Однак замість похвалити Романа за відвагу, вона сказала йому: "Вас таки щось тягне до неї..." З такої замітки Роман не був рад, але потішив себе небавом знаним спостереженням, що логіка у жінок інша, як у мужчин.
Зате знов як любо вона усміхнулася до Романа по двох днях, коли у "Руськім дневнику" прочитала опис балу; там, очевидно, ніхто інший, лише Роман, назвав її королево.ю балу. Він не виписав цілого її імені і прізвиська, але букви "Стеф. Черк.", очевидно, не означали нічого іншого, як її саму. При найближчій нагоді воиа сердечно стиснула його руку: друкованих компліментів для себе вона ще не читала ніколи в житті.
Були се гарні часи...
— А чорт би тебе побрав! — скрикнув Роман несподівано; се бажання його відносилося до голки, що, притиснена до стола, зломилася аж на три часті. Через те якийсь час його уява була зайнята ґудзиком і голкою, але вже небавом п'ятий ґудзик сидів твердо на своїм місці і не було ніякої перешкоди згадувати далі гарні часи.
* * *
Чи ті часи були справді гарні?
Ось хвилина радості. Роман сидить у Павловської на софі; з одного боку коло нього Зоня, а з другого на землі Гектор.
Більше нема нікого: Павловська приготовляє вечерю, панна Стефанія пішла на ховзанку, Павловський ще не вернув з касина. Нахилившись до уха, Зоня шепче Романові:
— Тітка Стефка казала нині, що ви їй снилися.
— Справді?
— Справді. Казала, що ви їй сподобалися, що з вами бавилася дуже добре.
Роман з радості обняв і поцілував Зоню та погласкав Гектора.
А потім знов і смуток, і радість. Раз вечором іде вій улицею на ховзанку, де мала бути Стефанія. Іде задуманий і не зважає на людей. Потрутив якусь паню, дивиться: пані така молоденька, чепурна, гарно одягнена.
— Pardon,— сказав він, здіймаючи капелюх.
— Ніщо не шкодить! — відповіла вона.— Ходім разом! Роман почервонівся по самі уха, серце йому закровави-
лося з сорому, обурення заволоділо його душею — і він, як опарений, відскочив і давай утікати! Що вона собі гадає? То невинний мужчина не може вечором перейти спокійно улицею? Жінки нарікають, що не мають волі,— а вони от що починають із мужчинами! Кожда немов відгадує, що Роман нежонатий, і думає, що се вже достаточна причина зачіпати невинного кавалера на улиці. Прикро було Романові, ще більше прикро, ніж героїні "Дівочих сліз", коли їй таке саме лучилося з мужчиною. Передумуючи свою пригоду, Роман дійшов до висновку, якого жінки не признають, що "яке їхало, таке здибало", жінки і мужчини однакові.
Він хотів сю свою бистроумну замітку сказати Стефанії, але коли прийшов на лід і побачив її при світлі електричних ламп на нікелевих лижвах, засоромився і говорив зовсім що інше. Він ховзався разом з нею, тримав її за руки, і йому було дуже тепло. Раз, закруючи нею, мусив її хопити в обійми, бо була би впала. її лице облив ще гарячіший рум'янець, а очі блиснули так, що сей блиск здався Романові яснішим від лукових електричних ламп, що висіли над замерзлим ставком. Потім він навмисне впав перед нею на одно коліно, але зробив се так зручно, що Стефанія могла цілий тиждень думати, чи се зробив він навмисно, чи ні, і не здогадатися. Військова музика грала польки і вальси, по ставку крутилися сотки пар і поодиноких людей — крім музики було чути тілько лижви на леду і веселі розмови.
Був(се гарний вечір. Роман не змерз анітрохи, хоч мороз був кавалерський. Невидимий огонь, що горів у його серці, зогрівав його цілого, як добра груба.
Потім він відпроваджував Стефанію додому. Була, може, восьма година вечором. В дорозі прийшло йому на думку запросити її до цукорні. Вона обурилася:
— Що ви собі думаєте?
— Я думаю собі,— відповів Роман,— що ви як розумна панна не повинні зважати на людські язики і не обмежувати своєї волі. Чи соромно вам зі мною?
Питання було таке, що Стефанія й не могла відповісти інакше, як лише згодитися вступити до цукорні.
— Рівне право для всіх! — сказав Роман і, чи забувся у своїм щастю, чи справді думав, що вже тепер настали інші часи, перший увійшов у двері.
Стефанія покрутила носом, але мовчала; увійшла за Романом — і обоє сіли коло стола. В цукорні були гості, і з них дехто цікаво оглядав молоду пару, але вони не зважали: Стефанії було соромно піднести очі, а Роман тим часом припрошував її брати тіста з кремом.
Він думав, що приятельськими запросинами до цукорні, чаєм і тістами з кремом зробить хоч маленьку приємність своїй панні, тим часом з отсего вечора і почалося нещастя, яке йому і не снилося. Був хтось у цукорні, що доніс Пав-ловським цілу пригоду: і те, як він перший відважився вступити в двері, чим зневажив даму, і те, як її частував,— усе знали Павловські. Коли при найближчій нагоді Роман від-видів Павловських, Стефанія не хотіла з ним бачитися, її нібито боліла голова. Зате Павловська обсипала його докорами, як градом:
— Що ви зробили? Хто ж таке видав? Що ви собі думаєте?
В розпуці Роман одно лише хотів знати: хто се доніс Пав-ловській: женщина чи мужчина? Роман не хотів знати імені сеї особи, тілько її рід. Павловська не хотіла спершу сказати, вкінці виявила тайну, що се женщина. Романові від того аж на серці полегшало.
— Отже, не мужчини обмежують волю жінок, тілько самі жінки! — сказав він твердо і був рад у душі, що хоч гірким досвідом дійшов до такого висновку.
Тепер він сам не знав, що робити. Він ждав — і се, не рахуючи його писання в редакції, була одинока його робота і думка. І встаючи з ліжка, і лягаючи спати, він розважував свою провину і не знав певно, як дивитися на неї. Цукор-ня, чай, тіста з кремом — се, звісно, речі не заборонені. Що він перший увійшов у двері, а вона за ним — се ж не повинно бути провиною в очах еманцппованої жінки. "Се нечемність!" — шептало йому сумління і серце. "І через що нечемність?!" — відповідав розум, і Роман не міг ніколи скоро заснути, так думав. Чи, може, се провина, що без опіки тітки вечором завів її до цукорні? Адже цукорня одна з перших, пора не пізня, свідків було багато. Чого ж хотять люди від нього? На добрий лад — се ж зневага не для неї, тілько для нього, се підозріння, що він міг щось злого зробити панні Стефанії!
І отся гризота зовсім розбила Романа. Він дістав страшенну інфлюєнцу і мусив покластися в ліжко. Лежачи — ждав. Якраз зовсім так само ж д а в, як героїня "Дівочих сліз". І не знати на що ждав, але ждав. Йому здавалося, що коли він справді сподобався Стефанії — а про те всі говорили,— то вона, як розумна жінка, не з тих старосвітських, повинна вибрати його. Гроші має, значить: мужа з декретом не потребує, будущина її не лякає, може вибрати собі Романа за мужа, і буде прегарно. Вийшло би, правда, таке, що жінка годувала би мужа,— ну, та чому ж би раз не мало і так бути? Врешті і він заробляв би на життя, а як би він жінку любив!
І коли йому інфлюєнца зовсім забила голову, як оловом, і він лежав, здавалося, без думки сам-один у своїй хаті, навіть без опіки своєї послугачки-сторожихи,— привиділося раз йому, що прийшла до нього Стефанія. Прийшла сама, сіла собі на ліжко, поклала свою маленьку руку на його гаряче чоло і сказала:
— Бідний ти! Лежиш, як Лазар, сам-один, і ніхто тебе не пожалує. Старих панні в усе-таки тепер дехто жалує, плачуть над ними, упоминаються о права для них, а старих кавалерів ніхто не жалує, всі думають, що їм з їх "волею" страх приємно. Навіть податок хочуть на них наложити!.. От чекай: скоро виздоровієш, поберемося; будемо мати з чого жити — я маю право вибору і вибрала собі тебе.
Романові мимо інфлюєнци в голові прояснилося і серце на радощах забилося сильніше, він усміхнувся щасливим усміхом дитини,— але по хвилині отворив очі: в комнаті пусто, нема нікого! І його взяв такий гіркий жаль, що не міг настарчити хустинок на обтирання сліз і носа, бо рівночасно і ніс плакав. І він зітхав: "О боже!" — і ті зітхання повторяли німі стіни його кавалерської кімнати. "Коли б хоч •хто приніс фляшку горівки, бо горівка, кажуть., добра на інфлюєнцу!" — думав він собі, і гіркий усміх скривив його уста, бо у голову прийшла йому й інша думка: "Горівка їй/могла би мені й на що інц*£". Але горівки не приніс ніхто.
Він ждав, нещасний, засипляв, будився і знову ждав; аж вкінці сам устав, пійшов у місто і випив чарку горівки. Зараз йому легше стало: і в голові, і в серці. Випив другу. Дивувався хвилину, що під час інфлюєнци горівка хоч би тобі троха забаламутила голову — нічого не шкодить,— потім закусив і випив третю чарку,— і йому світ роз'яснився, якось легше стало на душі. Там десь тілько на самім дні серця таївся у нього гіркий жаль до світа і до людей, але він про се не думав. Він все ще ждав і мав надію, покла-даючись на ніжне жіноче серце, що як розум мовчить, то воно за нього думає, і то думає краще, як він.
Одного лише не знав Роман, чи випадає йому тепер шукати Стефанії, чи ні. Але на те найшов він зараз раду. Не треба її й шукати, а треба просто пійти на другий бал, який небавом має бути,— кождому ж вільно ввійти,— і там шукати доброї нагоди до розмови із Стефанією.
— Так! — сказав Роман.— Ну от, один ґудзик пришив гладко і без пригоди! Троха, правда, не в простій лінії з другими, але се ніщо не шкодить. А тепер остатній...
* *
Шостий ґудзик був пришитий. Хоч голова і серце Романа були повні сумних споминів, але почуття порядку, який він заводив отеє у своїм житті і на пальті, наповняли його відрадою. Він закурив папіроску і пускав з димом свої думки.
Яка то нудна робота — таке пришивання ґудзиків! А все лише через те, що мужчин сего не вчать, що сю роботу загарбали здавна жінки у свої руки. Сповняючи таку нікчемну роботу, жінки думають, що вже задля самих ґудзиків вони мужчинам потрібні; тим часом, як себе перемогти, то можна притім сміло обійтися без жіночої помочі. Робота, щоправда, неприємна сама по собі, та все ж не трудніша як ведення якого-небудь уряду або хоч би редагування газети. Мало того: до пришивання ґудзиків не потрібно й великих студій; треба лише зломити кілька голок, уколотися кілька разів у палець — і вже чоловік навчився. І за таку марницю жінки беруть не раз мужчин у свою неволю!..
"Ет!" — махнув Роман рукою, витягаючи з сукна голку з ниткою так, що зачепив голкою о стіл і вона зломилася.