Того, хто вигулькнув перед ними, вони боялися значно більше, ніж погроз, канчуків своїх начальників і навіть їхніх шабель.
Сонце вже відштовхнулося від обрію, коли козаки почали повертатися до покинутих татарських гарб та шатрів. Богдан Глинський нахилився, захопив рукою жмут сухого бадилиння і витер ним закривавлену шаблю. Десь у битві з нього злетіла шапка і тепер він їхав голомозий, з довгим чубом за вухом, і його темні, ледь косуваті очі охоплювали все бойовисько.
До нього підскочив на коні розчервонілий Швайка.
— Гарна робота, князю! — вигукнув він. — Радий був битися під твоєю рукою!
— Та яка там моя рука, — відмахнувся князь, проте стримати вдоволеної посмішки не зміг.
— Ні, князю! — заперечив Швайка. — Не кожен зважиться отак, без роздумувань, повести своїх людей на таку орду…
— А в нашому ділі без ризику не обійдешся. То, кажеш, скільки їх було?
— Тисяч до десяти, князю. А може, й більше.
— От бач. Якби ти сказав мені про це перед битвою, я ще добряче подумав би, чи варто затівати цю справу.
І вони, не стримуючись, зареготали на весь степ.
До них один за одним під’їздили розхристаний Байлем, розпарений Санько і все ще оголений до пояса Грицик. Його тіло також парувало.
— Ну й дали ми їм перцю! — вигукнув Грицик. — А ти, князю, славно рубаєшся!
Останнім під’їхав Федір Колотнеча.
— Які втрати? — запитав його Глинський.
— Маємо півсотні вбитих, — спохмурнів Колотнеча. — І десь сотню поранених. А от кримчакам дісталося більше, — і він не втримався від посмішки. — Близько двох тисяч залишилося на снігу. От що значить напасти зненацька!
— Це правда, — згодився Глинський і повернувся до решти. — Що ж, друзі, повоювали ми славно, тож час і перекусити. Бо після бою на мене нападає такий голод, що власного кожуха ладен згризти.
Проте перекусити не довелося. Нараз хтось голосно вигукнув і показав на захід. Від обрію чвалом котив якийсь вершник. Та, угледівши стількох людей, він почав уповільнювати біг свого коня, аж доки той зупинився.
Схоже, вершник вагався — наближатися йому чи, навпаки, розвертатися назад.
— Грицику, — звернувся Швайка до свого колишнього джури. — Ану перебіжи до нього та дізнайся, що йому потрібно…
— Це я з радістю, — згодився Грицик. — Та спочатку дайте накинути щось на плечі. Бо він може подумати, ніби я хочу його роздягти…
Хтось накинув на нього кожуха, і Грицик подався назустріч вершникові. Ще здалеку він замахав до нього руками, щось вигукуючи. Нарешті вони зустрілися, коротенько перемовилися, а тоді удвох помчали до Глинського.
Коли вони наблизилися, усі завважили, що незнайомець був зморений до краю. Голову його охоплював шмат полотна, на якому запеклася кров. Не кращий вигляд мав і його кінь. Він був увесь у милі, на місці правого вуха темнів струп.
— Грицьку, ти? — вигукнув Швайка, коли незнайомець наблизився впритул. — Це Грабенчук, колишній кропивненський староста, — пояснив він Глинському.
— Чув про такого, — кивнув Глинський. — Староста переяславський мені розповідав, як ви розправилися з тим, як його… ага, Зарембою.
А колишній кропивненський староста ніяк не міг відірвати зачудованого погляду від поля бою.
— Славно попрацювали, славно, — у захваті промовив він й одразу ж посмутнів. — А от переяславцям доводиться туго.
— Переяславцям? — насторожився Швайка. — А що з ними?
— Татарський тумен підійшов під Переяслав. А в Леміша людей купка. Тож він послав мене сказати, щоби всі, хто може тримати шаблю, поспішили на допомогу.
Швайка прикусив губу. Тоді повернувся до черкаського старости.
— Вибач, князю, але сам бачиш, що не судилося нам відзначити цю перемогу. Часу немає.
— Твоя правда, — згодився Глинський. — Часу завжди не вистачає. Але хто заважає нам перекусити дорогою до Переяслава?
ПІД ПЕРЕЯСЛАВОМ
Староста переяславський тоскно споглядав з муру. Куди не кинь оком — самі татари. Тільки-но вдалося відбити перший напад. Проте це був лише початок. Гартований боєць, Леміш відав, що за першим разом обов’язково полізуть татари на вали і вдруге, і втретє. А коли виявлять десь слабке місце, — ударять туди з усієї сили…
Щоправда, переяславцям досі якимось дивом вдавалося відбиватися. І це вже чи не шоста облога Переяслава. Але, здається, остання. Бо ніколи ще не було під його мурами такої кількості татар, ніколи ще не здіймалося у блакитне переяславське небо стільки чужинських димів.
Він озирнувся. Переяславці теж відпочивали біля своїх багать. Проте особливої радості на їхніх лицях не було. Вони, люди досвідчені, не гірше за свого старосту розуміли, що лихо тільки починається. А що ж буде потім…
Сьогодні зранку під мури під’їхав татарський посланець. Тілистий, у вивернутому кожусі, він скидався на ведмедя.
— Здавайтеся! — заревів він і голос його теж скидався на ведмежий. — Як здастеся — наш хан подарує вам життя і ви відбудетесь самим золотом. А будете пручатися, то чоловікам і старим… — посланець красномовно провів рукою по горлянці, — а решті краще було б і не народжуватись. І не сподівайтеся на поміч! — підвищив посол і без того гучний голос. — На посульському порубіжжі уже догорають ваші села, Черкаси теж здалися на нашу милість, а основні сили зараз беруть Київ. А коли хан повернеться з-під Києва…
Посланець вирішив за краще не договорювати. Лише по-звірячому осміхнувся. І це було красномовніше за будь-які слова. Коли йде просто орда — то в ній ледь набереться до двадцяти тисяч. Та коли орду очолює сам хан — вона збільшується чи не вдвічі. А супроти такої сили ще ніхто не встояв. Проте й здаватися на милість татарську теж рівнозначно смерті.
Леміш іще раз поглянув на гамірливий ординський стан, і очі його, мовби обпікшись гострими димами, метнулися праворуч у надії, що звідтіля надійде хоч якась допомога, що відверне на себе бодай малу частку нападників. І тоді, можливо, таки трапиться неймовірне…
Але там, звідкіля мали надійти присульські люди, теж було порожньо. Біліла під сонцем неозора снігова поверхня. Мабуть, і справді на Посуллі погоріли всі села…
А татари вже перепочили і знову готові були дертися на стіни. Згасали вогнища, чауші почали шикуватися в піші сотні. Наперед вийшли їхні драби з довгими драбинами на плечах.
— Готуйсь! — подав голос Леміш.
Переяславці кинулися на стіни і підняли луки. Полетіли перші стріли, скрикнули внизу нападники. Але скрикнуло і кілька переяславців. У найближчого до Леміша воїна стріла застрягла в шиї.
"Так і видзьобають нас по одному, — тоскно подумав староста. — Скільки нас? І тисячі не набереться. А їх тисяч із десять, не менше…"
Нараз на стінах пролунали збуджені голоси. Обложені завважили, як нападники сповільнили свою ходу й почали озиратися. Межи них сполоханими джмелями заснували на конях їхні сотники. А тоді сталося неймовірне — татари повернулися до Переяслава спиною.
— Ти диви! — у захваті вигукнув Мирон Сватко, людина, що мала пречудовий зір. — Здається, на них хтось ударив. Та не туди дивишся, старосто, на Хацьки розвернися!
Леміш приклав долоню до очей. І справді, праворуч, майже на самому видноколі, заворушилася, виростаючи в розмірах, темна пляма. Незабаром вона розсипалася на сотні цяток вершників. Назустріч їй полетів чималий татарський чамбул. А ще за кілька хвилин переяславці завважили, як дві стрімкі хвилі схлюпнулися одна з одною.
— Гляньте, і там, під Семидубами, заварилася каша! — скрикнув молодий козак, майже хлопчик.
І справді — там, де догорало маленьке село Семидуби, теж творилося щось незвичайне. Схоже, надійшла сподівана допомога. Раптом з-за семидубських димів вихлюпнулася темна маса і покотилася до Переяслава.
— Дивіться, дивіться! — аж надривався Сватко. — А щоб я скис, коли то не татарські обозники тікають!
Так, схоже, що то й справді були обозники, сторожа, коногони, ковалі, гендлярі — усі ті, хто слідував за передніми ординськими чамбулами, готовий поживитися будь-чим. За обозниками, розтягнувшись у широку лаву, летіли переслідувачі, і в морозяному повітрі раз по раз спалахували блискавки їхніх шабель.
Однак татарські сотні, що якусь хвилину нерішуче переминалися під стінами Переяслава, також отямилися. Заклично пролунали сурми і добра половина чаушів, забувши про обложених, кинулася лаштуватися в сотні. А тоді, протнувши натовп своїх обозників, мов ніж масло, ринула на їхніх переслідувачів.
Ті зустріли їх зливою стріл. А коли сутичка здавалася неминучою, вони миттю розвернулися і подалися назад — туди, де відсвічували синьою кригою озера, озерця та широке трубізьке плесо, на якому непідковані татарські бахмати почувалися, мов коров’яча череда на льоду.
Як і слід було чекати, чауші на кригу не пішли. Зупинилися й переслідувачі. Але варто було татарам розвернути своїх коней до Переяслава, як невідомі нападники знову почали їх переслідувати. Трохи згодом Леміш зауважив у ординському війську якийсь рух — мабуть, то збиралися тисяцькі й сотники, аби порадитися, як бути далі. Проте, схоже, єдиної думки вони не дійшли, бо коли роз’їхалися знову, напад на переяславські мури не відновився.
Тим часом червоне сонце сідало за Дніпро і землю огортали сутінки. Вороги повертали кожен до свого табору. Незабаром на всьому обширі спалахнули десятки вогнищ — татарських і переяславських.
Козаки Швайки та Богдана Глинського відійшли до великого села Дівички, яке татари ще не пограбували. Проте куліш заходилися варити не по хатах, а на лузі серед численних багать. Бо ж на людях не тільки краще татарів бити, а й смачніше їсти куліш.
Козаки сиділи впереміж, і не рахувалися, хто черкаський, а хто золотоніський чи ще якийсь. Вони не приховували радості.
— А ми, дурні, боялися, — мовив один з канівецьких, дмухаючи на ложку з кулешем. — А воно, знаться, не такий страшний біс, як його малюють.
— Це ти боявся, — відказав йому Володко Кривопичко. Тепер це був такий кремезняк, що від колишнього Володка лишилося хіба саме прізвище.
Староста черкаський, як і всі козаки, сидів біля одного з кострищ. Поруч з ним, по-татарському підібгавши під себе ноги, влаштувався Швайка. Останню добу вони, здається, не відходили один від одного. Хіба що сьогодні на світанні розійшлися: Швайка зі своїми людьми вдарив від Семидубів, а Глинський з черкасцями — від Хацьок.
— Твої скількох поклали? — запитав Глинський і невдоволено глипнув на вайлуватого кашовара, що неспішно чаклував біля казана і у відповідь лише стенув плечима: мовляв, гарний куліш поспіху не визнає.
— Коли відходили, то нарахували не менше п’яти сотень, — відказав Швайка, роздумуючи, чи не прогадав він, бува, з вогнищем.