Проте працювати під таким оглядом було не вельми затишно, отож він і сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму:
— Ідіть уже, цьоць, коли все сказали, і не мішайте мені работать. І ту компанію знизу заберіть.
— А може, Юлька доручила нам, — промекала жінка-коза, — щоб ми наглядали за тобою?
Тоді Шурка Кукса почервонів, як піон, і по-справжньому розсердився:
— То шо, думаєте, я злодій? — рявкнув він, аж жінка-коза переполошилася і почала швидесенько сходити з горбка, але ще досить виразно промекала, принаймні він розібрав:
— Я не кажу, що ти злодій, але двері ці десь узялися?
Йому захотілося жбурнути в неї пилкою чи метром, та логіка її була вбивча, тож він стримався і вирішив на цих наглядачів не зважати, та й що красти у Юльки, коли в її хаті (він уже встиг через вікно роздивитися) таки справді нічого не було, хіба стілець чи столик, чи каструлю з борщем, та й борщ вона зварила для нього. Ось чому він вирішив не зважати на жінок і почав спокійно працювати: вийняв вікно (а вони стояли), зрізав підвіконня (а вони стояли), почав довбати стіну під вікном (а вони стояли), різав трухляве дерево, яке було під тиньком (а вони стояли); тоді він легковажно про них забув, а коли опам’ятався і зирнув донизу, побачив, що їх там уже нікого й нема, хіба снувала двориком чомусь невдоволена й сердита колишня господиня Юльчиної кімнати, або, інакше, жінка-коза. Тоді він вирішив відпочити: витяг із хати стільця, сів на нього й закурив, а коли жінка-коза наблизилася, по-змовницькому поманив її пальцем. Це жінку заінтригувало, і вона хутенько подалася до нього на горба.
— Слиште, цьоць, — сказав Шурка Кукса, підморгуючи. — Може б, я у вас сам-жене баночку купив? А то Юлька мені борщу оставила, ха-ха! Даже без второго! А на борщі далеко не поїдеш, тра горючого. То як, цьоць?
— А я шо, жену ту заразу? — хитро мекнула жінка-коза.
— Ну, цьоць! Ви мені не довіряєте?
Жінка-коза озирнулася спершу в один бік, потім у другий, а тоді спитала свистячим шепотом:
— А ти звідки взнав, що в мене теє діло?
Шурка напустив на око пасемко диму і розсміявся:
— Та це, цьоць, ціла вулиця знає.
Жінка-коза знітилася, зирнула на Шурку зизом, схилила голову, а тоді знову озирнулася в один бік і в другий.
— А коли ти все знаєш, то чо’ раніше до мене не приходив? — спитала хитренько.
— Ошибку робив. Брав самі знаєте в кого, — мовив Шурка.
— А ти не розпускатимеш язика, коли продам тобі ту заразу?
— Продасте, то й язика мого зв’яжете, — сказав поважно Шурка Кукса.
Колишня господиня Юльчиної кімнати, або жінка-коза, трохи постояла, тоді зійшла з пагорба, як раніша, бочком, а тоді зникла за рогом хати. Шурка ж Кукса знову взявся до роботи, бувши задоволений аж по нікуди, бо все в його планах удавалося на славу. Отож він енергійно пропрацював цілий день, обмиваючись потом, навіть сорочку скинув, а коли двері щасливо зарипіли чи, власне, заспівали, вільно відчиняючись і зачиняючись на петлях, він зайшов до кімнатки, сів біля столика, на якому стояла каструля з борщем і півлітрова банка з каламутною рідиною, за яку виклав власні гроші, а їх у нього було негусто; спершу шляхетно подумав, що вони розіп’ють цю банку разом з Юлькою, але, з’ївши півмиски борщу, притому нерозігрітого, відчув, що той борщ йому нудкий і якийсь чи недосолений, чи непокислений; тож, щоб поправити смак, приклався до банки й випив половину. Після того досипав борщу і спробував: тепер той був і посолений як слід, і покислений. Шурка виїв миску до кінця, ум’явши й чверть півбуханця, що його залишила Юлька; зирнув на банку і якось сам не стямився, коли рука його взялася за неї (задумався, чи що?), а як торкнувся крайкою вуст, рідина ота якось до рота й витекла. Шурка з’їв другу миску борщу і подумав, що славний борщ варить Юлька, вм’яв другу половинку півхліба, а коли це сталося, зирнув до каструлі й побачив на дні трохи рідини, дві картоплини і кілька пластівців буряка. Приклався до тієї каструлі, допив борщ, усмоктавши в себе і картоплини, й буряк, і йому стало добре, затишно, кімната хитнулася, а в долішніх шибках тепер єдиного вікна з’явилися дві чортячі фізії. Він покліпав очима, ні, то були оті діти з дегенеративними обличчями, вони за ним підглядали. Тоді він устав, кинувся до дверей, ледь не перечепившись об стільця, а коли відкинув ті двері, які зі співом розхилилися, звісно, біля вікна не було ані духу. Тоді він подивився, помилувався на краєвиди, які розгорталися звідсіля чудові, на річку, іде залиту сонцем, і горби; повернувся в кімнату, затулив вікно фіранкою, а що не мав більше сили рухатися (його тіло скувала гаряча й терпка втома) ліг на Юльчине ліжко, витяг цигарку, не запаливши її, встромив до рота, і йому здалося, що з повік йому злетіло дві ластівки та й помчали в блакитне небо, а він сам відчув себе бульдогом, прив’язаним до буди на золотому ланцюзі і загарчав, загавкав на всіх отих восьмеро чи дев’ятеро, бо і Людка була з ними, жінок, а вони оточили його колом, усі, звісна річ, голі, одна схожа на вівцю, друга на козу; третя на свиню і так далі, і заспівали йому солодкої колискової надто тонкими, високими голосами: нявчали, бекали, мекали, скавуліли, хрюкали, пищали, а їхні діти гасали поміж них, як чортенята, з реготами та вискотами: грались у квача. Одна тільки Людка поміж них не мала звірячої подоби, а підійшла, погладила його по голові, тоді поклала ту голову собі в пахвину (бо одна вона не була гола), і він відчув, що та пахвина палає, розпечена, мов присок.
— Залишіть мене з ним! — крикнула Людка усім тим жінкам, — я хочу його, сердешного, пожаліти. Бо він дурний і недоглянутий.
І від тієї несподіваної Людчиної ласки Шурка заплакав у той поділ, і сльози його шипіли, падаючи, як на плиту, й випаровувалися, бо якось ніхто його, блудящого, у цьому світі й не жалів, а всі тільки на нього кричали, сварилися, всі дорікали або ж, у ліпшому випадку, хотіли окру— тити.
Жінки із звіриними подобами перестали співати колискової, очевидно, вражені Людчиним учинком, але розходитися й не подумали, стояли довкруг них і дивилися на всі очі, а їхні діти порозбігалися вже по двору, зеленому, зарослому споришем із величезними парашутистими куль— баб’ячими головами, і бігали э квача уже там, дзвінко погукуючи. Тоді він відчув, що його голова у Людчиній пахвині зараз спечеться чи звариться, коли він її довше там триматиме, отож вирвався із Людчиних обіймів і сів віддуваючись. Отоді-то й побачив він, що Безназванним завулком іде місяцева донька, зовсім мала, тільки на п’ядь вища від куцої Наталки, із низькопосадженими клубами над карачкуватими ногами, з несподівано великими й пишними, аж випирали вони з блузки, персами і геометрично круглим, пласким, як місяць, обличчям, на якому, ніби закандзюбина, стримів пипочкою ніс, сірі вуста майже не виділялися на лиці, а очка були круглі, здивовані, сірі, з ріденькими кущиками брів, а голова з ріденьким, також сірої барви, волоссячком, стягнутим ззаду гумкою. І йому здалося, що той Безназванний завулок ніби голий яр, без кущів, дерев і трави, і по тому голому яру тягнеться тоненька глиняна стежина, а місяцева донька помаленьку ступає по ній карачкуватими ніжками, втомлена, налита отрутою, якої набралася на шкідливому заводі, з байдужим померклим лицем і з випитими, також налитими отрутою, сірими очима.
— Я змиваюся! — сказала Людка, і двері, які він сьогодні вставив, заспівали. Шурка розплющив праве око і виплюнув пожовану, незапалену сигарету — в кімнату й справді входила Юлька.
— Вставив тобі двері, — сказав, ледве ворочаючи язиком, Шурка Кукса. — Як там з розщотом?
— А замка? — різко спитала Юлька. — Чи я буду жити без замка?
Він здивовано сів на ліжку й дихнув на Юльку такою хвилею перегару, що та аж відскочила від нього.
— Ти що, п’яний? — заверещала вона, ніби пилорама різнула.
— Але ж, Юль, — пробурмотів він. — Про замок у нас договору не було. І про те, щоб я не був п’яний, теж.
— Забирайся! — верескнула Юлька. — Вставиш мені замка і не будеш п’яний, то прийдеш.
— Але ж замка тра купить, — сказав він. — А в мене нічо, — він вивернув свої і справді порожні кишені.
— Ну, харашо! — пом’якшала Юлька. — Замка я куплю. І щоб не був мені п’яний. Терпіть не можу п’яних, пойняв?
— Та пойняв, — сказав він, зводячись із постелі.
І раптом кинувся до неї, схопив її лапищами й почав м’яти і там і сям, і вище і нижче, Юлька заверещала, викрутилася, дряпнула, як кішка, його фізію й почала гамселити його кулачками з тим-таки диким вереском. І коли він, хихикаючи, виваливсь у вставлені так гарно ним же двері, то побачив унизу, у дворику дев’ятеро виладнуваних одна біля одної жінок, вісім із Ластів’ячого гнізда, а одну сторонню, певна річ, Людку. Всі вони безмовно дивилися вгору, де репетувала Юлька, а їхні подобенства спинилися так само з розверзтими очима й ротами, від чого їхні обличчя здавалися дегенеративні. Шурка либився на весь рот і вихилясом сходив із горбка.
— І щоб мені не лапався, пойняв? — верещала вгорі Юлька. — Я тебе работать найняла, а не лапаться.
Тоді кілька з тих жінок унизу заіржали, але решта лишалися з незворушними фізіономіями, а маленький бульдожик, крапля в краплю схожий на свою господиню, зірвався на ноги, загарчав і загавкав несподівано грубим гавкотом, аж із ремінця рвався, але його тримала залізна рука господині — Шурка ж ішов і либився.
— Забув замка їй уставить, — сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму, бо дорогою встиг і закурити. — Доведеться завтра прийти. І вставлю, хе-хе! На губу привішу. На! — він зробив непристойний жест, але ніхто на його ніби й жарт не засміявся, всі лишалися безмовні й непорушні, ніби це стояв гурт манекенів. Сам тільки бульдожець вдруге рвонувся на повідку і люто загавкотів.
— Не терпить мій Рекс п’яних, — сказала тоненьким голоском власниця бульдожка. — Він і мого Мішу кусає, коли той п’яний припреться. Він у мене розумничок. Цяця! Цьом!
Шурка Кукса прийшов до Юльки наступного дня, коли вже та повернулася з роботи. Був він тверезісінький, навіть одеколоном пах, волосся було змочене й охайно зачесане, хоч одежа, як була нечупарна, такою й залишилася.
— О, — сказала Юлька, пильно його оглянувши. — Тепер ти на людину схожий, а не свиню.
Він теж уважно обдивився Юльку, прикидаючи, а на кого схожа вона, адже всі пожильці Ластів’ячого гнізда на когось із тварин таки подобали.