаю учасникам незабутнього вечора і дозволяю вживати вогняних напоїв і препаратів для вичавлювання чуттів. Я граю ролю божевільного (несправжнього) янгола і помираю від надлишку любови в його серці. Чимось цей янгол схожий на тебе в минулому. Згодом пригадую незнайомця — коли по скроням і щокам стікають ційки свіжої крови. Забруднюю своє святкове вбрання. Учасникам усе це так подобається, що запускають пальці в моє злипле волосся і вилизують. Хапаю пляшку свого білого вина, вириваюсь, аби зачинитися в туалеті. Кілька хвилин учасники стукають у двері, але їм набридає — вони починають вживати вогняних напоїв і препаратів для вичавлювання чуттів. Виходжу, коли стихає. Я прагнула зробити тобі свято; нічого не вийшло. Передовсім, ти не прийшов, а вже потім — вся ця людська зовнішня каламуть. Погоджуюсь, що біль — уже зайве, і рву паперові крила на спині.
Ріжемо спеку лезами із картону. Маємо слабку надію, відбіливши чорні плями на чужих (ворожих) тілах. Гарячі шматки летять по водній гладі й тонуть. Дохне річкова риба, моря викидають останній (можливий) врожай. Поверхня криється зеленою муттю, коли з сонця стікає блакитний піт. Наша хата недосяжна для інших і ти вже сумуєш. Сумуєш — вигадуєш забороненого для світу (різати спеку, відбілювати плями, труїти рибу) — вигадуєш грішні заняття для нас обох. Здогадуюсь, що не так. Хочеш співати, але не можеш. Котрий місяць застуджені легені, в горлі — невмотивоване божевілля. Я лікую, хоча ти не погоджуєшся. Приношу жбанок із теплим напоєм. Прошу: пий. Не звертаєш, не п'єш. Чекаєш на того, хто запросить до своєї гостини і пригощатиме жертовним пійлом.