Здається, добре, тілько землі набилося поміж них, тому так тяжко йде. Вибив землю істиком, засадив чересла знов у землю і казав поганяти. Коні натягаються як струна, сопуть та оглядаються, що за морока з плугом; давніше так тяжко не йшло.
— Аж коні впріли! — замітив погонич.
— Ну-ну, ти не питай, лише поганяй!
Погонич ударив знов сиву, а та, почуваючися до тяжкого обов'язку, так щиро потягла плуг, що урвала собі шлиї і стала собі обіч плуга ні в сих ні в тих.
— На, маєш! — промовив з резиґнацією Гримала, покинув чепіги і став в'язати посторонки. Та вже брала його трохи злість, що так йому не ведеться.
Зв'язав шлиї як міг, знову запряг сиву і казав поганяти.
Коні знов не слухали; вже й давали себе бити, а не йшли.
— Та-бо ти, хлопче, не знаєш поганяти!—угнівався вже Гримала і як крикне на коні "вйо!" — ті, мов у нестямі, рвонулися, і — нараз розлетілися теліжки, зломилося одне колесо.
— А щоб тебе смага втяла та з новим плугом невиданим!— промовив Гримала і безрадно розвів руками.
— Та-бо то, тату, плуг на наші коні затяжкий!—замітив погонич.
— Гм! — воркнув Гримала.— Се правда! А я гадав, що се так буде, як з нашим плугом.
Відчепив теліжки і глянув на плуг такими очима, як би мав до нього жаль.
— Шкода, що такий дорогий! Та вже нема іншої ради, берім його на віз, або вертай, сину, по старий плуг. Ба, правда, теліжки поламані! Головонько ж моя бідна! Ото наорав подвійних скиб!
При висаджуванні плуга на віз хлопчисько підсадив так незручно руку під гряділь, що аж скричав із болю і пустив плуг. Той скрутився на драбині в бік Гримали і зсунувся так нагло на землю, що трохи Гримали не роздавив.
Гримала відскочив впору і нарушив при тім прокльоном всю плугову родину.
— Ну, та певно, як же його, бісового сина, мої коники можуть тягнути при оранні, коли він такий тяжкий! — замітив по хвилі з пересердям.
Другим разом пощастилося висадити плуг на віз без пригоди. Гримала сів із хлопцем і повернув віз на дорогу до села. Соромно було йому, сам не знав від чого і за що. Сидів похнюплений і злий. І треба було, що в таку хвилю на дорозі переймив його дяк, побачив на возі плуг і поломані теліжки і, як на глум, спитався у Гримали:
— То ви вже так рано зорали ниву?
— Ага, зорав, щоб його...
— Що ж таке? Недобрий плуг?
— Та нічого, плуг добрий, але не на мої коні. До нього би волів треба, та ще й неабияких, або двірських коней...
— Як же тепер буде?
— Не буду ж я до нього купувати двірські коні і зе-лізні теліжки! Ще чого не бувало! Тільки шлиї мені порвав, теліжки поломив, хлопця придавив і мене самого трохи не забив. Та се вам ціла машина, а не плуг!
Дяк усміхнувся вдоволено, і від сего усміху дуже заболіло в Гримали. Щоб відплатитися, він спитав у дяка:
— А що ж ваш коловорот? Добре нитки суче? Дяк скривився:
— Жінка каже, ані думає в руки його брати. Як треба... то й веретеном нитку всуче. От тілько діти мають забаву. Вже й попсували.
Розійшовся Гримала з дяком, поїхав додому. Тут йому ще й жінка досолила так, що він із пересердям закинув новітній плуг аж у сам куток шопи і взявся ладнати теліжки.
Потім витяг свій старий плуг, закинув його на плече, виніс перед шопу і поклав обережно на землю. Чересло старого плуга, мов лице селянина, котрого люди пошанували, блиснуло радісно на сонці. Сам Гримала дивився тепер на старий плуг так, як би найшов на нім щось досі не видане...
Два роки лежав новітній плуг у темнім кутку шопи в по-невірці, поки Грималі не прийшла думка викинути його, бо без потреби заважав. Заніс його нишком до коваля на продаж.
— Що ж вам за нього дати? — спитав коваль.— Та й хто відкупить його від мене? Ніхто з наших не потребує таких плугів.
— Та вже дайте що-небудь,— відповів Гримала,— а цвяхи з нього будуть добрі.
І коваль відкупив новітній плуг на цвяхи...
1898