Коли ж я ожив, чи, може, я живий і з землі виріс?
— Ото це! — каже хлопець,— така пора настала, що треба було ожити, то ви й ожили. А попереду вас не було, і ви були неживі.
— Коли ж та пора була, коли минула? Як це діялось?
— А так,— хлопець каже,— пан поїхав собі на полювання, а прийшов додому,— дитина знайшлася — хлопчик, як качав. Пан зараз же почав того сином звати, набрав хлопців і казав сині годувати. То цей хлопчик був ви, а то ми, а то ваш папонька — пан. От і вся штука. Більше я не знаю і не питайте.
Не задовольнився панич, ходить, думає та й видумав: "Може, воно так і справді є, що я виріс, як гриб, а вони мають якусь маму; бо вони невільники, а я пан, та нащо мені мама? Та, й що воно таке та мама, що я її не знаю і ніколи не бачив? Мабуть, у мене і справді мами не було й нема. На щось воно і мама якусь..."
Так і забув, і повірив, що пани з землі виростають, як гриби, а люди то ні,— якусь маму мають попереду. А вона десь їх бере, щоб пани мали ким послуговуватись... "Мабуть,— видумав панич,— мама, що вони називають,— то чи не доля панська часами абощо, коли дбає, щоб панам па робітника не збувало..."
От вже паничеві і вуси засіялись, далі вже таки й густенько зачорніло попід ніс, як приїздить батько в ліс. Поговорив з паничем і побачив, що він не тямить світові ладу, та й давай підбріхувати, що пан, каже, зовсім друге діло, а не пан зовсім друге. "Ці мають маму,— каже,— а та мама, як коробка, що в ню треба сипати що-небудь — от зерно абощо — так і мама. А пани мами не потребують; вони й без мами родять".
— А без батька? — панич запитав. Пан гикнув, а хлопець підхопив: "Ого-го-го! Скільки панів без батьків на світі!.. і град би їх не перебив, що по місті собак душить".
— Зась, дурню! — гукнув пан,— тебе не питають! Без батька,— каже,— бува пан, як батько вмре.
— Ага,— озвавсь панич. А хлопець каже: "І я так думав сказати, що як умре пан, то панич і без того вродиться — без пана,— без батька нібито, так собі бува падалишний, самосійка, значиться".
— Гляди,— каже,— свого носа, бо втру,— гукнув пан. Хлопець шурнув у двері, а пан почав далі щось там городити та все на свою руку горне. Але думає собі: "Треба ж таки йога з лісу колись вивести, бо не сьогодня-взавтра очі заплющу, тоді що? З торбами піде, чи що? А села ж як?" То й казав коні запрягти, взяв сина і повіз просто до міста.
— Куди ми їдем? — питає панич.
— До міста, сину,— каже тато.— Ти ще не був у місті — побачиш, які там дива! Коники повироблювані, песики не живі, а як живі брешуть, креміння, кресала, що багаття крешуть, тютюн, всякі крами, всякі ласощі... Сказано: в місті.
А панич так слухає. "Ото,— думає,— надивлюсь на ті дива! налюбуюся, які-то вони, що я їх зроду не бачив".
От і до міста в'їхали. Панич все розглядає та розпитує: "А то що? а то? а то?" Батько все розтолковує і завів аж у крамницю — то-то йому подобається... Да йому все подобалось — і то гарне, а то ще краще, а то ще. Купувати ж нічого не купує, тільки ріжків щось з хунт купив, і то сам батько.
Так проходили вони до самісінького вечора, що син все розпитував, а батько все розтолковував. Поки ж було тісно, як на ярмарку — сказано, то нічого; да от і сонечко сіло, на ярмарку зрідло, і так гарнесенько надворі — ні пече, ні холодно — саме гуляти. То панства й висоталось на місто, наче з рукава його висипав. Та все такі повбирані — куди-куди! І панянок гурточок іде — хороші, як ягідки, да перещеплені, як оса, на стану погойдуються. А панич і завважив й та й розглядає.
— Овва! — озвавсь батько і каже: — Тікаймо сину! — і майнув собі.
— Чого, тату, втікати? — промовив син, і собі за батьком, аж підбігцем.
— А он! Не бачиш? — показує на панянок.
— Та я бачу, тільки не знаю, що воно за диво таке.
— Покуси, сину, покуси! Втікаймо!
І пішли. А панич все приглядається, аж стає та придивляється, і заговорив:
— То це ті покуси, тату, що ви говорили мені?
— А це, сину! — озвавсь пан,— то від них все зле на світі.
А син озвався:
— Хоч вони й покуси, папонька, а проте хороші собою. Дивіться — які чорноброві та білолиці! А як бадьоряться!.. І щось жебонить собі — га-а-а!.. Папонька! Чи бачите? І сміється — га-а-а!..
— Та я вже бачив їх не раз! і знаю, що вони й гарні, і все. Спочатку навіть і добрі видаються, а як уже спійме й в свої руки, то и годі не знає — мучить.
Панич слухав і не слухав; його все кортіло зачепить покусу, та не знав як. То він і заговорив до тата:
— А їх,— каже,— за гроші можна достати?
— Чому ні!
— То купіть мені! — кинувся панич, як опарений.
— Цур тобі! А це нащо? Ото це! Для чого вони тобі?
— Одну лиш, тату, я більше не хочу! Оту чорноброву, що біле личенько та карії очі.
"От тобі й вивчив! — дума собі тато,— пропав хлопець, та й годі..." І ходить сам не свій, мало не плаче, а син все своє та й своє: "Купіть, папонька, покусу..."
Що тут робити?! Завіз батько ізнов до лісу та ще строгіше заказав про жінок не говорити. Да панич і сам про жінок не згадував? А все лиш про покуси, про дівчат, значиться. І таки женився і жив, ще й куди як добре!..
Отаке-то диво цей світ! Що б, здається, хлопцеві обійтись? І батько на те ж вчив! Та ба — проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш... І підчепить інший біду, що неабияк і скараскається; а другому, то карай, боже, і повік: з жінкою щастя, як рукою пригорнув. Тим-то я й казав, що, дивлячись збоку, не знаєш, що думати, що й гадати.
О дівчата-дівчата! Бодай же вас опанувало! Нема добра, як дівчина, та нема ж і лиха, як вона!..