Дам тобі.
— Я не хочу дармо.
— А я за гроші тобі не дам. Я рад, коли можу своїм роздавати книжки, а тим більше тобі, що читаєш і не кладеш книжку під лаву.
Вуйко Дорко був незвичайно вдоволений, коли вставав із-за стола; подобалася йому розмова з Манею. Звичайно трохи примховатий, нетерплячий та мовби невдоволений, повеселішав тепер, випроставшись, ішов до гостей з усміхом на устах. "Цікава собі дівчина ся Маня! — снувалась йому думка по голові.— Як вона говорить! А як змінилася за останні літа! Гарна дівчина!"
Поговоривши з гістьми, пан директор почув утому, яку чується по довшій дорозі, і, щоб себе розворушити, вийшов на прохід у село. Зараз на дорозі стрів пана директора якийсь хлопчина з села, поцілував його в руку, а той погладив хлопця по голові, вийняв з кишені якусь монету і обдарував його. Спитав, чи ходить до школи, і, дізнавшись, що се школяр, пішов собі дальше. Проходжувався з годину, розмовляв із кількома селянами та любувався весняною красою і погодою.
Вернувшися з проходу додому перед вечором, пан директор зайшов між панотців, що вже поз'їздилися з родинами. Між ними були знайомі його і незнайомі, то він із одними знайомився, а з другими вітався по старій знайомості. Знайшов навіть свого товариша шкільного, панотця Сулиму, чоловіка з кругленьким, мов налитим, лицем і добре заокругленим тілом. Худий вуйко Дорко з сивіючим волоссям і острокінчастою бородою виглядав при отцю Сулимі, як горстка конопель коло снопа пшениці.
Давні товариші, стрівшись по довгих літах, сіли поруч на кріслах і, поки молоді готувались до походу до церкви, гуторили про минувшину.
— Недавні часи,— говорив о. Сулима,— а як ти вже постарівся! Ми не бачилися вже тринадцять літ.
— А так, тринадцять. Ще як я був на теології, бачилися ми востаннє,— відповів вуйко Дорко.
— Де ж ти подівся, коли тебе прогнали з семінарії за якісь заборонені книжки?
— Я скінчив агрономічну школу у Відні.
— Ну, і чому не шукав посади?
— Такої посади, як я бажав, не було, а такої, як мені давали, не хотів.
— І ліпше зробив, що не прийняв ніякої?
— Ліпше не ліпше,— от я чоловік, що не трафив у свої двері,— говорив пан директор сумно.— Думав, що інакше складеться... А тут уже і старість приходить. А втім, мені дуже добре, і я нікому не заважаю.
— Авжеж, ти був завсіди характерний чоловік.
— Що ж у тебе чувати? Жінка твоя тут?
— Є, ось там, бачиш, на канапі під дзеркалом, ся скраю. Дорко глянув і побачив худорляву жінку, убрану в яскраву сукню, що — на його думку — зовсім не була їй до лиця.
— Багато маєш дітей? — спитав директор о. Сулиму.
— Семеро, хвала-бо.
— Ов! — здивувався товариш-кавалер.
— Мають люди і більше,— зауважив отець, виправдуючись.— А ти не думаєш женитися?
— Ет! Я вже останусь старим кавалером і громадським вуйком. Чотирьох братів жонатих маю, нині п'ятий жениться, три сестри замужні; близької рідні стілько, що небавом сотка буде,— нащо ж і мені женитися? Волю бути для всіх вуйком...
— Мала втіха з сього. Женися, Дорку, ще можеш,— радив о. Сулима.— От я тобі найду панну таку, як рожу.
— Ну, наприклад, яку? — спитав пан директор, бо та розмова була чомусь до душі.
— Бачиш там коло печі стоїть панна Олімпія, донька Крамського, мого сусіда. Старий скупар, гроші має — го-го!
-^Олімпія? — скривився Дорко на саме ім'я,— зависока для мене.
— Ет, що то значить! Ліпша висока, як низька. Вона вже повнолітня, якраз для тебе.
— Не хочу.
— То бери панну Маню, дівчина аж любо! Вона якась твоя своячка?
— Дуже далека. Колись жили ми в сусідстві з її родиною дуже приязно.
— Отже, що на неї скажеш? Вуйко Дорко не знав нічого сказати.
— А бачиш, не маєш чим зганити. Грошей там у неї буде мало або й зовсім не буде, але за се еманципантка... Ти таку, мабуть, любиш?
Дорка вразило, що при слові "еманципантка" почув у голосі о. Сулими легенький глум, але не хотів сперечатися з ним про значення слова.
— Розумна дівчина,— відповів товаришеві,— тілько за мене не вийшла би.
— Чому ні? Перебирати не може, коли не має ані шеляга. Але резонувала б тобі в хаті, мов на вічу патріотів. Якби так на мене, я не брав би такої панни за жінку, що хоче бути мудріша від мене. Жінка до кухні і до дітей, а від політики здалека!
Пан директор став нетерплячий, скривився, піднявся з місця і махнув рукою.
— De gustibus non est disputandum ',— каже.— Тобі така до вподоби, а мені еманципантка...
— Ого! Чи ти вже не закохався, бувало, в панні Мані? Сі слова вже до краю розлютили директора, він сказав
лиш: "Не такий вже я скорий",— і відійшов невдоволений. Та не пройшов ще кілька ступнів, як нараз пригадав собі, Що в рахунках одного часопису (а він порядкував адміністрацією того часопису) стоїть рубрика "о. К. Сулима з Т.", а коло сього прізвища — незаплачена пренумерата за два роки. Вернувся назад до панотця, взяв його набік і спитав тихо:
— Ти винен за два роки на газету. Може б, що дав тепер? Я адмініструю...
— Не маю, Дорку, тяжкі часи...
— Дай, дай! — просив Дорко.— Сядеш грати в карти і програєш, а так будеш мати хоч щось заплачене. Якось не випадає залягати з передплатою...
Панотцеві Сулимі було дуже немило, та таки вийняв п'ять гульденів і дав товаришеві.
— На рахунок,— каже йому.— Решту пізніше.
— Добре, добре,— відповів Дорко, ховаючи гроші.— А не гнівайся, бігме, ти не знаєш, як ми бідуємо. .Люди стілько винні, а вважаються патріотами.
Про смаки не сперечаються (латин.).
Тепер о. Сулима відійшов невдоволений, а пан директор усміхнувся.
"Ось що з нього зробилося на селі! — подумав собі пан директор.— В нього жінка до кухні і до дітей! Жінка, товаришка життя, що має тішитися тим, чим муж тішиться, розуміти все, що він розуміє,— до кухні, до горшків!.." Ні, не так собі уявляє жінку пан директор. Такої еманци-пантки, що прилюдно вміє тільки папіроси курити, він також не хоче, бо хоч то не велике нещастя, та йому якось не до вподоби. А от коли жінка освічена і розуміє всі поривання і журбу чоловіка, не спиняє його в роботі для громади, а ще помагає,— така жінка Доркові подобається. В нього запал молодечий уже минув, кохан^ня не вибухне, мов вулкан, мрії не затуманять здорового холодного розуму; життя пливе правильно, як лінивий потік на долах... До такого життя якби знайшлась яка розумна подруга,— Дорко згодився б. Але що тут і думати про се! "Минули літа мелодії, холодним вітром від надії уже повіяло..." — нагадав собі слова поета.
Пощо кождий, а властиво тілько Маня і Сулима, питалися його, чому не жениться? Ну, не диво, що питалися. Всі брати його жонаті, а він один старий кавалер. Нині весілля наймолодшого брата,— несамохіть спадає всім на думку Дорко. Волосся вже мов борошном припало, у бороді сиві В'Олоски біліють, мов срібні ниточки, на чолі заявилося вже кілька зловіщих зморщок, а він іще не жениться! Та й що з того? Хіба він сам живе так самотньо? Не велика штука оженитися, але штука самому жити! — розважив себе пан директор такою сентенцією.
Однак думка за думкою снується дальше в голові йогоТ Якийсь невизначений жаль чи туга квилить у серці його, мов дитина, що сміятися не хоче, а до плачу занадто лінива. Але вуйко Дорко чоловік уже не молоденький, уміє панувати над собою. Холодним розумом, мов морозом, в'ялить самолюбні почування і ясним поглядом дивиться на гостей.
Панна Маня приходить до світлиці.
— А ти де, вуйку, бавився?
— Ходив трохи на прохід.
— Я тебе маю щось порадитись. Як би тут намовити панну молоду, щоб на гостині збирала датки на будову театру? Намов її, а сам запроси гостей до складок. Усе щось збереться.
— Добре.
— А між грачів, що будуть у карти грати, я сама піду за податком. Мусять дати... правда?
— То ти й мене "обдереш"?..
— Певно.
— Ну, добре, добре, аби всі дали.
— Ти будеш танцювати?
— Ні.
— Адже ти колись танцював?
— Колись... А нині не буду. Чудно вже.
— То будеш нудитися.
— Не бійся, знайду собі потіху.
— Ні, вуйку, я буду тобі товаришувати, не позволю, щоб ти нудився. Я,,вже досить нагулялася, не тужу за танцями.
"Що вона так до мене причепилася?" — думає собі пан директор і вже підозрює, що панна Маня жартує собі з нього. Але в тій самій хвилині в душі сам собі докоряє, що важиться таку щирість називати жартом або, може, й залицянням, яке, будь-що-будь, доброї слави не має. Негарно так панни судити.
Визначивши так докладно поведения панни Мані, пан директор виймає папіросу з кишені, закурює і вдоволено розглядає гостей. На молоденьких веселих панночок дивиться вже як батько, якого часом веселять збитки дитячі; з молодиками розмовляє протекціонально, але ласкаво. Декотрий з них із погляду йому не подобається, та по Дорку сього не пізнати.
Так минає час аж до вечора. Гостей з'їжджається дедалі більше. Панна Маня, яко дружка, пришпилює гостям букети. Вибирає свому вуйкові найкращий, хоч він каже, що йому все одно і квітки не дадуть йому молодості.
Пізно ввечері іде вся дружина весільна до церкви. Священики і семінаристи співають, Дорків брат на лиці став рум'яний, як панна, а його суджена така поважна, як ніколи в житті не бувала. Присягають...
Доркові йде мороз поза плечі. Чогось його ті слова: "Я беру тебе і т. д." — так уражають — чи мило, чи не мило — сам не знає. З хаосу думок, що рояться в тій хвилі в його голові, одна, мов оса, бринить коло уха: "А ти, Дорку? А ти, Дорку?.." — "Ого! — відповідає друга думка,— ти вже серце запечатав!" — "Що то значить запечатав? — питається третя.— Хіба ти ще не кремезний собі хлопець? Що волосся завчасу посивіло — не велике діло! Через те ти дівчатам іще інтересніший... Ти вже чоловік устаткований, молодечі збитки тобі не в голові, довгів не маєш..."
Голосне "Многая літа" перебиває Доркові думки. Задуманий, вертає він разом із гостями з церкви додому. Вже брат жонатий, хоч від Дорка молодший аж на дванадцять літ. Га, дійся воля божа! Оженився брат, менше буде клопоту Доркові. Напрацювався він на трьох братів, коли батько був немічний і помер, напильнувався їх, нажурився так, що годі було завчасу не посивіти, а от і прийшов уже час, що наймолодший має свій хліб і вже не буде Дорка просити о поміч.
Згадав Дорко минулі часи, і легше стало йому на серці. Якась відрада, тихе вдоволення обняло йому душу, на лиці явився незначний усміх щастя.