— Кава — це чудово!
— Зачекайте хвилинку, я зараз приготую гідний такої нагоди прийом...
Я пішов на кухню, ввімкнув кавник і подався до телефону, що стояв у передпокої.
— Алло! Божевільня?
— Так, слухаємо вас.
— Тут до мене прийшов один ненормальний. Явний псих!
— А хто він? — поцікавилися з божевільні. — Тиглатпаласар, староіндійське божество чи, може, дірокол?
— Він — антилюдина з антисвіту Ялмез, що обертається навколо Магелланової хмари. Ясно? Міжзоряний вовк!
— А що він зараз поробляє?
— Гойдається у мене на люстрі униз головою.
— О, такого у нас ще не було! — зраділи на тому кінці дроту.
— От бачите...
— Ви й не уявляєте, який цінний внесок зробили в науку! Затримайте цього унікума — ми негайно їдемо.
Настрій мій покращав. Не кожному щастить отак зненацька зробити важливий крок у науковому поступі. З кавою і пляшкою "КС" я повернувся до вітальні.
— Знаєте, — мовив гість з антисвіту, — я не люблю запивати каву коньяком.
— Прекрасно! А я не люблю запивати коньяк кавою. Щось воно не те... Будьмо!
Він одним ковтком спорожнив чашку кави, смачно хукнув і сказав:
— Добре пішла! Хіба не чокнутий?
Отак ми й хилили — він каву, а я коньяк. Коли це знову сполошився дзвінок. Я відчинив двері і побачив двох статурних санітарів.
— Буйний? — пошепки запитали вони.
— Та ні, — заспокоїв я. — Такий собі нормальний ненормальний типик...
Коли астронавігатора обережно зняли з люстри, він уже нетвердо тримався на руках. Ніжно підтримуючи психа за ноги, санітари повели його на вихід.
— Мене чекають ваші видатні особи? — все ж спромігся запитати міжзоряний вовк.
— Всі — видатні! Така у нас спеціалізація....
Я лишився один. У голові трохи шуміло, і я вирішив подихати свіжим повітрям. Вийшов. На подвір’ї нашого будинку стоїть якась химерна куля.
"Невже привезли новий сміттєзбірник?" — подумав я і підійшов ближче, щоб роздивитися.
Ні, на сміттєзбірник не схоже. Крізь широко відкритий отвір я побачив крісло з поясами, як на літаку, і панель з численними кнопками. Сам не знаю, як опинився я в кулі і натиснув симпатичну зелену кнопку: у мене завжди був потяг до побутової техніки. Якщо це не сміттезбірник, то, може, туалет оригінальної конструкції? Винахідники нині творять чудеса!
Аж тут отвір сам собою зачинився. Певно, хтось із сусідів пожартував. Я почав грюкати, та дарма. Отак грюкав хвилин п’ять, поки отвір знову не розсунувся.
Я вистромив голову і аж закляк — щойно була ніч, а настав день! Ясно світило сонечко. Прямо перед моїм носом тріпотів на вітерцю плакат:
!УМУЗОР ОП ІВОТАРБ ТІВИРП
А навколо вирувало живе людське море. Всі, як один, стовбичили на руках і аплодували мені ногами.
Оце вскочив... І куди? Аж на край Всесвіту...
Та нема лиха без добра: адже тут, на Ялмезі, коньяк йде за каву!
Мара
Феєрія кохання
Вільний переказ за О. Бердником
Світило променисте! Що ж це діється в ім’я твоє! Навіщо допускаєш такі страхіття? Чому терпиш мару на грудях землі! Людино! Коли очі й слух твої говоритимуть тобі очевидне, не вір їм, бо очевидність — то мати обману й мари.
Юнак заплющив очі, похитав головою. Що з ним? Мара...
Юнак схопив пляшку. З шийки у горло забулькали сонячні промені. Це надало йому Нових Сил. Він одігнав страшним зусиллям волі мару почуття, стрепенувся.
— Мара-кара! Мара-кара! Духи підземних надр! Вибирайтеся з лон своїх! Мара-кара. Мара-кара!
Вона розплющила повіки, посміхнулася, потяглася і собі за сонцедаром.
— Це вони одривають людей від справжнього життя, закликаючи їх до пошуків мари, яку назвали істиною.
— А істина... Істина — мара. Слово, за яким нема нічого... Ми — Діти Сонця. Дітям під силу все! Тільки Людина з її Розумом вміє всотувати Сонячні Промені. Нічні хижаки чують до них відразу...
— Безумство й мара!
— Люди не знають Істини, бо схиляються перед марою розкоші. Зречемося речей!
— А тіло? Мара... Ти бачиш, яке воно нікчемне, як легко його знищити.
— То обман. То мара Розуму, який не бачить Глибин Буття.
— А може, в Любові Істина?
— Ма... ма... — белькотів він, дриґаючи ногами.
Мара не зникла.
Дівчина-квітка поринула у марення.
— Що таке майя?
— Ілюзія, мара. Дуже глибоке поняття. Не привид, не галюцинація... а, як би тобі сказати... щось таке...
— А що ж тоді не майя?
— Східна філософія вважає, що все в фізичному світі — майя... Світ форм нереальний. Не майя лише одне — наш Безсмертний дух, Атман. Щось не таке...
— Мара злетіла... Дякую тобі за щастя зустрічі, коханий...
— Я мчав за марою... Я шукав у далеких краях, а відшукав — у сонячних променях... Дар Сонця надихає!
— Навколо мара, сон...
— Сон — мара. Треба жити понад привидами, слухати голос Світила. Чуєш?
— Чую, коханий. Помовч... Доковтуй промені!
Їм співав з усіх сфер стихій хорали хор елементів:
— Мара-кара, Мара-кана, Мара-фон, Мара-бу, Мараскін, Мара-хуана...
Спляча красуня
науково-фантастична казка для дітей, але дорослих
Джанні Родарі
Питаєте, чи пам’ятаю я, як прокинулася Спляча Красуня? Ще б пак! Пречудово пам’ятаю.
Пригадую, висаджує двері до мого апартамента дивоглядний Товстун Пацці і волає:
— Він повертається! Вона чекає! Людство хвилюється!
Товстун Пацці завжди щось висаджує, трощить або ламає. Він має таку неймовірну вагу, що коли під нього підкласти пудову гирю, виймеш добре відштамповану сковорідку.
— Хто повертається? — запитав я.
— Я вважав, що ти людина з розумом і тому одразу збагнеш, — замість відповідати по суті мовив Пацці казна-що. — Ха! Недарма оголосили, що на церемонію дурнів не пускатимуть.
— Яку ще церемонію?
— Урочистої зустрічі, — відповів він.
— А куди не пускатимуть?
— До Сплячої Красуні.
— Виходить, опісля тисячолітніх міжзоряних блукань повернувся її Суджений?
— Нарешті!
— Скільки ж це йому років?
— Молоденький, як сіцілійська оливка!
— Ясно: подіяли ефекти релятивного часу....
— Точно!
— Та чи прокинеться Спляча Красуня?
— У тому й питання! Адже за тисячу років хто її лишень не цілував, намагаючись пробудити. Найвродливіші красені над нею потіли. Та все марно!
— Безумовно, тут криється якась таємниця...
— Нарешті все з’ясується! — запевнив Пацці.
Він як у воду дивився. Ледь космічний Суджений приклався до жагучих вуст Сплячої Красуні, як вона в одне моменто прокинулася. Які вам ще подробиці? Невже не бачили по візору? А, не знаєте...
Секрето виявилося просте: відбиток губів такий же неповторний, як візерунки на пальцях. От, відправляючись в далекі мандри, Хлопець запрограмував Дівчину на свій індивідуальний малюнок губів. А тоді приспав її на тисячу років у Пантеоні Щастя і Кохання. Самі знаєте, нині це робиться запросто...
О, донна міа! Як це — до чого тут Пацці! Ви ж самі питали, чи пам’ятаю я, як прокинулася Спляча Красуня. Ще б пак! Чудово пам’ятаю. Пригадую, висаджує двері до мого апартаменте Товстун Пацці і волає...
Що, уже слухали А тоді —
Кінец!
© СУЧАСНЕ ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ. — К.: Молодь, 1990. — 320 с.