Старицький продовжував працювати як літератор, для того щоб збагатити фонд української літератури, а Лисенко продовжував творити цінності в галузі музики та пісні.
* * *
Микола Віталійович, його дружина Ольга Антонівна, Михайло Петрович, Софія Віталіївна, навіть усі їхні діти, родичі й знайомі, що кожного дня навідувались до них, усі вони здавались мені зовсім новими, ніде не баченими людьми. Широко освічені, вони були разом з тим дуже прості, щирі й приязні. Спільне щоденне перебування на одній і тій самій дачі не викликало у них ніколи ніяких хатніх непорозумінь. Усі мешканці обох родин завжди жили у глибокій злагоді поміж собою. Була у них наймичка, а й та відчувала себе в їхньому домі, як серед своїх рідних. Я тільки дивувалась, спостерігаючи їхні взаємини. Характерною рисою їхніх родинних стосунків було те, що всі старші ставились до молодших і навіть до дітей, як до рівноправних членів однієї сім'ї. Батьки були завжди щирі й відверті з дітьми і не ховались від них ні зі своїми думками, ні з намірами, ні з планами. Вони виховували дітей своїх так, щоб ті розуміли їх і могли стати у майбутньому їхніми однодумцями, вірними друзями в кожному ділі.
Виховані в атмосфері щирості, глибокої дружби, а головне — рівноправності, діти уміли бути вдячними своїм батькам за те, що ті не робили ніколи над ними ніякого примусу. Діти у Лисенків та у Старицьких мали право робити так, як їм здавалось кращим. Воля, ось що відчувалось у ставленні дорослих до менших. А що може бути краще за волю, за відсутність примусу?! Одначе, я бачила, що та воля не псувала дітей, навпаки, діти високо ставили авторитет своїх батьків. З пошани та любові до них ніхто з дітей не відважився б нічим засмутити їх. Вони досконало знали, що батькам подобається, а що ні. Я радісно дивувалася, коли чула, як відверто й щиро розмовляли між собою старші й молодші члени тієї достойної спільної родини.
Так само щиро й просто ставились Лисенки і Старицькі до всіх, з ким їх стикала доля. Може тому в їхньому домі я бачила так багато людей, які вважали себе чи не найближчими їхніми друзями. Мало не кожного дня до них прибігав хто-небудь або за порадою, або по допомогу, або й так, заради приємності відвідати їх.
Чуйність і делікатність домінували в їхніх стосунках з бідолашними людьми. Адже ж і мені вони допомогли так делікатно й сердечно, що можна було думати, ніби це я їм роблю дуже велику ласку, живучи в них і готуючись до нового для мене життя. Допомога, яку вони подали мені в найскрутніший момент, зовсім не знаючи мене, була не поодиноким фактом. Таких як я, урятованих ними, я знаю чимало людей. На жаль, багато з них не можуть посвідчити правду моїх слів, бо їх вже нема на світі. А я ще маю змогу написати про них правдиве, добре слово. На нього всі вони в повній мірі заслужили.
Я й досі не можу забути першої моєї зустрічі з Миколою Віталійовичем, тієї щирості, з якою він пригрів мене в моєму розпачі. Так само пам'ятаю я і завжди делікатного й приязного Михайла Петровича, який забезпечив моє життя у них, призначивши мені щомісячну платню в 40 карбованців.
— Ви вже працюєте над створенням художньої української трупи, — казав він мені, коли я відмовлялась від грошей, запевняючи, що такої великої суми ніколи ще не бачила.
— Вам треба пристойно одягатися, а може й матері допомогти.
Пізніше я побачила, що не тільки мені, а й іншим співакам та співачкам Михайло Петрович виплачував щомісячну платню за участь у хорі. Одержували хористи по 35 — 40 крб.
Мушу сказати, що весь творчий ентузіазм і Старицького і Лисенка живився з одного й того самого джерела, із спільного для них бажання допомогти своїй батьківщині, піднести на високий щабель її культуру. І обидва вони взялися утворити таку високохудожню театральну одиницю, яка б уже самим своїм існуванням могла довести, що український народ може стояти на одному культурному рівні з іншими.
Вважаючи театр засобом боротьби за свої народолюбні прагнення, Старицький, як я дізналася згодом, продав свій маєток, щоб організувати зразкову трупу і тим піднести українське театральне мистецтво. Не один раз я чула, як Старицький, повний завзяття, казав своїм численним відвідувачам:
— Ми — українські діячі, ми повинні наочно довести всім нашим друзям, а особливо ворогам української справи, що наш народ вже може посідати і свій театр, і свою школу, і свою власну національну культуру.
Тому так багато витрачав Старицький і грошей і зусиль, щоб підготувати для свого театру все якнайкраще. Не шкодував грошей ні на художників, ні на коштовні тканини для театральних костюмів. Весь час він обмірковував, яке сценічне оформлення краще підійде до вистав, запланованих ним для показу майбутній публіці. Сценічному оформленню Старицький надавав великого значення. Він казав:
— Люблю і свято шаную майстерність актора, бо талант — велика річ! Але потрібно той талант оправити у художні рамці, так як вправляється дорогоцінне каміння. Тільки на тлі прекрасних декорацій та іншого художнього оформлення може на всю свою красу розгорнутися талант актора.
Усі ескізи до вистав Михайло Петрович доручав робити найкращим художникам. Він боявся у такому важливому ділі довіритися своєму власному художньому чуттю. Проте мистецький смак у Старицького був дуже високий, про що свідчили ті вказівки, чи вірніше поради, які він давав художникам.
М. В. Лисенко готував театральний хор. З хором студентів та курсисток Микола Віталійович збирався влаштувати прилюдний концерт. Як уже згадувалось, я брала участь в обох. На співанки я завжди не йшла, а летіла, не помічала, якими вулицями мені доводилось проходити. Матері написала, що немає в світі щасливішої за мене людини. Хвалила дуже людей, які пригріли мене, самітню, і допо могли мені не тільки влаштуватись на почесній роботі, а й відкрили переді мною зовсім новий, прекрасний світ. Мати, звичайно, раділа разом зі мною.
Праця в хорі найяскравіше охарактеризувала мені Миколу Віталійовича не тільки як учителя, патріота, вихователя молоді, а й як видатного педагога, що досконало знався на музиці й співах.
Репетиції театрального хору відбувались тоді у приміщенні міського театру, а хор студентів готувався до концертів по школах (були саме канікули).
Починаючи вчити яку-небудь нову пісню, Микола Віталійович знайомив учасників хору зі словами і з тими думками, які в ній висловлювались. Говорив про значення пісні в житті українського народу. Після того слова нової пісні записувалися всіма співаками під диктовку самого Миколи Віталійовича. Співакам театрального хору Лисенко ще й читав той твір, до якого вивчалася пісня. Щоб не читати хористам і оркестрантам окремо, він збирав їх усіх на одну спільну репетицію. Робив він це тому, що важко було знайти потрібні п'єси в друкованому вигляді, майже весь репертуар був у рукописах. Отже і кожний музикант і кожний член хору мусили знати зміст усіх п'єс. Крім того Микола Віталійович вимагав від усіх учасників твердого знання характеру виконання кожного музичного або співочого номера, щоб цим уміти відтінити потрібний колорит вистави. Кожний повинен був розуміти, що він співає або грає і для чого саме. Це був як вступ до його роботи із співаками та музикантами. Потім розпочинались репетиції, окремо хору та оркестру.
Репетируючи з хором, Микола Віталійович сідав за рояль і кілька разів програвав мелодію, перший раз у досить примітивному звучанні, а потім повнозвучно і навіть з варіаціями. Далі йшли робота зі співаками, як звичайно це робиться, по партіях, а потім — зведення партій. Коли мелодія пісні була добре засвоєна всіма окремими партіями, починалася найтрудніша для нас робота над виробленням нюансів. При цьому Микола Віталійович пояснював нам, як треба брати ту чи іншу ноту голосом, як дихати. Під час перерви у роботі Микола Віталійович дуже часто, замість відпочинку, сідав за рояль і імпровізував. Усі слухали його в захопленні, боячись навіть шепотінням порушити натхненну гру. В години нашої праці Микола Віталійович дуже багато говорив з нами про музику та про значення народної пісні. Він хотів виховати у нас розуміння музики та співів. Говорив він нам також і про тяжку долю українського народу, підкреслюючи при цьому, що кожна пісня це — вияв настроїв її творця.
— Для мене народні пісні, — казав він, — є невичерпне джерело моєї творчості композитора. От послухайте, що можна зробити з самої примітивної народної мелодії.
І Микола Віталійович починав грати нам свої музичні ілюстрації. Під час цих несподіваних для нас натхненних лекцій, він знайомив нас з історією музики, спиняючись найбільше на творах російських видатних композиторів. Завдячуючи тому, що він кожне своє твердження ілюстрував грою на роялі, ми, його учні, навчились розпізнавати окремі твори Чайковського, Глінки, Мусоргського та інших, коли нам доводилось їх чути в міському саду у виконанні оркестру.
Познайомив нас Микола Віталійович і з устроєм рояля, власне, з його клавіатурою. Він дав нам початки знань, як треба грати на роялі, як користуватися клавішами і розуміти, що кожна клавіша може відповісти на звук нашого голосу. Завдячуючи Лисенкові, багато з його співаків дізналися, що таке акорд, гама, тон, півтон, діез, бемоль.
Лисенко прирівнював голос людини до інструменту, на якому можна взяти будь-яку ноту, коли не у вищій тональності, то в середній або нижчій. Голос людини, за його думкою, був той самий рояль з його клавіатурою. І те, що людина виводить голосом, можна завжди заграти на роялі. Він навчив нас записувати кожний окремий звук на нотах і читати друковані й недруковані записи нотами. Ми повинні були співати не з голосу, а по нотах.
Як дбайливий учитель, Микола Віталійович застерігав усіх своїх співаків, щоб вони берегли голос від перестуди, а головне — від спиртних напоїв.
Голос, — казав він,— щедрий дар самої природи і соромно людині нехтувати тим дарунком.
Він пояснював, що голос — це та сама струна, яка в роялі відгукується на дотик певним звучанням, нотою. Під час гри на роялі всі струни, кожна зі своїм окремим звуком, у спільному з іншими звучанні створюють музичний малюнок, гармонію. Таку саму роль відіграє в хорі голос кожного співака.
— Хор, — казав Лисенко, — це найдосконаліший му зичний інструмент, в якому всі голоси мусять у найтіснішому поєднанні одного з другим творити художні малюнки.