шкода... Ми тебе лише продамо татарам. Добре заплатять за такого медведя; маємо таких уже більше!
Микула вихопив шаблю з нохви і станув у гріз-пій поставі. Опришки засміялися:
— Ти собі думаєш, що з нами виграєш? Подивися, скілько нас! — сказав один.
— Я зовсім не думаю з вами битися,— відповів Микула,— я хочу пристати до вас, розумієте?! І маю щось сказати Бсриавському. Є він між вами чи ні?
— Нема,— відповіли йому опришки вже лагідніше,— він при іншій ватазі.
Микула сховав шаблю у похву. Кількох опришків прискочило тепер до нього, з них двох ухопили його за руки, а третій узяв коня.
Микула тілько тріпнув руками — і оба опришки аж покотилися вбік.
— Якого чорта чіпляєшся, коли кажу тобі, що я ваш? — озлобився вій.— Такого голодника, як ти один з другим, ще подужаю! Л ти, чуєш, коли береш коня, так пильнуй же мені його! Ну, де ваша вовча яма, нехай відпічну! Ледви найшов вас, вже від вечора шукаю.
Бачать опришки, що Микула поводиться як свій, і нічого не кажуть. Ще тілько один питається:
— Ти сам?
— Бачиш же, що без самиці! А, правда, пес причепився до мене. Боїшся, може, його? Ну, ведіть мене до своїх замків! А! от і вони!
З недалекої печери у березі, до якої надійшли, визирало ще кільканадцять опришків і цікаво дивилися на нового гостя, що з охотою йшов до них. Коло печери Микула статтув і оглянувся.
— Л де той, що коня забрав? Там мої харчі! Я не хочу зараз зразу у вас з голоду здохнути!
— Ну-ну, не журися! — втихомирили його.— Найдеться і у нас дещо попоїсти.
Микула скинув з плеча самопал і припер його до стіни печери. Декотрі опришки зачали зараз оглядати збрую.
— Не руш! — сказав Микула напівостро, напів-жартовливо.— Се мое! Я не гадаю битися буком, так як ти!
— Ну я б з тобою змірявся і без самопала,— замітив один плечистий опришок.
— Хочеш? я зараз!
І Микула в тій хвилі вхопив опришка за обі руки, загнув йому їх назад па плечі, так що аж затріщали, кинув його иаознак на землю і притоптав груди коліном.
Опришки гуртом засміялися.
— Отакого медведя нам треба! Ну-ну, пусти його! Не бий свого!
Микула пустив. Опришок встав із землі і почав оправдуватися:
— Він мене несподівапо взяв попід силу, а так я би не дався!
Сподобався Микула чесній компанії відразу. Ще дехто не довіряв йому, але він уже поводився зі всіма, як би здавна був знакомий.
— Дайте ж мені що попоїсти! А вранці поведете мене до Берпавського.
— Новина яка?
— Новина, ще й яка! Такого добра наберем! Уже я знаю де!
— Ти звідки?
Микула не сподівався такого питання, але відразу відповів преспокійно:
— Я з Браги.
— А! се по тім боці Дністра, за Хотином.
— Еге!
— Л як тебе звати?
— Зви як хоч! Можеш мені тут другі хрестини справити і сам бути за кума — не бороню тобі. Досі кликали мене Микула... От морока з вами! Як тяжко було вас найти! Та я об'їхав півсвіта, заким вас найшов. І як же вам бог помагає?
— Отак, як спочатку. Ще діла небагато.
— По дорозі находив я небіжчиків. Се ваші?
— Мабуть, і наші. Вчора з польською чатою билися; багато худоби і людей зайняли.
— Хто? ви? — спитався Микула, а серце в нім забилося.
— Були й ми там.
— І куди ж ви людей діваєте, тих, що зловите?
— Туркам продаєм! їх чати вже снуються сими сторонами.
— І добре платять?
— Та де! Вони ж того добра наловлять тепер тисячами, то ми відступаємо їх за що-будь, бо нащо нам?
Микула дуже хотів розпитатися, чи тих половлених людей уже продали, чи ні, чи не було там його родини, але не зважився зараз усе розпитуватися, щоб не зрадити себе. Душа боліла його, але з виду він був спокійний і веселий. Попоїв сухарів і солонини, напився води і пішов подивитися, що діється з його конем. За ним назирцем пійшли два опришки. Кінь ходив поміж лози і пас траву.
Тим часом опришки у печері радилися між собою.
— Що ж? Приймем його?
— Чому б пе прийняти? Здається, чоловік годний. А сплач! Таких пам треба! Нам нічого боятися.
Микула вернувся до громади. Поклався на траву під печерою і збирався спати. Але він тілько очі замкнув — не до сну було йому. Уже лежачи, спитався опришків:
— Ви сегодня вибираєтеся куди?
— Ні! Інші ходили над Дністер; ми стережемо броду.
— Ну то я просплюся трохи; уже давно не спав. І Микула лежав спокійно, мовби спав. Інші
опришки також поклалися — і так діла не було ніякого.
"Що ж діяти тепер? — думав собі Микула.— Не дай боже, коли відбили його родину від польської чати і продали туркам, то вже не побачить її ніколи. А коли не відбили, то польська чата повела її, певно, під Хотин. Сяк чи так, до Хотина треба добутися, бо звідтам найлегше можпа буде шукати родину. Там десь збираються всі — і турки, і ляхи; кажуть, що і козаки прийдуть,— там і невільники будуть. Ой боже, бсже, чого я дочекався! Адже й я у неволі! Як мені передовсім видобутися! Сю ніч треба з ними перебути, щоб не підозрівали, а завтра побачу".
Микула перевернувся на другий бік і, щоби вдавати далі із себе веселого товариша, промовив до опришків:
— Гей, хлопці, а не маєте ви там якої перини, бо страшно твердо лежати на землі, аж кості болять!
— Поклади собі камінь, буде тобі м'яко,— відповів йому один з опришків.
— Коли у вас таке панське життя, то я довго у вас не побуду. Так собі лише погуляю з вами, бо звірилося дома сидіти,— відповів Микула жартом.
Хоч постеля була тверда, проте помічав він, що сон його морить. Він думав ще над тим, чи ліпше тепер переспатися, чи відкласти се до ночі — се, нарешті, однаково тут небезпечно. Коли б опришки хотіли його вбити, могли би се вчинити хоч тепер, хоч уночі — против стілько людей не оборонив би себе. Ліпше тепер переспатися; уночі, може, буде нагода втечи. І Микула оперпувся на той бік, де у поясі мав гроші, нідложив кулак під голову і заснув.
Збудили його уже під вечір і казали збиратися в дорогу. Микула вже гадав, що поведуть його продати туркам, але опришків вибиралося з двадцять; стілько на одного чей не було потрібно.
— Що нового? — спитався він у опришків.
— Польська чата надходить; у Молдову ходила, ми вже три дні ждемо на ню.
— Ся, що вчера?
— Ні, інша, далеко більша; буде їх з тисячка.
— Що ж ми з нею зробимо? Нас же так мало!
— Нічого! Нам їх не потрібно. Л так, коли ведуть худобу, то ми легенько деякого вола і стягнемо до себе. Ходи!
Микула узяв свій самопал і пішов з товаришами.
Всі йшли пішки. Зайшли зовсім недалеко і засіли в лісі над яром. Недалеко від них сиділа вже між корчами інша ватага опришків; сам Бернав-ський мав бути у ній. Микула сперся сидячи плечима об дерево і думав, що сказати ватажкові, коли з ним стрінеться. Очевидно, треба буде здорово збрехати.
— Тихо! йдуть! — кликнув хтось із ватаги Бер-навського.
З горба було справді видко, як стала у яр спускатися кіннота.
— О! Копачовський передом,— шепнув опришок,— а коло нього сей панок — то Бичок із Су-чави.
— Ти звідки їх знаєш? — спитався Микула, що чув і в Сереті про Бичка і про Копачовського. бо се мали бути прихильники Петрашка Могили.
— Нам перше показували, коли вони їхали в Молдову.
— А чого ж вони за турків перебрані, з завоями на головах?
— Щоб їх у Молдові не пізнали. Шкода, що нема більшої сили турків близько; ми б їх були не пустили так гладко.
Багато з тої кінноти, що з'їздили тепер у яр, мали па собі турецьку одежу. Микула не міг начудуватися.
— А ви з ким тримаєте: з ляхами чи з турками?
— Кого більше, з тим тримаємо. Тепер з турками,— відповів опришок.— Цікавий я знати, чи ватажко скаже напасти, чи ні?
Чата ішла другим боком яру: одні вже були на броді, другі тілько з'їздили у яр. Усі опришки сиділи тихо, поки останній кінний не спустився в яр. Ждали ще хвилину, чи не веде чата якої худоби з собою; тим часом за чатою уже ніхто не йшов.
— Ідем чи ні? — спитався хтось у сусідній ватазі.
— Сидіть! шкода заходу! — сказав хтось там рішучим голосом, очевидно, сам ватажко.
— Та хоч якого коня смикнемо!
— Почекай, не спішися! Побачимо.
Чата переходила брід нескоро, бо годі було всім нараз іти у воду. Плитшого місця у Пруті було небагато, а по тім боці коні мусили частину ріки перепливати. Уже зовсім стемніло, як чата в більшій частині була вже за рікою. Деякі опришки не втерпіли і збігли у яр. Мпкулі прийшло на думку, чи не кинутися би й йому за чатою на те, щоб таки з нею пійти; коли саме у ту хвилину надійшов Бернавський.
— Маємо пового товариша,— доповіли йому.
— Прийміть мене! — сказав Микула.— Я придамся. Сили у мене багато.
— БоЬгге, аоЬгге!1 — сказав Бернавський по-польськи.
1 Добре, добре! (По.и)
Минула пс міг добре оглянути лице ватажка; бачив тілько, що се був дужий чорний з лиця мужчина, одітий по-шляхетськи.
Більше розмови з ним не вів і був рад із того, хоч на випадок придумав уже собі казку, як під Хотином в однім місці буде можна легко сховатися і виходити відтам на добичу.
Над рікою зчипився крик: опришки таки захопили, видко, якогось кінного. Розлягся вистріл, і небавом усе затихло. Тілько по тім боці шуміли лози, розтручувані кіннотою.
Сеї ночі опришки не виходили вже нікуди. Розставили вартових і поклалися спатп.
Досвіта став падати дощ, і ті, що спали надворі, прийшли у печеру. Тут стало тісиійше. Микула вийшов з печери і усів собі з краю єї. Перед печерою сидів також вартовий. З ним і почав Микула розмову. Говорили обидва про самі байдужі речі, поки зійшла бесіда па те, що Минулі було потрібне. Вій хотів довідатися, чи не переловили они від польської чати ного родину; очевидно, говорив тілько подалеки. Вартовий казав, що відбили якихось людей, але де вони є, не може сказати, бо тим порядкує Бернавський.
— А де ж їх переховують до часу? — питав Микула.
— Тих, що вчора зловили, тут уже нема. їх відвели зараз на Радавець та Липкаии. Та й уже, певно, продали або там заховали, ближче до турків. Ми і там маємо своїх.
— Пііідсм, може, ще раз під Хотин?
— Тепер ледви! Починає бути занадто гаряче. Військо стягується з різних сторін.
Більше не можна було дізнатися від вартового. Дощ падав щораз більший. Микула вернувся у печеру. Тяжко було йому па серці; надії було в нього щораз менше...
Цілий тиждень просидів він у опришків. Кілька разів збирався вже утечи, але непрошені товариші, мабуть, по приказу Бернавського, не пускали його з очей, не позволяли спати і ходити самому; усе було коло нього скількох.