д. З поганина, жорстокого політика і ще жорстокішого войовника Володимир — ніби без , переходу" — опиняється з цілою варязькою прямолінійністю в "царстві не од мира сего". Єдиною логічною дорогою для християнізованого варяга, очевидно, був би монастир (і звичай постригання в монахи, правда перед смертю, вкоренився потім серед князів руських, як і переходить пізніше у традицію серед козаків).
Під цим оглядом "Поученіє" Володимира Мономаха дітям є першорядної ваги історично-психологічний документ. Особа автора з'являється нам тут закінченим християнином і християнським гуманістом. Від "варязтва" залишаються тільки сліди. Та проблема, що з нею змагався був Володимир Святий, — вартість людського життя в зв'язку з заповіддю "не убий" — розв'язана його правнуком Володимиром Мономахом радикально:
Винний, чи не винний — не вбивайте:
не губіть душі людини. Цей радикально-християнський гуманізм з'явився у нас на початку XII ст. і проголошений був не єпископом, не філософом, а володарем, одним з найліпших князів Руси, останнім великим представником єа-рязької династії в Київській Державі Середньовіччя.
Тривання нашої Київської Держави Середньовіччя, цієї нашої "імперії, що не вдалася", не було — беручи історично — довге.
Варязтво запліднило її, прищепило войовничість, але, бувши своєю природою чинником лише мілітар-но-імперіялістичним, воно неспроможне було дати ані школи державности, ані конституційно-правного фундаменту. Хвилі від Азії, яким Святослав, зруйнувавши Хозарську державу, так необачно розкрив ворота, були постійною загрозою Русі. Прийшов 1240 рік і дев'ятий вал Азії в постаті монголів затопив "Руськую Землю", як називали наші предки Київську Державу Рюриковичів.
Назначена варязьким мечем Святослава Завойовника, як імперія двох морів, мавши етнічно майже однакове населення, понадто об'єднане пізніше єдністю релігії і церковного центру, Київська Держава не мала ніколи постійної державної доктрини, отже, тим самим, виразної політичної форми. Варязький початковий централізм, улягаючи психічно-кліматичній, ге-окультурній, і етнічній "українізації", згодом починає небезпечно вагатися поміж сеньйоратом, що мав на меті цілість Руської Землі, і вотчиною (ц. т наслідування сином батьківського князівства, що приводило б до імперії "сполучених князівств"). Обидві державні доктрини, беручи їх теоретично і окремо, не були злі (очевидно, під певними умовами). Але їх суміш — а вона, власне, займала місце державної доктрини Києва — була згубна і — раніше чи пізніше — та неви-кристалізованість ідеї київської державности — мусі-ла принести кінець державі. Найсвітліші сучасники (між ними — такий автор "Слово о Полку") це прекрасно бачили й відчували.
Система сеньйорату, як її розуміли в Києві ХІ-ХШ ст., полягала на тім, що: 1) володарі всіх руських князівств були рівні і 2) той руський князь, що сидів у Києві, отже на "золотім столі", був — поміж ними — старший. Цю своєрідну "квадратуру кола" можна було б уняти римською формулою в той спосіб, що київський "великий" князь*) був прімус інтер па-рес (як донині, напр., католицький архиєпископ поміж єпископами). Він не мав конституційно визначеної виконавчої влади у відношнні до тих князів, що його сеньйорату не визнавали, або й, сидячи на своїх "вотчинах", по той сеньйорат сягали ("се — моє, а то моє же", — як формулює таку ситуацію автор "Слова").
При такій правно-конституційній слабості центральної влади, цілість "Руської Землі" була фактично величиною змінною, безпосередньо зв'язаною з вартістю особистости київського "великого князя": коли це були мужі на міру Святослава, Володимира, Ярослава чи Мономаха, тоді цілість держави ставала на якийсь час фактом. Але по смерті цих володарів зараз же спалахувала, часто братовбивча, боротьба за київський стіл, і Руська Земля ставала ареною фактично внутрішньої війни зі всіма страшними того роду війни властивостями і наслідками. А примара розпаду Держави, чим далі, тим виразніше, близилася до своєї ре-
*) До речі, з тією титулятурою. Ми покірливо перекладаємо "князя" на "фірст", "прінс" і т. д. В дійсності наш староруський "князь" не був князем, в пізніших значеннях цього слова, ані, фактично, ані семантично. Старокиївські "князі" були володарями більшого мірила, а сам титул був походження або готського, або норманського: філолоєові ясно видно шлях від германського "конунг" (отже "король") до "кънязь" і "ктінязь" нашої старої мови.
Навіть з історичною титулярною наших володарів ми не маємо щастя, подібно, як з державними назвами нашої Батьківщини.
алізації. Дванадцятилітнє панування Володимира II Мономаха (1113-1125) — це, фактично, лебедина пісня властивої Київської Держави Середньовіччя, бо р. 1169 наступає розгром Києва Андрієм Суздальським, саме як державного центру недоформованої імперії. А чверть століття пізніше, вже перед тим усамостій-нена, Галичина виростає під Осмомислом (1153-1187) на значну потугу, щоб під Романом Великим (11991205) — від Заходу — збирати знову "Руську Землю", пересунувши її вогнище з Києва до Володимира Волинського. Так "коло" Київської Держави Середньовіччя, з її дніпровською віссю, деформується, як вже згадувалось попередньо, в розтягнену зі сходу на захід "еліпсу" — факт, що відограватиме величезну ролю в історії нашої Батьківщини наступних століть.
*
З певністю можна ствердити, що монгольська навала, ваги якої не треба недоцінювати, була лише трагічним наслідком внутрішньої хвороби, яка підточувала Київську Державу сливе від її початку.
Тут треба відразу ж договорити: Київ ХШ ст. завалився, як політичний твір, але київська культура жила. І тим велетенським надбанням культури Київської Держави Середньовіччя, тим величезним скарбом, що променював на неозорих обширах Сходу Европи, ще довгі роки урухомлюється історія, ще довгі віки, бо й донині — живиться ним наш нарід і збуджує ним свою історіотворчу енергію.
Ми тепер наочно-бачили, як відбувається історія на наших теренах. Ми знаємо аж надто добре, що залишається з наших соборів, монастирів, замків, музеїв, бібліотек, академій... Через це увесь наш історично-культурний процес уявляється, на перший погляд, якоюсь пунктованою лінією, бо історичні документи наші —— лише уривки і шматки, лише уламки й фрагменти.
Серед уривків і уламків середньовічного Києва чудом заціліла несмертельна поема XII ст., славнозвісне "Слово о Полку Ігореві", заціліла лише тому, що примхливі вітри історії повіяли манускрипт її аж за мури монастиря в Ярославлі північному
Яку вартість становить для нас цей зацілілий фрагмент культури нашого Середньовіччя — під кожним оглядом: мистецьким, історичним, літературним, духовим — говорити не приходиться, бо кожен українець це відчуває душею і серцем. Зокрема, "Слово" є ніби блиском величезного рефлектора, що кидає яскраве світло на далекі віки нашого минулого, а на будівлю Київської Держави — зокрема.
Не дивно, що історичний ворог докладає всіх зусиль, щоб — так чи інакше — спадщини "Слова" нас позбавити. Раз то є "пам'ятник московський", раз "всеросійський", раз "сфальшований"...
Є у нас недобра й недоцільна звичка "перекладати" той твір, уважаючи його мову за трудну й незнану, майже чужу (а то жє київська літературна мова XII ст., поважно "зукраїнізована", пересипана словами й реченнями, живцем взятими з живої розмови). З тією звичкою треба рвати. "Слово" (зрештою так само, як "Поученіє Мономаха" і ряд зацілілих творів ХІ-ХШ ст.) ми мусимо засвоїти цілком, зробити його невід'ємним складником нашої історичної пам'яті і нашої культурно-історичної свідомости. А мова "Слова" — ця "латина" нашого Середньовіччя — мусить бути для нас ріднішою, зрозумілою й живішою в значно більшій мірі, аніж справжня латина для сучасного італійця чи француза.
Грудень, 1954.
В. ДОБА БАРОККО
Цей не зовсім точний, дещо метафоричний термін прийнявся у нас за останні роки, обіймаючи Козацьку Добу нашої історії повніше, глибше та ляпідарні-ше, ніж якийбудь термін інший. Особливо є цей термін на місці спеціяльно в історії нашої культури, віддаючи найістотніше — стиль культури Козацької Доби — в цілому, а мистецтва зокрема*).
І Гуманізм, і попереднє Відродження, і пізніша Реформація приходить на західню половину української еліпси не лише з певним, цілком натуральним запізненням, але й ніби "всуміш", дещо дивовижним комплексом, понадто ускладненим бурхливими подіями західноєвропейської Тридцятилітньої Війни (16181648), війни "релігійної" і тому найбільш жорстокої і страшної.
Не забуваймо, що саме кінець цієї війни збігся з початком "революції" Богдана Хмельницького. Так принаймні, в певнім сенсі, дивилися на цю революцію сучасники, як на своєрідне тієї війни "продовження". Як на "революцію" дивився на неї О. Кромвелл, шукаючи контакту з Хмельницьким.
В суспільнім житті — Братства ("держава в державі", як нотує польський хроніст), в літературі й культурі — Києво-Могилянська Академія, врешті в архітектурі — "українське (козацьке) барокко". Всі
*) Цей термін спопуляризував у нас Д. Чижевський.
ці явища, враз з своєрідним мілітарним явищем "козацтва", є, без сумніву, явищем одного стилю, який найповніше і найстисліше віддає саме поняття "барокко", що стало синонімом неспокою, поривности, потуж-ности і ніби недокінчености, незавершености, намаги поєднати протилежності, навіть — "зударення".
Скомплікована суміш запізнених Ренесансу й Реформації зустріла на терені нашої Батьківщини величезні поклади культури ще Київської Держави Середньовіччя, отже київський "візантинізм", ще культурно живий і духово живучий, хоч джерело його — Цар-город — вже давно перед тим згасло (1453).
І
Як вже згадувалося, упадок Київської Держави Середньовіччя не прийшов раптом. Це був довгий процес, в якім була, напр., така знаменна дата як р. 1169 — свідоме руйнування Києва суздальсько-володимир-ським князем, власне, як столиці і як культурно-політичного центру Сходу Европи. Побіжно (на жаль) вже згадувалося такий історичний документ, як "Слово о Полку" (1185-1187), де маємо характеристичне звернення, вкладене автором в уста київського "великого" князя Святослава ("тогда Великий Святослав ізрони злато слово слезами смішено"):
Галичкий Осмомисле Ярославе, високо сіди-ши на своем златокованім столі.